Я кохаю ті хмари похмурі,
Що під час велетенської бурі
Як озвуться, то слово їх — грім,
А ударять — перуном палким,—
І здригнеться земля серед бурі,
Як гуркоче розгніваний грім.
Я кохаю ту квітку маленьку,
Що і вітрик зламає бідненьку:
У громами сполохані дні
Захищать її любо мені,
Боронити від лиха бідненьку
В блискавками сполохані дні.

Еге, се так, що за раба
Мене полічено з рабами,
Але я з тих рабів, що в їх
Повік нема ладу з панами.

Я з тих рабів, що єсть у їх
Жадання пута розбивати
І ті будівлі руйнувать,
Що в їх стирчать залізні грати.

Я з тих рабів, що їм на те
Дається рабськеє убрання,
Щоб швидше рабство розвалять,
Одняти в ката панування.

1897

Степи простяглися широкі,

Степи простяглись навкруги;

Прославшись до моря стягою,

Дніпро підмива береги.

В степах тих високі могили,

Найвища ж, найбільша одна —

Стоїть над Дніпром ясноводим,

Стоїть і самотня й сумна.

Висока й велика могила!

В могилі спить батько Тарас...

Багато зробив він на світі

І мучивсь багато за нас.

Він рідній віддав Україні

І душу, і серце свої.

Своїми піснями-сльозами

Він виспівав горе її.

Своїми піснями-сльозами

До правди й любові святих,

До світу ясного науки

Він кликав старих і малих.

За волю до смерті він бився,

За неї життя положив, —

І тихо навіки заснув він

І спить серед рідних степів.

Степи простяглися до моря,

В степах над широким Дніпром

Сумує самотня могила

З високим і білим хрестом.

І тую могилу Велику,

Й того, хто в могилі поліг, —

Уся Україна їх знає

Й повік вона знатиме їх!

Я убогий родивсь, і в ті дні,
Як вмирать доведеться мені,—
Тільки горе, та стомлені руки,
Та ще серце, зотлілеє з муки,
Я зложу у дубовій труні.

Не велике я поле зорав,
Та за плугом ніколи не спав.
Що робив, те робив я до краю,
І всю силу, що мав я і маю,
На роботу невпинную клав.

На тім полі каміння було,
Поле все бур'яном заросло,
Зупинявся мій плуг на тім полі,
Та не кидав робить я ніколи,
А гострив свій леміш, чересло.

У годину, в негоду я там:
Без роботи погано рукам!
Нехай дощ і крізь драну свитину
Січе згорблену працею спину,
А спочинку собі я не дам!

Скільки поту свого я пролив,
Скільки сили я там положив!
Та дарма! Бо поорана нива
Нам давала багатії жнива:
Я не дурно невтомно робив.

Такі жнива зазнав я не раз,
А тепер вже минувся мій час,
Я вже чую: останнєє літо
Бачу я золоте своє жито,
Бачу, ниви широкії, вас.

Мої діти зберуть урожай...
Усьому наступає свій край,
Він прийшов і мені: в домовину
Я іду і навіки спочину,—
Мої ж діти зберуть урожай.

Мої діти — дочки і сини —
Усі вкупі зібравшись, вони,
Як почнуть до обіду сідати,
Будуть хліб, що придбав я, ламати
І згадають мене у труні.

І за те, що, працюючи, зміг
Згодувати і викохать їх,
То про мене в їх згадка не згине,
Після мене ще довгі години
Моє діло не вмре серед їх.

Так, я вбогий родивсь, та в ті дні,
Як вмирать доведеться мені,
То не сором ці стомлені руки
І це серце, зотлілеє з муки,
Положити в дубовій труні!..

1884

Великії серця, великі розуми!
Я змалечку до вас мов до рідні тулився:
Ви сяєвом своїм виводили з пітьми
Мій розум, поки він, ізрісши, в силу вбився.

Навчався я від вас над все кохати світ,
Із правдою іти та з волею брататься
і в боротьбі за їх із наймолодших літ
Ані приваб-спокус, ні сили не бояться.

В храм пишної краси ви увели мене,
Щоб міг небесної утіхи зазнавати
І щоб серед клопіт, робивши тут земне,
Міг духом вільним я до неба досягати.

