У кожнім дні,
немов у вигнанні,
поранений, але, напевне, вільний,
він обирав режим постільний, тихий, мрійний...
Настільна лампа ховала половинні тіні
у білого паперу полотні. Напевно,
він там бажав писати ноти рівні,
нариси чарівних звуків, або навіть більше -
голос мертвих півнів, що пянів
від блиску струнних, прописаних в акордах, днів.
Чи він хотів зробити із паперу полотно,
де б, в маслі, морське дно зливалось модно
з акварелями безодні у очах у панни..Монни...
Сотні варіантів зберігав в собі папір, сотні полонів,
сотнями снів він володів. Та марно.
Бо хлопець, що, поранений, але напевне вільний
убив талант в собі, став геть бездарним.
Скарб згубив він і забув дивитись в хмари,
приземлів...занапастив примару,
котра тримала каламара міцно.
Він став дійсним. Упустив перо залізне.
Запізно вже писати вірш цей! Пізно!!

Відчуваю кожен нерв,
що у режимі стерео
малює барви настрою
у ритмі серця.
Там стерті межі впертості,
там мертві вежі зверхності
і здерте те,
що на лиці затерте.
Я бачу звук модерних ядерних думок,
що в дикій круговерті
друкують світу вирок.

Хай сон дарує тобі море,
де сорок кольорів води
смарагди настрою сотворять
і шепіт променевої ходи.

Хай сон дарує тобі зливу,
криві, розмиті шиби хат
і мить хвилюючу збудливу
вологих губ, пянких бравад.

Хай сон дарує тобі мрію
про Каліфорнію й сухе вино,
надію в завтра,ну і на сьогодні - дію,
на вчора - акварельне, кольорове полотно.

Вікна, Вікна, Вікна....
Стіни зникли, звиклі до промоклих пик,
що дивляться десь в бік, повз них...
Пихате світло з вікон проганяє лихо,
кригу топить в животі, стає так затишно...і тихо.
Автобус мчить повз ситі й повні вікна,
стіни зниклі й просто таємничі тіні...

Терновим співом снів я грів прохання,
про згусток ситих слів, щоб раз, востаннє,
я пояснити вмів про те, чому хотів мовчання.
Та десь на ранні, як панна муза втікла, відступила,
неотесані думки лишивши, запалила крила...
Філігранні, ідеальні крила були в мене...але мрія зникла,
знов призвавши тихе пекло. Сумну тишу.
Звикла ти, що я мовчу і час від часу пишу?
Може й надоїв...але ж вже не залишиш?
Спішу сказати - розумію, все нормально,
скоріше настрій, потім - темна й одинока спальня,
теплі руки і складай давай картинку з пазла...
Мовчу тобі на зло і пазли не підходять,
а я боюсь тих слів! І не сходинку бачу - сходи.
Я бачу - все! Я чую - все! І знаю що на споді,
в болоті правди був й залазив в хитрі води...
Не питай моєї згоди, а візьми у руки ноти
І грай...нехай глухе мецо-піано буде доти,
поки не прийде ранок...а тоді знов забери нагоду
говорити в пору, в моду...
Спасибі, музо, хоч за такі миті ситі,
і байдуже, що чорним сукном вкриті.
Слова знову вбито!

2012

Терновим співом снів я грів прохання,
про згусток ситих слів, щоб раз, востаннє,
я пояснити вмів про те, чому хотів мовчання.
Та десь на ранні, як панна муза втікла, відступила,
неотесані думки лишивши, запалила крила...
Філігранні, ідеальні крила були в мене...але мрія зникла,
знов призвавши тихе пекло. Сумну тишу.
Звикла ти, що я мовчу і час від часу пишу?
Може й надоїв...але ж вже не залишиш?
Спішу сказати - розумію, все нормально,
скоріше настрій, потім - темна й одинока спальня,
теплі руки і складай давай картинку з пазла...
Мовчу тобі на зло і пазли не підходять,
а я боюсь тих слів! І не сходинку бачу - сходи.
Я бачу - все! Я чую - все! І знаю що на споді,
в болоті правди був й залазив в хитрі води...
Не питай моєї згоди, а візьми у руки ноти
І грай...нехай глухе мецо-піано буде доти,
поки не прийде ранок...а тоді знов забери нагоду
говорити в пору, в моду...
Спасибі, музо, хоч за такі миті ситі,
і байдуже, що чорним сукном вкриті.
Слова знову вбито!

