Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Тарас Шевченко (1814 - 1861)




Поеми

  1. Наймичка.
    Пролог
    У неділю вранці-рано
    Поле крилося туманом;
    У тумані, на могилі,
    Як тополя, похилилась
    Молодиця молодая.
    Щось до лона пригортає
    Та з туманом розмовляє:

    «Ой тумане, тумане,—
    Мін латаний талане!
    Чому мене не сховаєш
    Отут серед лану?
    Чому мене не задавиш,
    У землю не вдавиш?
    Чому мені злої долі,
    Чом віку не збавиш?
    Ні, не дави, туманочку!
    Сховай тілько в полі,
    Щоб ніхто не знав, не бачив
    Моєї недолі!..
    Я не одна,— єсть у мене
    І батько, і мати...
    Єсть у мене... туманочку,
    Туманочку, брате!..
    Дитя моє! мій синочку,
    Нехрещений сину!
    Не я тебе хреститиму
    На лиху годину.
    Чужі люди хреститимуть,
    Я не буду знати,
    Як і зовуть... Дитя моє!
    Я була багата...
    Не лай мене; молитимусь,
    Із самого неба
    Долю виплачу сльозами
    І пошлю до тебе».

    Пішла полем ридаючи,
    В тумані ховалась
    Та крізь сльози тихесенько
    Про вдову співала,
    Як удова в Дунаєві
    Синів поховала:

    «Ой у полі могила;
    Там удова ходила,
    Там ходила-гуляла,
    Трути-зілля шукала.
    Трути-зілля не найшла,
    Та синів двох привела,
    В китаєчку повила
    І на Дунай однесла:
    «Тихий, тихий Дунай!
    Моїх діток забавляй.
    Ти, жовтенький пісок,
    Нагодуй моїх діток;
    І скупай, і сповий,
    І собою укрий!»

    I

    Був собі дід та баба.
    З давнього-давна у гаї над ставом
    Удвох собі на хуторі жили,
    Як діточок двоє,—
    Усюди обоє.
    Ще змалечку удвох ягнята пасли,
    А потім побралися,
    Худоби діждалися,
    Придбали хутір, став і млин,
    Садок у гаї розвели
    І пасіку чималу —
    Всього надбали.
    Та діточок у їх бігма,
    А смерть з косою за плечима.
    Хто ж їх старість привітає,
    За дитину стане?
    Хто заплаче, поховає?
    Хто душу спом'яне?
    Хто поживе добро чесно,
    В добрую годину,
    І згадає дякуючи,
    Як своя дитина?..
    Тяжко дітей годувати
    У безверхій хаті,
    А ще гірше старітися
    У білих палатах,—
    Старітися, умирати,
    Добро покидати
    Чужим людям, чужим дітям
    На сміх, на розтрату!

    II

    І дід, і баба у неділю
    На призьбі вдвох собі сиділи
    Гарненько, в білих сорочках.
    Сіяло сонце, в небесах
    Ані хмариночки, та тихо,
    Та любо, як у раї.
    Сховалося у серці лихо,
    Як звір у темнім гаї.

    В такім раї чого б, бачся,
    Старим сумувати?
    Чи то давнє яке лихо
    Прокинулось в хаті?
    Чи вчорашнє, задавлене
    Знов поворушилось,
    Чи ще тілько заклюнулось
    І рай запалило?

    Не знаю, що і після чого
    Старі сумують. Може, вже
    Оце збираються до бога,
    Та хто в далекую дорогу
    Їм добре коней запряже?

    «А хто нас, Насте, поховає,
    Як помремо?»
    «Сама не знаю!
    Я все оце міркувала,
    Та аж сумно стало:
    Одинокі зостарілись...
    Кому понадбали
    Добра цього?..»
    «Стривай лишень!
    Чи чуєш? щось плаче
    За ворітьми... мов дитина!
    Побіжім лиш!.. Бачиш?
    Я вгадував, що щось буде!»

    І разом схопились
    Та до воріт... Прибігають,
    Мовчки зупинились.
    Перед самим перелазом
    Дитина сповита —
    Та й не туго, й новенькою
    Свитиною вкрита;
    Бо то мати сповивала —
    І літом укрила
    Останньою свитиною!..
    Дивились, молились
    Старі мої. А сердешне
    Неначе благав:
    Випручало рученята
    Й до їх простягає
    Манюсінькі... і замовкло,
    Неначе не плаче,
    Тілько пхика.