Безмірна дяка вам, великії творці!
У храмі вашому покірно я схиляюсь —
І вслід за вами йти, небесні посланці,
Аж поки я живу — побожне присягаюсь.

Він українець — це запевне,
Бо хвалить сало й галушки,
Та ще вишиванії вдома
Бере він на ніч сорочки.
Колись він навіть — хоч давненько —
Щось написав чи переклав,
Але ж цензура — боже — люта!
І пер він більше не псував.
Колись кричав: \"Народ люблю я!
За його хрест би я поніс!\"
І за народ в каліках-віршах
Пролив дрібних він з ложку сліз.
Але ж народ — темнота темна —
І віршів тих не зрозумів, —
Мужицтво кинувши, герой наш
На \"тепле місце\" десь засів,
І хоч накази часто пише,
Щоб в шори брали мужиків,
Але ж він каже: \"Україну
Люблю я так, як і любив\".
Він галушки і досі хвалить,
І \"Кобзаря\" бере читать,
І напідпитку починає
Слова вкраїнськії вживать…

1892

Заквітчали безщасну терновим вінком,
Закували в тяжкі кайдани,
І в темницю її під залізним замком
Заховали од світу вони.
І з темниці тої лине пісня сумна,-
У їй горе і мука тяжка...
Чи ви чуєте, браття кохані, вона
Вас до бою ізнов заклика...

Ми вийшли на працю,— не сходило сонце,

І досі воно не зійшло,

І досі маленькеє наше віконце

Все темне, як перше було.

Хоч темрява чорна усіх покриває,—

Ми робим і віримо ми,

Що світ невечірній жаданий засяє

І нам серед ночі й пітьми.

Ще є у нас сила! Не впали нам руки,

Ми зможемо гордо знести

Неволю тяжкую і лютії муки

І шлях свій до краю пройти.

Хай темрява давить, недоля хай гніте!

Хоч, може, того ми й не вздрим,

Як згине те все, та уздрять наші діти

Ту волю, що виборем їм!

Мамусю, голубко! сьогодні

Я вранці ходила в садок—

Такого багато росте там

Рожевих та синіх квіток.

Найкраща троянда. Та тільки

Я руки сколола свої,

Аж кров потекла по їх,—поки

Зірвала з стеблини її.

А краще коли б та троянда

Без гострих шпичок тих була,

Щоб дівчина кожна зірвати,

Не колючи руки, могла...

— Ой, доню! все гарне на світі

Дається не дурно людям:

Щоб щастя придбать, працювати

Всім тяжко доводиться нам.

Без праці й труднацій на світі

Не можна нічого придбать

І навіть, щоб квітку зірвати,

Доводиться шпички зазнать.

Та пальчики хворі забудь ти

І знай, голуб'ятко моє:

Що важче здобуть, те любіше

Тоді, як здобудеш, стає.


1890

Не тоді нам у полі до бою ставать,

Як вже сонце і сяє, і гріє,
І як співи пташині в повітрі летять,

Усміхаються дні золотії!
Не тоді! не тоді! Як лютують вітри
І скрізь ніч, всюди хмари похмурі,—
Ти тоді уставай, свою зброю бери

І борись серед темряви й бурі!..


1885

Коли ти хочеш, щоб твій спів

Нам серце й душу зворушив,

Співаче рідний, то співай

Про нещасливий рідний край,

Про те, як гнітять нас вони,—

Щоб наша безліч мук і .лих

В піснях озвалася твоїх.

Про стоптаний народ співай,—

Про те, що наш безщасний край —

Усім розкоші, тільки нам

Він пеклом ставсь, його синам;

Що вбито волю у тюрмі,

Що працьовник в тяжкім ярмі

На працю силу загубив,

Робивши вік на глитаїв.

Але кажи й про волю ти,

Про те, як долі досягти,

Про те, що зникнуть кайдани,

Що краю рідного сини

На себе вже — не на чужих —

Посіють на ланах своїх;

Що будуть люди та брати

Там, де раби були й кати.

Співай! До бою й праці клич!