2012

Падає день, падає ніч...
Кошик думок і кишені дрібниць
ставлять на герць, ти і час, віч на віч...
Безліч ідей, безліч облич...
купують сміх тисяч зіниць,
що стимулює стукіт сердець в стилі кітч....
Знову живи, знов горілиць....
серед дурниць, серед слів, таємниць
знайди друзів собі і розпізнай вбивць....

Ей, бармен, ще по сто, без змін...
В оффлайн безлім і димом білим
хай душу вкриє нікотин.
Бо спротив стін, бармен,
вбиває спроби перемін,
здоровя гроблячи в замін.

Думки тії задимлені,
запалені, поломлені,
горять в мені,
як в пломені...
У голові розколеній,
надіями знеболеній...
Іду шляхом розореним,
побитий, сірий, зтомлений,
та ще живий....нездоланний!
Гнобитель мій розгніваний,
тому ще більше лютий він....
Упав..і знову піднімаюсь в очікуванні змін,
падати доводилось багато поколінь....
і на терпимість мою ще не має цін...
Та прийде час ще...час перемін!
І перетворю гніт я в тлін!
Тільки мовчить чогось свободи тої дзвін...
Я хочу змін...я хочу змін....
"Заснув...вмирає він..."
Та ні! Ще виберусь з безвиході пород!
Очищу я від бруду свій город!
Бо я козак! Я і чумак! Я і сколот!
Бо жити буду вічно - я - народ!

Ше хочу бачить світло, що в кінці тунеля.
Бо то життя нагадує качелю:
Тільки піднімешся угору і випєш трохи елю,
Як зразу в низ тебе несе…і знову тупо в стелю…
Краще в труні собі постелю,
Ніж жити в подібній темноті
В такій мінорній ноті…
Ше хочу шоб завжди чисті листки були в блокноті,
І ручка під рукою, і сигарета в роті,
шоб римами передавати свої мрії
роздуми, бажання і надії
шо серце в той момент нагріють
шоб я частинку свого міг в блокнот посіять…
І ше хочу, щоб брехали менше люди,
шоб неправди було менше всюди,
Шоб міг вдихнуть на повні груди,
і шоб кожен міг мене почути...

Запах поцілунків - трунок,
тіла збудливий рисунок
й бажання нам замінить час,
ще крок - але між нами джаз...
Середину заповнює спокуса,
пристрасть в венах, в русі,
душить вогонь ласк,
Вибач - знов лунає джаз.
Тепер лиш спогади палають,
біжать в відверту путь,
катують кілометри нас,
А в вухах знову клятий джаз...

Голуби ховались на карнизах поверхів,
а знизу, верхи на коні
пливла поважна пані...незгадані
уривки листя,
як обломки щастя,
тали на гарячих каменях стіни...
Невинно бігли миті,
метушнею ситі,
грілись в променях війни,
у іграх тіней...Літо
покривалось потом,
що потім біг дощем в світи.
І місто бігло, гнало, десь туди,
де люди бачуть сни, посіяні
панянкою, що на коні,
де голуби ховались над карнизами стіни.
-------
Прозоре небо дірявили три зорі,
і десь вгорі,
у цьому морі,
Простори мрії хмарами творил гори...
І горе тому, хто говорить,
немов там магії нема...
Пітьма закутала системи,
де ми існуєм...й - дивина - проблеми
тікають в вени небуття,
всі схеми летять до чорта...
Й повітряним ескортом пірнаємо до казки дна.
Стіни буття руйнують тиші тонни,
де тільки тіні пошепки гомонять...
і зорі стогнуть -
ніч завершує життя.
-------
Місяця дочці приснилось сонце...
Наприкінці дощу, в пустій бляшанці,
народжувався танець...
Лопав панцир сірий
і зір вростав у вир той щирий.
Летів у вирій світла промінь,
розставляв акценти, коми
в домі монотону...залишав він спомин
вічний тих кількох хвилин,
коли дива зявлялись і зникали,
коли вся папороть цвіла,
коли ще пахло літом...
а зараз сліпить запах формаліну,
замість цвіту - бірки, ціни,
а диво десь в куточку лиже рани...
рано прокинулась донька зі сну -
безсоння тепер мучить місяцеву на світанні.