Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Марія Родінко (1993)



Огляди ⁄ Переглянути все відразу

  •   випивай мене зранку до дна...
    випивай мене зранку до дна
    всмоктуй найменшу краплину
  •   Промова поета
    я усвідомлював з гіркотою,
    відпльовуючись ві̀ршами постмодерну:
  •   Я помню твои странные стихи...
    Я помню твои странные стихи,
    которые рождались вечерами.
  •   Про сутнє
    Крихкі, нерозтрачені будні
    Зап’єм підсолодженим чаєм.
  •   Життя як воно є
    Над втомленим містом туман-коктейль із життів,
    Із хаосу, крику, болю, страху̀ і страждань.
  •   Старий фотоальбом
    Тут затишно. Я можу розпалити
    вогонь. Дістати келих і вино.
  •   Другу о городе
    Люблю пройтись по переулкам
    В прохладе мартовского дня,
  •   Осіння галерея
    Я виходжу в осінній сад,
    В галерею чарівних полотен.
  •   Важко слова дозрівають...
    Важко слова дозрівають,
    наче дерева влітку,
  •   Замало кисню...
    Замало кисню. Дихаю скоріше.
    Ловлю повітря голими руками.
  •   Літня повінь...
    Літня повінь не змиє смуток
    з наших пильних душ.
  •   А це був Бог...
    Стрімкі маневри ранньої весни
    без сумніву тебе заґартували.

  • Огляди

    1. випивай мене зранку до дна...
      випивай мене зранку до дна
      всмоктуй найменшу краплину
      мого хмільного вина
      з пекучим присмаком полину

      сховайся в моїх долонях
      зробивши їх космосом власним
      відгукнися пульсом у скронях
      впади дощем короткочасним

      прокладай нові маршрути
      і засновуй наступні станції
      для сміливості можеш хильнути
      так легше вбавляти дистанцію

      але це розумієш непросто
      поглинатися кимось повністю
      втрачати увесь свій простір
      ріднитися з невимовністю

      таке звісно витримає не кожен
      лише закоханий безнадійно
      принести себе в таку жертву зможе
      і спостерігати за цим спокійно

      2012



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Промова поета
      я усвідомлював з гіркотою,
      відпльовуючись ві̀ршами постмодерну:
      ріки, наповнені кислотою,
      не перетворити на воду озерну

      зношені кеди початку століття
      вже ні про що нікому не скажуть
      гей, позбавляйся старого лахміття
      воно тебе, друже, лише вантажить

      братські стосунки, чисте кохання
      перетворились в суцвіття ілюзій
      все, що лишилось – тривале чекання
      змін на рятувальному крузі

      вечір дзижчить надокучливим джмелем -
      швидше б від нього уже відмахнутись
      ніч постає нескінченним тунелем
      в котрому нам до рання не зітнутись

      наші душевні розмови на кухні
      якось ладнали пересічні справи
      коли ми гучно здіймали кухлі
      за процвітання і велич держави

      кухні тепер залишились далеко
      десь на початку лихих дев’яностих
      коли нас турбувала державна безпека –
      ми цих розмов вже наїлись вдосталь

      все, що я можу – плювати влучно
      віршами в пики усім негодам
      бути байдужим сьогодні зручно
      мабуть я спробую дещо згодом

      2012



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --
      Самооцінка: 5

    3. Я помню твои странные стихи...
      Я помню твои странные стихи,
      которые рождались вечерами.
      Из них я знаю все, что было с нами,
      а значит, уж не так они плохи.

      Ты их писал, когда хотел открыться,
      когда был неуместен и забыт,
      когда тебя съедал ущербный быт…
      Писал и не хотел остановиться.

      Торжественны, немного пошловаты,
      твои стихи не знали одобрений.
      Но сколько мимолетных откровений
      впитали в свою суть твои цитаты.

      Ты жил в своем мирке, в своем пространстве,
      избавленный от книжного уродства.
      Какое поразительное сходство
      я нахожу сейчас в твоем упрямстве

      с моими зачерствелыми чертами,
      с каким-то безрассудным аскетизмом,
      теперь это назвали модернизмом,
      а раньше нас считали бунтарями…

      Ты знаешь, а ведь я еще пишу,
      уже нечасто и не так контрастно,
      но так же упоительно и страстно
      я в этот миг волнительный дышу.

      2012



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Про сутнє
      Крихкі, нерозтрачені будні
      Зап’єм підсолодженим чаєм.
      Я гостро в собі відчуваю,
      Що треба зайнятись майбутнім.

      Я голі, подряпані нерви
      Відправлю на реставрацію.
      Зупинимо русифікацію,
      На щастя, ще є резерви.

      Завзято займемося сутнім,
      І новонароджені істини,
      Допоки вони ще не вистигли,
      Вкладемо у вуха присутнім.

      Тремтять твої руки холодні,
      Не має кому їх зігріти.
      Зі сліз проростають квіти,
      І це видається природнім.

      Забудь на хвилину про себе,
      Ми маємо спільну ідею,
      Ми всі стоїмо за межею
      З якої рукою до неба.

      Та наші гарячі промови
      Не всім до смаку припадають,
      І деякі нам закидають
      Брудні політичні замови.

      І знову повільно спливають
      Крихкі, нерозтрачені будні,
      І ми все займаємось сутнім,
      Хоч, дехто уже забиває.