Огонь палкий і гострий міч

Хай буде твій живущий спів,

Щоб той огонь серця палив,

Щоб пута меч рубав тяжкий.

О, гострий меч, огонь палкий

І бур, що наступають, грім

Хай в співі чується твоїм!

Вона співа — і серця поривання
У згуки ті вона перелива,
Горять огнем безмірного кохання
Її пісень пекучії слова.

Вона співа — і очі молодії
Ясніш од зорь засяли із-під вій...
О, скільки в їх незломної надії,
О, скільки в їх на щастя любих мрій!

Нехай співа, нехай ті співи ллються,
Хай очі ті і сяють, і сміються,
І хай огонь кохання в їх горить!

Нехай співа! Удруге вже такая
Не зацвіте весна їй золотая,
Яка цвіте в душі її в цю мить!


1887

* * *

Весна іде! В повітрі молодому
Далекий крик мандрівних журавлів
Вже розітнувсь: ключем вони додому
У рідний край летять з чужих країв.
Весна іде! Веснянки задзвеніли,
Лунає спів по луках і гаях —
Мов устають нові могутні сили
В людських серцях, придавлених серцях.
І в грудях знов солодкії бажання,
І в грудях знов устали поривання,
І встала знов надія молода.
О, весно, йди! всі ждуть тебе, кохана:
І небо жде, і жде весна приспана,
І ліс, і степ, і скована вода.


* * *
Весна прийшла! Гаї зазеленіли,
І перший квіт, квіт весняний процвів,
І одинцем самотнім на могилі
Цар степовий, орел могутній, сів.
І скрізь живе повіяло дихання,
І скрізь життя устало молоде,—
Се час квіток, і співів, і кохання,
Як бог ясний, сіяючи іде.
Його навкруг усяке серце чує,
І кожен квіт квіт другий поцілує,


* * *
І кожен лист до листу прихиливсь
Іди у гай! Життя такої сили
Не стрінеш ти ніде: іди у гай!
Співці-пташки туди вже прилетіли —
Навчись у їх, навчися і кохай!
Іди у гай! Там не самі вже квіти,
І не самі пташки тепер снують,
І не самі веселі й вільні діти
З квіток рясні вінки собі плетуть —
Ні, там тепер зливаються з устами
Уста палкі і, сплівшися руками,
Там пари йдуть серед рясних кущів.
І я іду у нетрю у густую
І звідусіль гучноголосий чую
Природи спів, новий веселий спів.

* * *
Вона співа, що згинули морози,
Що сонце вже засяло в небесах,
Щоб висушить усі блискучі сльози,
Що ще тремтять на травах і квітках.
Воно зійшло і сльози розтопило,
І в мене теж немає сліз гірких,
Бо сонце й їх ласкаво обсушило,
І перед їм у серці біль затих.
І про одно я сонце ще благаю:
Ой, обсуши ти сльози всі до краю
Усім смутним на всій землі смутній:
Щоб піднялись затоптанії сили
І щоб весні всі душу відчинили,
Життям новим щоб жить могли у їй!

* * *
Вже в далині високій сяють зорі,
Густий туман над озером повис,
І спить земля, і води сплять прозорі,
І тихо спить густий зелений ліс.
Десь на селі далеко пісня ллється,
То голосніш, то затиха вона...
Із стін душних на волю серце рветься
Туди, де ніч панує запашна.
О, я піду, бо не піти несила,
Бо і мені ніч зорі засвітила,
Бо і мені сприя весна моя.
Скоріш туди! Як вільно дишуть груди,
Який простір обняв мене зусюди,
Як пахне скрізь і місяць як сія!

* * *
Рясний садок і затишний я знаю
І знаю там ще вишню я одну —
Було не раз, турботний, дожидаю
Я в той садок її, мою весну.
Але ж тепер чому її немає?
Чом вишня та стоїть в самотині
І так, як перш, до мене не схиляє
Гілки свої квітущі й запашні?
Я жду її,— і в тиші одинокій
Хвилини йдуть, неначе довгі роки,
Ще треба ждать, а серце ж то не ждеї
Хвилина... дві... і — ось уже я чую
Крізь тишу ту безгучную, німую
Мов шелест там, немовби хтось іде.