    «А що, Насте?
    Я й казав! От бачиш?
    От і талан, от і доля,
    І не одинокі!
    Бери ж лишень та сповивай...
    Ач яке, нівроку!
    Неси ж в хату, а я верхи
    Кинусь за кумами
    В Городище...»

    Чудно якось
    Діється між нами!
    Один сина проклинає,
    З хати виганяє,
    Другий свічечку, сердешний,
    Потом заробляє
    Та ридаючи становить
    Перед образами —
    Нема дітей!.. Чудно якось
    Діється між нами!

    III

    Аж три пари на радощах
    Кумів назбирали,
    Та ввечері й охрестили,
    І Марком назвали.
    Росте Марко. Старі мої
    Не знають, де діти,
    Де посадить, де положить
    І що з ним робити.
    Минає рік. Росте Марко —
    І дійна корова
    У розкоші купається.
    Аж ось чорноброва
    Та молода, білолиця
    Прийшла молодиця
    На той хутір благодатний
    У найми проситься.

    «А що ж,— каже,— возьмім, Насте».
    «Возьмімо, Трохиме,
    Бо ми старі, нездужаєм,
    Та таки й дитина,
    Хоча воно вже й підросло,
    Та все ж таки треба
    Коло його піклуватись».
    «Та воно-то треба.
    Бо й я свою вже часточку
    Прожив, слава богу,—
    Підтоптався. Так що ж тепер,
    Що візьмеш, небого?
    За рік, чи як?»
    «А що дасте».
    «Е, ні! треба знати,
    Треба, дочко, лічить плату,
    Зароблену плату,
    Бо сказано: хто не лічить,
    То той і не має.
    Так отак хіба, небого?
    Ні ти нас не знаєш,
    Ні ми тебе. А поживеш,
    Роздивишся в хаті,
    Та й ми тебе побачимо,—
    Отоді й за плату,
    Чи так, дочко?»
    «Добре, дядьку»
    «Просимо ж у хату».

    Поєднались. Молодиця
    Рада та весела,
    Ніби з паном повінчалась,
    Закупила села.
    І у хаті, і на дворі,
    І коло скотини,
    Увечері і вдосвіта;
    А коло дитини
    Так і пада, ніби мати;
    В будень і в неділю
    Головоньку йому змиє,
    Й сорочечку білу
    Що день божий надіває.
    Грається, співає,
    Робить возики, а в свято —
    То й з рук не спускає.
    Дивуються старі мої
    Та моляться богу.
    А наймичка невсипуща
    Щовечір, небога,
    Свою долю проклинає,
    Тяжко-важко плаче;
    І ніхто того не чує,
    Не знає й не бачить,
    Опріч Марка маленького.
    Так воно не знає,
    Чого наймичка сльозами
    Його умиває.
    Не зна Марко, чого вона
    Так його цілує,
    Сама не з'їсть і не доп'є,
    Його нагодує.
    Не зна Марко, як в колисці
    Часом серед ночі
    Прокинеться, ворухнеться,—
    То вона вже скочить,
    І укриє, й перехрестить,
    Тихо заколише;
    Вона чує з тії хати,
    Як дитина дише.
    Вранці Марко до наймички
    Ручки простягає
    І мамою невсипущу
    Ганну величає...
    Не зна Марко, росте собі,
    Росте, виростає.

    IV

    Чимало літ перевернулось,
    Води чимало утекло;
    І в хутір лихо завернуло,
    І сліз чимало принесло.
    Бабусю Настю поховали
    І ледве-ледве одволали
    Трохима-діда. Прогуло
    Прокляте лихо та й заснуло.
    На хутір знову благодать
    З-за гаю темного вернулась
    До діда в хату спочивать.

    Уже Марко чумакує
    І восени не ночує
    Ні під хатою, ні в хаті...
    Кого-небудь треба сватать.
    «Кого ж би тут?» — старий дума
    І просить поради
    У наймички. А наймичка
    До царівни б рада
    Слать старости: «Треба Марка
    Самого спитати».
    «Добре, дочко, спитаємо
    Та й будемо сватать».

