Розділ 1. Як усе почалося
Блакитна хвіртка різко прочинилася навстіж і грюкнула об металевий паркан, що жалібно загув. З верхівки паркану спурхнула налякана зграйка горобців і примостилася на мотузкові для білизни, ошелешено споглядаючи, як у двір заповзає дивна істота з колесами на голові. Цією істотою був не хто інший, як Нікі – звичайнісінький школяр, який щойно беркицьнувся зі свого велосипеда й тепер мав нести його на собі, бо переднє колесо прикрашала неймовірна вісімка. Наступної миті велосипед з гуркотом полетів на землю, а Нікі сперся руками на розбиті колінця й захекано пробелькотів: «І все-таки я задоволений…»
– Дай угадаю – ви з Жекою грали в камікадзе? – глузливо спитав Дімос, старший брат Нікі, який копав під старою грушею якусь яму.
– Дай угадаю, ти самотужки вирішив викопати нову станцію метрополітену? – незлостиво огризнувся Нікі й засичав, ненароком зачепивши розбите коліно.
– Ну а якщо серйозно, друже? Це вже третє колесо за літо!!! – більше з цікавістю, ніж з докором, перепитав Дімос і почав копати далі.
За мить почувся скрегіт металу по чомусь твердому, й Дімос виліз із ями, тримаючи те, що ще кілька секунд назад було лопатою.
– Якщо серйозно, Дімо, то я збив Аристотеля, а це вже, до речі, була четверта за літо лопата, – пошкилював малий.
Дімос був студентом-істориком і вчився в іншому місті, а під час літніх канікул повертався додому й займався “важливими історичними розкопками”, знаходячи уламки від старих глечиків і час від часу ламаючи лопати.
– Як-як? Ти збив Аристотеля? – спантеличено й дещо злякано глянув на меншого брата Дімос. – Дай-но я тебе ретельно огляну… У-у-у, малий… Здається мені, що ти забив не лише коліна!
– Нічого я більше не забив! – заперечив Нікі. – А цей дуркуватий Аристотель сам кинувся мені під колеса.
Цього вже студент-історик не міг витримати.
– Малий, по-перше, Аристотель не може бути дуркуватим, бо це давньогрецький філософ, який написав чудові філософські трактати, а по-друге – він жив у четвертому столітті до нашої ери й давно помер! – авторитетно пояснив Дімос.
– Може, твій Аристотель уже й помер, а цей, зараза, такий живучий, що після того, як я його збив, ще встиг полатати мені шорти, – сказав Нікі, повернувшись до брата спиною, й тицьнув пальцем на дірку, що зяяла на одній з холошин його довгих, широких джинсових шортів. – До того ж він не вміє писати філософських трактатів, він взагалі не вміє писати, а філософія в нього одна – сенс життя полягає в тому, аби ганятися за сусідськими котами, – захихотів Нікі.
Дімос швидко потрусив головою, намагаючись зрозуміти, як це знаменитий давньогрецький Аристотель, котрий давно помер, може ганятися за котами й порвати шорти його брата. Тим не менше, він вирішив не сперечатися з малим, подумавши, що той справді добряче вдарився головою і от тепер меле казна-що.
– Ну гаразд, – продовжував Дімос. – А як цей Аристотель опинився під колесами твого велика?
– О-о-о, Дімо, можеш мені не вірити, – Нікі схилився й почав слинити розбиті коліна, морщачи від болю носика, – але той гнався за зеленоголовою кішкою.
Очі старшого брата зробилися завбільшки з ювілейну гривню, а рот автоматично відкрився, наче дека касетного магнітофона.
– Так-так, Дімочко, – просторікував Нікі, – Аристотелю так кортіло зловити цю зеленоголову кішку, що він мчав, мов навіжений, і бачив перед собою лише її хвіст, тому зовсім не помітив мене, а я їхав на великій швидкості й не встиг загальмувати.
Дімос почав хаотично нишпорити кишенями власної джинсівки, врешті-решт знайшов цигарки й нервово закурив, стривожено поглядаючи на молодшого брата.
