Я не знаю, чи надовго ми навіки
І як довго пахнуть медом мертві квіти,
Скільки ще ловитиму амура стріли,
Від останньої я ледь-ледь не зімліла.
Все частіше розриваю нитку навпіл,
Все гіркіші сьози стали... Зорі гаснуть...
Поливаю смутком стомлені долоні,
Але "я кохаю" лиш гуде у скронях.

Чи змогла би я щось змінити,
Якби знала, що маю змінить?
Чи змогла би на щасті розбити
Склянку горя і вік не тужить?
Чи схотіла б піймати у клітку
Синю пташку, що їсть із долонь?
Чи схотіла б сміятись довіку,
Прибираючи пальці зі скронь?
Чи тримала б тебе я за руку,
Якби знала, що вдарить вона?
Чм відчула б у серці розкуту,
Коли б знала, що доля одна?

Клекоче смуток на долонях
Брудними каплями дощу...
Тримати більш тебе не смію -
Як птаху в небо відпущу...
Щемить нестерпно в грудях серце,
Вогнем тріскучим догора...
Відкрию очі завтра вранці -
Кліп-кліп... Ти де? Тебе нема...