    Розпитали, порадились,
    Та й за старостами
    Пішов Марко. Вернулися
    Люде з рушниками,
    З святим хлібом обміненим.
    Панну у жупані,
    Таку кралю висватали,
    Що хоч за гетьмана,
    То не сором. Отаке-то
    Диво запопали!

    «Спасибі вам! — старий каже.
    Тепер, щоб ви знали,
    Треба краю доводити,
    Коли й де вінчати,
    Та й весілля. Та ще ось що:
    Хто в нас буде мати?
    Не дожила моя Настя!..» —
    Та й заливсь сльозами.
    А наймичка у порогу
    Вхопилась руками
    За одвірок та й зомліла.
    Тихо стало в хаті;
    Тілько наймичка шептала:
    «Мати... мати... мати!»

    V

    Через тиждень молодиці
    Коровай місили
    На хуторі. Старий батько
    З усієї сили
    З молодицями танцює,
    Та двір вимітає,
    Та прохожих, проїжджачих
    У двір закликає,
    Та вареною частує,
    На весілля просить.
    Знай, бігає, а самого
    Ледве ноги носять.
    Скрізь гармидер та реготня,
    В хаті і надворі.
    І жолоби викотили
    З нової комори.
    Скрізь порання: печуть, варять,
    Вимітають, миють...
    Та все чужі. Де ж наймичка?
    На прощу у Київ
    Пішла Ганна. Благав старий,
    А Марко аж плакав,
    Щоб була вона за матір.
    «Ні, Марку, ніяко
    Мені матір'ю сидіти:
    То багаті люде,
    А я наймичка... ще й з тебе
    Сміятися будуть.
    Нехай бог вам помагає!
    Піду помолюся
    Усім святим у Києві,
    Та й знову вернуся
    В вашу хату, як приймете.
    Поки маю сили,
    Трудитимусь...»
    Чистим серцем
    Поблагословила
    Свого Марка... заплакала
    Й пішла за ворота.

    Розвернулося весілля.
    Музикам робота
    І підковам. Вареною
    Столи й лави миють.
    А наймичка шкандибає,
    Поспішає в Київ.
    Прийшла в Київ — не спочила,
    У міщанки стала,
    Найнялася носить воду,
    Бо грошей не стало
    На молебствіє Варварі.
    Носила-носила,
    Кіп із вісім заробила
    Й Маркові купила
    Святу шапочку в пещерах
    У Йвана святого,
    Щоб голова не боліла
    В Марка молодого;
    І перстеник у Варвари
    Невістці достала,
    І, всім святим поклонившись,
    Додому верталась.

    Вернулася. Катерина
    І Марко зустріли
    За ворітьми, ввели в хату
    Й за стіл посадили;
    Напували й годували,
    Про Київ питали,
    І в кімнаті Катерина
    Одпочить послала.

    «За що вони мене люблять?
    За що поважають?
    О боже мій милосердний!
    Може, вони знають...
    Може, вони догадались...
    Ні, не догадались;
    Вони добрі...»
    І наймичка
    Тяжко заридала.

    VI

    Тричі крига замерзала,
    Тричі розтавала,
    Тричі наймичку у Київ
    Катря проводжала
    Так, як матір; і в четвертий
    Провела небогу
    Аж у поле, до могили,
    І молила бога,
    Щоб швиденько верталася,
    Бо без неї в хаті
    Якось сумно, ніби мати
    Покинула хату.

    Після пречистої в неділю,
    Та після першої, Трохим
    Старий сидів в сорочці білій,
    В брилі на призьбі. Перед ним
    З собакою онучок грався,
    А внучка в юпку одяглась
    У Катрину і ніби йшла
    До діда в гості. Засміявсь
    Старий і внучку привітав,
    Неначе справді молодицю:
    «А де ж ти діла паляницю?
    Чи, може, в лісі хто одняв?
    Чи попросту — забула взяти?..
    Чи, може, ще й не напекла?
    О, сором, сором, лепська мати!»
    Аж зирк — і наймичка ввійшла
    На двір. Побіг стрічати
    З онуками свою Ганну.
    «А Марко в дорозі?» —
    Ганна діда питалася.
    «В дорозі ще й досі».
    «А я ледве додибала
    До вашої хати,
    Не хотілось на чужині
    Одній умирати!
    Коли б Марка діждатися...
    Так щось тяжко стало!»
    І внучатам із клуночка
    Гостинці виймала:
    І хрестики, й дукачики,
    Й намиста разочок
    Яриночці, і червоний
    З фольги образочок,
    А Карпові соловейка
    Та коників пару,
    І четвертий уже перстень
    Святої Варвари
    Катерині, а дідові
    Із воску святого
    Три свічечки; а Маркові
    І собі нічого
    Не принесла: не купила,
    Бо грошей не стало,
    А заробить не здужала.
    «А ось ще осталось
    Півбубличка!»
    Й по шматочку
    Дітям розділила.