«Халепа… Ой халепа… – подумки запанікував він. – Малий таки добряче грюкнувся… Аристотелі ганяються за зеленоголовими кішками, таке скаже».
І звідки йому було знати, що Аристотель – це рудий пудель професора Мамельтрамеля, котрий мешкав по сусідству, а зеленоголова кішка насправді зовсім не зелена, а біла… Ну, принаймні народилася білою… Її господарка, одинадцятикласниця Аліна, була в захваті від хіпі, тому ходила в подертих джинсах, розтягненому светрі, мала сім сережок у лівому вусі й п’ять у правому, а нещодавно вона навіть ризикнула пробити собі язика й тепер трошки шепелявила… Одним словом, кілька тижнів тому Аліні вкотре здалося, що вона не достатньо хіпова, і тому вона вирішила пофарбуватись у зелене. Закінчивши цю нехитру процедуру, Аліна мерщій побігла похвалитися своїм подругам, а фарбу лишила в тарілці на столі. Саме тут і з’явилася її біла кішка, що добряче зголодніла й захотіла поласувати якоюсь смакотою, яка, як їй чомусь здалося, мала бути саме в тій тарілці. Далі події розгорталися з блискавичною швидкістю – кішка стрибнула на стіл, трохи не розрахувала, наступила лапою на край тарілки, і… майже вся зелена фарба опинилася на її білосніжній пичці… Побачивши новий імідж своєї улюблениці, Аліна нетямилась від захвату.
Але сталося так, що Дімос, котрий приїздив додому лишень на літо, був не в курсі всіх цих подій, тому зовсім природно гадав, що з наступної стипендії варто купити меншому брату наколінники й щонайголовніше шолом чи каску – як точно вони називалися Дімос не знав, проте був свято переконаний, що голова існує не для того, аби падати з велика й битися нею об що попало, а для того, щоб… Ну… Дімос замислився, розмірковуючи над тим, для чого ж, врешті, вона потрібна, проте із задуми його вивело несподіване братове питання.
– Ну й коли відкриття?
– Чого? – з недовірою перепитав Дімос.
– Нової станції, бовдуре! – поглядаючи на яму, розреготався Нікі, котрий сьогодні перебував у особливо гарному гуморі, затьмарити який було не під силу навіть “дорожньо-транспортній пригоді” з Аристотелем.
Брат з недовірою глянув на нього. Почуття гумору в малого принаймні лишилося, а це не могло не тішити.
– Сам ти бовдур і малий убивця Аристотелів! Ніяка це не метростанція. Я копаю, бо саме під цією грушею може бути щось цікаве.
– З чого ти взяв? – здивувався Нікі.
– Пригадуєш, кілька днів тому я знайшов на горищі щоденник нашого прадідуся?
– Такий потріпаний зошит із незрозумілим почерком?
– Ну, не такий він уже й незрозумілий, – заперечив Дімос, – принаймні дещо мені пощастило прочитати! – піднесено додав він.
– Що, що саме? – загорівся малий Нікі.
– А те, що двісті років назад саме на тому місці, де стоїть тепер ця стара груша, була перша в місті водонапірна башта, о! – знову піднесено вимовив Дімос, а потім підійшов до груші й спинився на краю ями, мрійливо зазираючи до неї.
– Дай угадаю: тепер ти перериєш усе подвір’я, викопаєш рештки іржавих труб, старі вентилі чи що там ще лишилося, а потім напишеш дисертацію про старовинну каналізацію? – знову захихотів Нікі.
Дімос дедалі менше переймався здоров’ям брата, оскільки до “аварії” той теж кепкував абсолютно з усіх. До слова, це була саме та риса характеру, через яку Нікі не раз було непереливки… Особливо в школі… Особливо від хлопчаків з великими м’язами… Так уже склалося, що з почуттям гумору в них було зовсім кепсько.
– Ні, малий, жодної дисертації про каналізацію не буде! Є значно цікавіші речі! Такі речі, що коли ти почуєш, то… – Дімос зробив багатозначну паузу.
– Ну… ну… братику, – не вгавав Нікі, – не знущайся!