* * *
Вона! вона! я бачу — між кущами
Рукав уже з сорочки забілів;
Ще мить одна — тремтячими руками
Я стан її дівочий обхопив.
Ще мить одна — злилися ми устами...
Вона прийшла, прийшла уже вона,
Найкращий квіт між пишними квітками.
Що нам дає багатая весна.
Гей, нахили свої ти, вишне, віти!
Нехай тепер ніхто, ніхто на світі
Не бачить, як я щастя повну п'ю!
Нехай ніхто — ні зорі, ані люди —
Не відає, як пригорнув на груди
До себе я коханую мою!

* * *
Я ніч не спав,— заснуть не мав я сили,
І бачив я, як зорі весняні
В досвітній час і мерхли, і біліли,
І потім всі погасли в далині.
І як туман хвилястими клубками
І воду скрізь, і землю повивав,
І світ увесь з землею й з небесами,
Здавалося, в тумані потопав.
Тумані туман! на сході не ясніло...
Невже й тебе, одвічнеє світило,
Він погасив, і смерть все обняла?
Але ще мить — і промінь рве завісу,
Дощ золотий линув на все з-за лісу:
То сонце йде, бог світу і тепла!

* * *
Скоріш! Скоріш! од сірого туману
Самі шматки зосталися — ще мить
І сонце ось, віта свою кохану
І всю її промінням золотить.
Горить! пала!.. Блискучою стягою
Старий Дніпро серед степів прославсь;
Киваючи рясною головою,
Зелений ліс до сонця засміявсь.
І все живе. Дзвенять в повітрі згуки,
Дзвенять гаї, дзвенять степи і луки,
І світ увесь, здається, задзвенів.
Чого ще ждать? Скоріш, мерщій у поле,
Мерщій у степ! Я вп'юсь тобою, воле,
Серед моїх незміряних степів!

* * *
Лежали скрізь замети сніговії,
Давили все, загинуло життя,
І не було, здавалося, надії
На кращих днів квітущих вороття.
Тоді весна крилом своїм махнула,—
І полилось і світло, і тепло,
І знов життя земля в собі почула,
І все навкруг засяло й зацвіло.
І степ старий,— і гордий, і багатий,—
Убрався скрізь в ясно-зелені шати,—
На їх з квіток процвітані лиштви.
Ожив, дихнув, і запашне дихання
Послав лісам, горам на привітання,
І світ почув: воскресни і живи!

* * *
І світ воскрес! І, працівник великий,
Устав орач і плуг важкий підняв.
Де був колись пустир одвічно-дикий,—
Він борозну найпершу проорав.
І цілини великі скиби чорні
Лягли в степу. Насіння золоте
Впаде на їх,— на ниві неозорній
Хліб дорогий, налившися, зросте.
Нехай росте, пиша на нашім полі!
Колись і ти, сівачу правди й волі,
На рідний степ повинен ще прийти.
Чи прийдеш ти? Лежить земля без діла,
Країна вся неначе заніміла —
Чому ж не йдеш? Чому загаявсь ти?

* * *
В степу рвачкий на волі вітер віє,
По світу він гуляє, де схотів,
І бачить: скрізь недоля горе сіє,
І повен світ нещастів і жалів.
О, вітре мій! Тобі нема припини
І можеш ти до бога долинуть,—
Скажи, коли нам ждать тії хвилини,
Що доля всім дасть широко дихнуть?
Ти, може, чув?.. Терпіти вже несила,
І мука всім серця давно стомила,
І вже снаги нема її знести —
Давно вже час!.. Вже серце знемагає...
Дмухнув рвачкий — і вже його немає,
Одмову теж — шукай у полі ти!

* * *
Та де вона? Невже її й не мати?
А вітер знов неначе повійнув —
«Гей-гей, воли, не гайтеся орати!»
Далекий згук за вітром долинув.
Це там орач оре велику ниву
Серед твердих незайманих степів
І заклика на працю неліниву —
Я в тих словах одмову зрозумів.
Так, се вона, відмова на питання!
Зникають геть зневіра та вагання,
Що душу всю вже змучили украй.
Одмова тут — і проста й зрозуміла:
Працюй, борись, аж поки буде сила,
І всіх людей до праці закликай!