    VII

    Ввійшла в хату. Катерина
    Їй ноги умила
    Й полудновать посадила.
    Не пила й не їла
    Стара Ганна.
    «Катерино!
    Коли в нас неділя?»
    «Післязавтра».
    «Треба буде
    Акафіст найняти
    Миколаєві святому
    Й на часточку дати;
    Бо щось Марко забарився...
    Може, де в дорозі
    Занедужав, сохрань боже!»
    Й покапали сльози
    З старих очей замучених.
    Ледве-ледве встала
    Із-за стола.
    «Катерино!
    Не та вже я стала:
    Зледащіла, не здужаю
    І на ноги встати.
    Тяжко, Катре, умирати
    В чужій теплій хаті!»

    Занедужала небога.
    Уже й причащали,
    Й маслосвятіє служили,—
    Ні, не помагало.
    Старий Трохим по надвір'ю,
    Мов убитий, ходить.
    Катерина ж з болящої
    І очей не зводить;
    Катерина коло неї
    І днює й ночує.
    А тим часом сичі вночі
    Недобре віщують
    На коморі. Болящая
    Щодень, щогодини,
    Ледве чути, питається:
    «Доню Катерино!
    Чи ще Марко не приїхав?
    Ох, якби я знала,
    Що діждуся, що побачу,
    То ще б підождала!»

    VIII

    Іде Марко з чумаками.
    Ідучи, співає,
    Не поспіша до господи —
    Воли попасає.
    Везе Марко Катерині
    Сукна дорогого,
    А батькові шитий пояс
    Шовку червоного,
    А наймичці на очіпок
    Парчі золотої
    І червону добру хустку
    З білою г а б о ю .
    А діточкам черевички,
    Фіг та винограду,
    А всім вкупі — червоного
    Вина з Цареграду
    Відер з троє у барилі,
    І кав'яру з Дону —
    Всього везе, та не знає,
    Що діється дома!

    Іде Марко, не журиться.
    Прийшов — слава богу!
    І ворота одчиняє,
    І молиться богу.
    «Чи чуєш ти, Катерино?
    Біжи зустрічати!
    Уже прийшов! Біжи швидче!
    Швидче веди в хату!..
    Слава тобі, Христе-боже!
    Насилу діждала!»
    Отче наш тихо-тихо,
    Мов крізь сон, читала.
    Старий воли випрягає,
    Занози ховає
    Мережані, а Катруся
    Марка оглядає.
    «А де ж Ганна, Катерино?
    Я пак і байдуже!
    Чи не вмерла?»
    «Ні, не вмерла,
    А дуже нездужа.
    Ходім лишень в малу хату,
    Поки випрягає
    Воли батько: вона тебе,
    Марку, дожидає».
    Ввійшов Марко в малу хату
    І став у порогу...
    Аж злякався. Ганна шепче:
    «Слава... слава богу!
    Ходи сюди, не лякайся...
    Вийди, Катре, з хати:
    Я щось маю розпитати,
    Дещо розказати».

    Вийшла з хати Катерина,
    А Марко схилився
    До наймички у голови.
    «Марку! подивися,
    Подивися ти на мене:
    Бач, як я змарніла?
    Я не Ганна, не наймичка,
    Я...» -
    Та й оніміла.
    Марко плакав, дивувався.
    Знов очі одкрила,
    Пильно, пильно подивилась —
    Сльози покотились.
    «Прости мене! Я каралась
    Весь вік в чужій хаті...
    Прости мене, мій синочку!
    Я... я твоя мати».
    Та й замовкла...

    Зомлів Марко,
    Й земля задрижала.
    Прокинувся... до матері —
    А мати вже спала!