– Добре. У тій башті, про яку я почав тобі розповідати, мешкав один чоловік. Наш прадідусь пише, що він був надзвичайним диваком і мав славу винахідника й мага!
– Ого! – в захваті вимовив Нікі. – На нашому подвір’ї колись жив маг!!! Уяви, що буде, коли ми знайдемо чарівну паличку! Ой, що буде! – не вгавав хлопчак. – Копати, копати! Давай швидше копати!
– Не знаю… – скептично сказав Дімос. – Винахідником він, може, й був, але магом ні… Магів і магії не існує!.
У кроні дерева, під яким стояв судент-історик, зашелестів легкий вітерець, такий приємний після денної спеки. Від задоволення Дімос заплющив очі й на кілька секунд замріяно застиг. Саме в цю мить із котроїсь з гілок зірвалася величезна стигла груша й добряче гепнула студента по маківці.
Окрім безлічі зірочок, що замерехтіли в очах, Дімоса відвідала дивна думка: “Так ось для чого потрібна голова…” Наступної миті хлопець захитався і наче лантух упав у яму.
“Ой-йой…” – подумав Нікі, підбіг до ями й почав рахувати: – Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять… Нокаут!!!” Після десяти Дімос з острахом розплющив одне око, проте вставати не збирався…
– Дім, а Дім? Скільки пальців? – спитав Нікі й показав три…
– Дев’ять… – хриплуватим голосом відказав Дімос і знову заплющив око.
На щастя, саме в цю хвилину з роботи повернувся Микола Дмитрович, батько сімейства. Нікі швидко переповів йому всю історію. Але той, замість того, аби допомогти бідоласі Дімосові, схопився за живота й почав реготати, аж доки взагалі не впав у своєму новому костюмі в траву й довго не міг прийти до тями. Нікі й собі почав сміятися. Ситуація справді була кумедною.
Трохи отямившись, батько сказав:
– Гму, схоже дух того мага переселився в грушу. Нікі, візьми мого “дипломата”, а я дістану з окопа цього підбитого грушею солдата й віднесу до шпиталю, наша санітарка вже повернулась? – спитав Микола Дмитрович, маючи на увазі маму.
– Авжеж! – Нікі схопив важелезний батьків дипломат і задріботів до його кабінету.
Тим часом Микола Дмитрович витяг з ями Дімоса й поніс його до будинку, раз по раз здригаючись від нових нападів сміху.
Нікі влетів до кабінету, кинув “дипломата” на канапу й за якусь мить знову був на вулиці. Він стрибнув до ями й почав оглядати її дно. Вечоріло, сонце вже майже торкалося обрію, посилаючи на землю останні промені.
Раптом на дні щось металево зблиснуло. Спочатку Нікі вирішив, що йому привиділось, проте ретельно оглянувши невеличкий клаптик землі, він ледь не зойкнув від несподіванки. Серце хлопчака закалатало з неймовірною силою. З-під землі визирав краєчок маленької коробочки з нержавіючого металу. Викопати коробочку було зовсім нескладно, тому вже за кілька хвилин Нікі крутив її в руках, роздивляючись з усіх боків й поки що не наважуючись відкрити.
“А раптом вона належала магові? Раптом він сховав туди привида чи якогось злого духа?” – вагався хлопчак, проте руки його не послухалися. Коробочка металево клацнула, Нікі розплющив одне око, потім інше й зазирнув усередину. У ній була…
– О господи… Яка ж у мене ґуля… – запричитав з будинку Дімос, певно розглядаючи себе в дзеркало.
Але Нікі його не почув. Уся увага хлопчака була прикута до маленької срібної кулі у вигляді рибки з дірочками замість очей, що лежала на дні коробочки. Це була куля-медальйон, бо в риб’ячі очі було вставлено тонкий ошатний ланцюжок. Нікові руки, неначе самі по собі, взяли медальйона, вдягли на шию. І…
– Як я тепер піду на лекції? – знову запричитав Дімос.
І… З Нікі нічого не сталося. Дещо розчаровано хлопчак побрів до будинку. Вечір закінчився без пригод.