1888

Весна красна прийшла з квітками
І сміючися позира,—
Чого ж радію я сльозами
І в серці рана знов стара?

І сонце з неба так і сяє,
І пташка весело співа,—
А сум всю душу обгортає,
Додолу никне голова...

Ой не никла б вона долі,
Якби щохвилини
Я не бачив мук неволі
У моїй країні!

Ой не нили б мої груди,
Стомленії з горя,
Якби я не бачив всюди
Сліз пролитих моря.

Оттоді була б весела,
Весно, ти з квітками,
Якби наші рідні села
Не жили з сльозами.


1881

Гульня! Весільної співають,
Музики тнуть, бряжчать чарки,
В дворі дівчата й парубки
Танець веселий починають.
Пісні озвалися луною,
Весілля весело кипить,
І молодий із молодою
Щасливий, радісний сидить.
Веселі скрізь! Усі гуляють,—
Журбу і працю і усе
На мить єдину забувають:
Цей день їм радощі несе!
І тільки день, чи два, а далі —
Для праці за шматок — ізнов
Забудь веселощі й любов,
Працюй ізнов, як працювали!
Роби, тягнися до сконання,
Роби на себе, на дітей,
І спинить праця та кохання
І сльози вирве із очей.
І будуть так вони, убогі,
Бліді й потомлені, у п’ять
Робити мовчки, поки змоги,
І часом долю проклинать.
Навіщо ж це весілля, крики,
Гостей сп’янілая орда?
Чому не спиняться музики?
Чого сміється молода?

1883

Ой бурлака молоденький
На чужу чужину
Вийшов слави залучати,
А ліг в домовину…

Він з надіями святими
Вийшов рано з дому,
І прослалась довга стежка
Йому, молодому.

Ой прослалась довга стежка,
Стежка не пробита
І колючими тернами
Аж до краю вкрита.

Він пройти її всю думав,
З неї не звернути,
А навіки в домовині
Довелось заснути.

І сховала домовина
Горді поривання,
Всі надії молодії,
Всі його бажання.

І не друзі, а чужії
На чужій чужині
Понесли його в дубовій
Вбогій домовині.

Не гукнули самопали,
Ані гаківниці,
Як несли його ховати
У новій світлиці.

Не гукнули, як бувало,
Голосні гармати,
Як поклали молодого
В новій хаті спати.

Не лунала його слава
Скрізь по Україні,
І його забули люди
В темній домовині…

1882.

Страшно бороться вставати
Проти насильства гидкого?
Жалко вам теплої хати,
Жалко життя затишного?

З матір'ю, з сином, з коханням
Вам розлучитися шкода?
Ви живете сподіванням:
Прийде й без того свобода?

Ні, хто розбити кайдани
Вміє своєю рукою,—
Той тільки вільним і стане:
Воля живе боротьбою!

Хто ж сього серцем не чує,
В кого нема на це сили,—
Той у неволі звікує,
Буде рабом до могил»?

І897.VІ.З.

Болить душа твоя? Мовчи
І не кажи людям,
А щоб розважиться,— вночі
Поплач тихенько сам.

Хіба що серце є таке,
Що б'ється із твоїм,—
Йому про лихо те тяжке
Ти скажеш, а не їм.

Коли ж не зможе і воно
Розважити,— засни:
На світі щастя є одно—
То золотії сни...


1894

Блискучії зорі, небесні світила
І очі ясні;
Троянда пахуща, коханая мила,
Квітки і пісні!..

Природо... кохання... душі раювання—
О, знаю я й вас;
Але в мене інші в душі почування
Живуть у сей час.

О, зорі, трояндо і мила єдин
Все серце в крові:
В неволі ще досі вся наша країна,—
Невільниці й ви!

В неволі країна, і все умирає,
Ввесь край мій—труна,
І зорі згасають, троянда всихає,
І мила смутна.

Природо... кохання... душі раювання...
Квітки і пісні!..
Я ж бачу кайдани, я ж чую—стогнання
Рвуть душу мені!..


1892