Обірвалась..серця ще одна струна
Пустка,а я на краю цього життя
Відпустилась,намалювати б собі на спині крила
Навіщо,немає в цьому світі мені каяття

Я знову гойдаюсь на нитках емоцій
Ще мить ,дорветься, і я знову впаду
Нетреба,нетреба ваших овацій
На дні там я тіло своє віднайду…

Там сиро там практична невідчутно дна
Без світла лиш на стінах штучний сніг
Там не думається і нічого не сниться
Лише сирість землі липне до ніг…

Я знала що так усе скінчиться
Але нагло закривши рот логіці на замок
Йшла вперед,тому що серце в пориві кричало
Хочу, хочу, дай тепла ще хоча б ковток…

І що тепер,почуття непотрібні нікому
Сиджу на одинці видряпую вірші
Пишу,хоч від них заробила оскому
Але краще писати,а ніж на одинці рахувати онімівші дні…
2012

Мороз візерунково малює рукою,
на шибках сонних,ранкових маршруток,
оповите серце незбагненною журбою…
закутаю в’язаним шарфиком смуток.

Холод безжально виколює кінцівки,
замерзає від вітру обличчя …не відчуваю чола,
і знов ранок на заїжджених платівках…
стискає коліна холодна зима.

Засніжені ліхтарі рахують хвилини,
сипле сніг на обвітрені вуста…
дім ,між тим навчання ,роботи хвилини…
на зупинках замерзають початки ніби то нового дня.

а мені б подихом твоїм зігрітись…
давить груди,така нестерпна самота,
вдих …видих,думок вже майже не чути
мені так не_вистачає твого тепла…

Як мало потрібно жінці заплутаній у почуття.
Ніжний дотик вирваний із сну,закоханий погляд
Дайте спокій щасливо-руйнівні слова!!
Я звикла до болі й непотрібний ваш догляд.

Непотрібно й тих почуттів що так схожі на весну,
І погляду п’янкого що живе в її снах так давно,
Відрічусь,помру,а потім може знову воскресну!!!!
Непотрібно нічого… почуття викину через вікно.

Без слів ,що так душу ніжно думками пригортали,
Відчепіться ті думки що так схожі на щастя і долю!!
Непотрібно,молю на колінах, не хочу!!!!
І кого я обманюю,серденько живе,ще стукоче...
я незвикла..так незвикла до болі….
2011

Це край світу що зветься кохання
Стою самотньо над безоднею життя
Душа перетворилась в уламок криштальний
Дивлюсь на нього крізь лінзу каяття.

Стою…в руках фантоми щастя,
Що зачепились нігтями привички,
А вони розтають на порозі,обмиють зап’ястя,
Або згорять ,як згорівши сірнички.

А дим що від неї,розвіється повітрям,
Я сумуватиму за ним між рядками,
За затишним теплом дому і тріскотом каміну,
Та я ж завжди чекала на тебе з теплими руками….

Тепер душа покрита білим снігом,
Стою щоб впасти в прірву або піднятись в небо,
Моє ім’я запам’ятається вітрами,
Вони замітали дороги…дороги до тебе…

І зникну в древньому тумані,
Може хтось за плаче а хтось засміється,
А я на прощання усміхнусь усмішкою криштальною,
Й загублюсь в світі з якого вже не вернутись.
2011