    13 ноября 1845,
    в Переяславі



    Коментарі (1)
    Народний рейтинг: 7 | Рейтинг "Майстерень": 7

  2. Великий льох (Містерія)
               Положил еси нас [поношение]
               соседом нашим, подражнение й
               поругание сущим окрест нас. По-
               ложил еси нас в притчу во языцех,
               покиванию главыі в людех.
                   Псалом 43, ст. 14 й 15

    Три душі

    Як сніг, три пташечки летіли
    Через Суботове і сіли
    На похиленному хресті
    На старій церкві. «Бог простить:
    Ми тепер душі, а не люди.
    А відціля видніше буде,
    Як той розкопуватимуть льох.
    Коли б вже швидше розкопали,
    Тойді б у рай нас повпускали.
    Бо так сказав Петрові бог:
    «Тойді у рай їх повпускаєш,
    Як все москаль позабирає,
    Як розкопа великий льох».

    I

    Як була я людиною,
    То Прісею звалась;
    Я отутечки родилась,
    Тут і виростала.
    Отут, було, на цвинтарі
    Я з дітьми гуляю,
    І з Юрусем гетьманенком !
    У піжмурки граєм.
    А гетьманша, було, вийде
    Та й кликне в будинок,
    Он де клуня. А там мені
    І фіг, і родзинок —
    Всього мені понадає
    І на руках носить...
    А з гетьманом як приїдуть
    Із Чигрина гості,
    То це й шлють, було, за мною.
    Одягнуть, обують,
    І гетьман бере на руки,
    Носить і цілує.
    Отак-то я в Суботові
    Росла, виростала!
    Як квіточка; і всі мене
    Любили й вітали.
    І нікому я нічого,
    Ніже злого слова,
    Не сказала. Уродлива
    Та ще й чорноброва.
    Всі на мене залицялись
    І сватати стали;
    А у мене, як на теє,
    Й рушники вже ткались.
    От-от була б подавала,
    Та лихо зустріло!
    Вранці-рано, в пилипівку,
    Якраз у неділю,
    Побігла я за водою...
    Вже й криниця тая
    Замуліла і висохла!
    А я все літаю!..
    Дивлюсь — гетьман з старшиною.
    Я води набрала
    Та вповні шлях і перейшла;
    А того й не знала,
    Що він їхав в Переяслав
    Москві присягати!..
    І вже ледви я, наледви
    Донесла до хати —
    Оту воду... чом я з нею
    Відер не побила!
    Батька, матір, себе, брата,
    Собак отруїла
    Тію клятою водою!
    От за що караюсь,
    От за що мене, сестрички,
    І в рай не пускають.

    II

    А мене, мої сестрички,
    За те не впустили,
    Що цареві московському
    Коня напоїла
    В Батурині; як він їхав
    В Москву із Полтави.
    Я була ще недолітком,
    Як Батурин славний
    Москва вночі запалила,
    Чечеля убила,
    І малого, і старого
    В Сейму потопила.
    Я меж трупами валялась
    У самих палатах
    Мазепиних... Коло мене
    І сестра, і мати
    Зарізані, обнявшися,
    Зо мною лежали;
    І насилу-то, насилу
    Мене одірвали
    Од матері неживої.
    Що вже я просила
    Московського копитана,
    Щоб і мене вбили.
    Ні, не вбили, а пустили
    Москалям на грище!
    Насилу я сховалася
    На тім пожарищі.
    Одна тілько й осталася
    В Батурині хата!
    І в тій хаті поставили
    Царя ночувати,
    Як вертавсь із-під Полтави.
    А я йшла з водою
    До хатини... а він мені
    Махає рукою,
    Каже коня напоїти,
    А я й напоїла!..
    Я не знала, що я тяжко,
    Тяжко согрішила!
    Ледве я дійшла до хати,
    На порозі впала.
    А назавтра, як цар вийшов,
    Мене поховала
    Та бабуся, що осталась
    На тій пожарині
    Та ще й мене привітала
    В безверхій хатині.
    А назавтра й вона вмерла
    Й зотліла у хаті,
    Бо нікому в Батурині
    Було поховати.
    Уже й хату розкидали
    І сволок з словами
    На угілля попалили!..
    А я над ярами
    І степами козацькими
    І досі літаю!
    І за що мене карають,
    Я й сама не знаю?
    Мабуть, за те, що всякому
    Служила, годила...
    Що цареві московському
    Коня напоїла!..