      2012



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": 5.25

    5. Життя як воно є
      Над втомленим містом туман-коктейль із життів,
      Із хаосу, крику, болю, страху̀ і страждань.
      «Гей, люди, постійте, сказати я дещо хотів» -
      Кричиш та вони не чують твоїх намагань.

      Ти наче в солодкім й водночас страшнім небутті,
      Неначе в театрі абсурду і фантасмагорій,
      І правду тобі відкопати, відрити, знайти,
      Потрібно серед неправдивих, нечесних історій.

      «Юначе, постій – тебе кликає раптом юнак –
      Ти тут гаманець загубив, чоловіче, візьми».
      Береш і міркуєш: «А раптом то якийсь-то знак?»
      І зло обриваєш: «Ну, хоч казна-що не верзи!»

      Постійно в полоні канонів навіяних світом,
      Постійно серед нісенітниць і купи лайна,
      Шукаєш за кожним усміхненим й добрим привітом
      Брехні і нещирості, сповнених жаху та зла.

      Та треба ж нарешті відкрити заклеєні очі,
      На світ подивитись, сказати захоплені фрази,
      Не треба здаватися гіршим із ранку до ночі,
      Душа заспіває, побачиш юначе, одразу!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --
      Самооцінка: 5

    6. Старий фотоальбом
      Тут затишно. Я можу розпалити
      вогонь. Дістати келих і вино.
      Відкрити пляшку. Трошечки налити.
      До того ж, й не пила я вже давно.
      Закутатись. Старий альбом дістати.
      Перегорнути жовті сторінки.
      Тут родичі, бабуся, батько, мати…
      До чого ж я люблю фотокартки!
      На них є ті, кого уже не має.
      Кого не повернеш уже до нас.
      Я впала в ностальгію? Я не знаю.
      Напевно, досить пити. Спати час.
      Та встати не встигаю. Засинаю
      під легкий гамір вулиці нічної,
      в якому я свої думки ховаю.
      Від кого? Від себе самої.

      2010



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. Другу о городе
      Люблю пройтись по переулкам
      В прохладе мартовского дня,
      Родные сердцу закоулки
      Так много значат для меня.
      Пускай они слегка будничны,
      Слегка неприбраны, пусты,
      Но мне они не безразличны,
      Об этом знаем я и ты.
      Пройдись со мной совсем немного,
      Я расскажу тебе о том,
      Как много сердцу дорогого
      Есть в этом городе простом.
      Могу бродить вот так часами,
      Как - будто здесь впервые я.
      Под голубыми небесами
      Болтать о смысле бытия.
      Мой друг, скажу тебе я снова
      В прохладе мартовского дня:
      «Нет больше города такого,
      Ведь Харьков – родина моя!»














      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    1. Осіння галерея
      Я виходжу в осінній сад,
      В галерею чарівних полотен.
      Їх тут декілька тисяч чи сотень,
      Вони мають мільйони принад.
      Я рукою до них доторкаюсь,
      Вони подихи ловлять мої.
      Зачарована наче спиняюсь
      Перед дивом своєї землі.
      Ці картини не можна купити,
      Вони спільні й водночас твої.
      Таємницею ледь оповиті,
      І здається, неначе живі.
      І, можливо, це просто химера,
      Яку я уявила собі.
      Та ці голі осінні дерева
      Чомусь дуже мені дорогі.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Важко слова дозрівають...
      Важко слова дозрівають,
      наче дерева влітку,
      і з вуст твоїх витікають,
      немов крізь відкриту хвіртку.

      Повниться тишею ранок,
      тхне відчуттям порожнечі,
      і сірий вогкий світанок
      посилює прагнення втечі.

      2011



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Замало кисню...
      Замало кисню. Дихаю скоріше.
      Ловлю повітря голими руками.
      Секунди обертаються роками,
      і галасом – ця показова тиша.

      Забути все. Триматися потроху.
      Не втратити розбурхану свідомість.
      Роблю останній штурм, але натомість
      гублю і цю слабку химерну змогу.
      2011



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": 5.25

    4. Літня повінь...
      Літня повінь не змиє смуток
      з наших пильних душ.
      Смак солоний гріхів спокутних
      задовольняє не дуже.
      Ти не прийдеш до мене в гості,
      жодних перспектив.
      Літній дощ добавить злості
      і людський колектив
      без зайвих слів і церемоній
      рине навздогін
      під звук складних дощових какофоній,
      мов стадо на водогін.
      Така вже природа речей буденних,
      такий вже наш світогляд.
      І з різних причин: непевних і певних –
      формується наш погляд.

      Серпень, 2011



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. А це був Бог...
      Стрімкі маневри ранньої весни
      без сумніву тебе заґартували.
      Розправ скоріше плечі, адже ми
      гучних поразок ще не зазнавали.

      Довірся тим, хто просвітить тебе
      в які ми одягнемось кольори.
      Впізнай того, хто спокій твій вкраде,
      щоб потім насміхатися згори.

      В’язким потоком тягнеться життя,
      немов гидка прострочена субстанція.
      Для чого ж нам суспільне каяття?
      У кожного своя окрема станція.

      А Бог на все це дивиться уважно,
      і поглядом прискіпливим сканує,
      як ми пересуваємось поважно,
      і, може, біля тебе пригальмує

      і розпочне розмову неквапливу,
      і поведе забутими шляхами,
      і душу воскресить осатанілу,
      забиту металевими цвяхами.

      І божий поцілунок відобразить
      на втомленому білому чолі,
      що залікує всі твої образи,
      отримані на грішній цій землі.

      2011



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --
      Самооцінка: 5