    III

    А я в Каневі родилась.
    Ще й не говорила,
    Мене мати ще сповиту
    На руках носила,
    Як їхала Катерина
    В Канів по Дніпрові.
    А ми з матір'ю сиділи
    На горі в діброві.
    Я плакала; я не знаю,
    Чи їсти хотілось?
    Чи, може, що в маленької
    На той час боліло?
    Мене мати забавляла,
    На Дніпр поглядала;
    І галеру золотую
    Мені показала,
    Мов будинок. А в галері
    Князі, і всі сіли
    Воєводи... і меж ними
    Цариця сиділа.
    Я глянула, усміхнулась...
    Та й духу не стало!
    Й мати вмерла, в одній ямі
    Обох поховали!
    От за що, мої сестриці,
    Я тепер караюсь,
    За що мене на митарство
    Й досі не пускають.
    Чи я знала, ще сповита,
    Що тая цариця —
    Лютий ворог України,
    Голодна вовчиця!..
    Скажіте, сестриці?

    «Смеркається. Полетимо
    Ночувати в Чуту.
    Як що буде робитися,
    Відтіль буде чути».
    Схопилися, білесенькі,
    І в ліс полетіли,
    І вкупочці на дубочку
    Ночувати сіли.

    Три ворони

    1

    Крав! крав! крав!
    Крав Богдан крам,
    Та повіз у Київ,
    Та продав злодіям
    Той крам, що накрав.

    2

    Я в Парижі була
    Та три злота з Радзівіллом
    Та Потоцьким пропила.

    3

    Через мост идет черт,
    А коза по воде:
    Быть беде. Быть беде.

    Отак кричали і летіли
    Ворони з трьох сторон і сіли
    На маяку, що на горі
    Посеред лісу, усі три.
    Мов на мороз, понадувались,
    Одна на другу позирали;
    Неначе три сестри старі,
    Що дівували, дівували,
    Аж поки мохом поросли.

    1

    Оце тобі, а це тобі.
    Я оце літала
    Аж у Сибір: та в одного
    Декабриста вкрала
    Трохи жовчі. От, бачите,
    Й є чим розговіться!
    Ну, а в твоїй Московщині
    Є чим поживиться?
    Чи чортма й тепер нічого?

    3

    Э... сестрица, много:
    Три указа накаркала
    На одну дорогу...

    1

    На яку це? на ковану?
    Ну, вже наробила...

    3

    Да шесть тысяч в одной версте
    Душ передушила...

    1

    Та не бреши, бо тілько п'ять.
    Та й то з фоном Корфом
    Ще й чваниться, показує
    На чужу роботу!
    Капусниця! закурена...
    А ви, пості-пані?
    Бенкетуєте в Парижі,
    Поганці погані!
    Що розлили з річку крові
    Та в Сибір загнали
    Свою шляхту, то вже й годі,
    Уже й запишались.
    Ач, яка вельможна пава...

    2 і 3

    А ти що зробила??

    1

    А дзуськи вам питать мене!
    Ви ще й не родились,
    Як я отут шинкувала
    Та кров розливала!
    Дивись, які! Карамзіна,
    Бачиш, прочитали!
    Та й думають, що ось-то ми!
    А дзусь, недоріки!
    В колодочки ще не вбились,
    Безпері каліки!..

    2

    Ото, яка недотика!
    Не та рано встала,
    Що до світа упилася...
    А та, що й проспалась!

    1

    Упилася б ти без мене
    З своїми ксьондзами? —
    Чортма хисту! Я спалила
    Польщу з королями;
    А про тебе, щебетухо,
    І досі б стояла.
    А з вольними козаками
    Що я виробляла?
    Кому я їх не наймала,
    Не запродавала?
    Та й живущі ж, проклятущі!
    Думала, з Богданом
    От-от уже поховала.
    Ні, встали, погані,
    Із шведською приблудою...
    Та й тойді ж творилось!
    Аж злішаю, як згадаю...
    Батурин спалила,
    Сулу в Ромні загатила
    Тілько старшинами
    Козацькими... а такими,
    Просто козаками,
    Фінляндію засіяла;
    Насипала бурта
    На Орелі... на Ладогу
    Так гурти за гуртом
    Виганяла та цареві
    Болота гатила.
    І славного Полуботка
    В тюрмі задушила.
    Отойді-то було свято!
    Аж пекло злякалось.
    Матер божа у Ржавиці
    Вночі заридала.

    3

    Й я таки пожила:
    С татарами помутила,
    С мучителем покутила,
    С Петрухою попила,
    Да немцам запродала.

    1

    Та ти добре натворила:
    Так кацапів закрепила
    У німецькі кайдани —
    Хоч лягай та й засни.
    А в мене ще, враг їх знає,
    Кого вони виглядають?
    Вже ж і в крепость завдала,
    І дворянства страшну силу
    У мундирах розплодила,
    Як тих вошей розвела;
    Все вельможнії байстрята!
    Вже ж і Січ їх бісновата
    Жидовою поросла.
    Та й москаль незгірша штука:
    Добре вміє гріти руки!
    І я люта, а все-таки
    Того не зумію,
    Що москалі в Україні
    З козаками діють.
    Ото указ надрукують:
    «По милості божій,
    І ви наші, і все наше,
    І гоже й негоже!»
    Тепер уже заходились
    Древности шукати
    У могилах... бо нічого
    Уже в хаті взяти;
    Все забрали любісінько.
    Та лихий їх знає,
    Чого вони з тим поганим
    Льохом поспішають?
    Трошки, трошки б підождали,
    І церква б упала...
    Тойді б разом дві руїни
    В П ч е л е описали...

    2 і З

    Чого ж ти нас закликала?
    Щоб на льох дивиться?

    1

    Таки й на льох. Та ще буде
    Два дива твориться.
    Сю ніч будуть в Україні
    Родиться близнята.
    Один буде, як той Ґонта,
    Катів катувати!
    Другий буде... оце вже наш!
    Катам помагати —
    Наш вже в череві щипає...
    А я начитала,
    Що, як виросте той Ґонта,
    Все наше пропало!
    Усе добре поплюндрує
    Й брата не покине!
    І розпустить правду й волю
    По всій Україні!
    Так от бачите, сестриці,
    Що тут компонують!
    На катів та на все добре
    Кайдани готують!

    2

    Я золотом розтопленим
    Заллю йому очі!..

    1

    А він, клятий недолюдок,
    Золота не схоче.

    3

    Я царевыіми чинами
    Скручу ему руки!..

    2

    А я зберу з всього світа
    Всі зла і всі муки!..

    1

    Ні, сестриці. Не так треба.
    Поки сліпі люде,
    Треба його поховати,
    А то лихо буде!
    Он бачите, над Києвом
    Мітла простяглася,
    І над Дніпром і Тясмином
    Земля затряслася.
    Чи чуєте? Застогнала
    Гора над Чигрином.
    О!.. Сміється і ридає
    Уся Україна!
    То близнята народились,
    А навісна мати
    Регочеться, що Йванами
    Обох буде звати!
    Полетімо!..

    Полетіли
    Й летячи співали:

    1

    Попливе наш Іван
    По Дніпру у Лиман
    З кумою.

    2

    Побіжить наш ярчук :
    В ірій їсти гадюк
    Зо мною.

    3

    Как хвачу да помчу,
    В самый ад полечу
    Стрелою.

    Три лірники

    Один сліпий, другий кривий,
    А третій горбатий
    Йшли в Суботов про Богдана
    Мирянам співати.

    1

    Що то, сказано, ворони.
    Уже й помостили,
    Мов для їх те сідало
    Москалі зробили.

    2

    А для кого ж? Чоловіка,
    Певне, не посадять
    Лічить зорі...

    1

    Ти то кажеш.
    А може, й посадять
    Москалика або німця.
    А москаль та німець
    І там найдуть хлібець.

    3

    Що це таке верзете ви?
    Які там ворони?
    Та москалі, та сідала?
    Нехай бог боронить!
    Може, ще нестись заставлять,
    Москаля плодити.
    Бо чутка є, що цар хоче
    Весь світ полонити.

    2

    А може, й так! Так на чорта ж
    їх на горах ставить?
    Та ще такі височенні,
    Що й хмари достанеш,
    Як вилізти...

    3

    Так от же що:
    Ото потоп буде,
    Пани туда повилазять
    Та дивиться будуть,
    Як мужики тонутимуть.

    1

    Розумні ви люди,
    А нічого не знаєте!
    То понаставляли
    Ті фігури он для чого:
    Щоб люди не крали
    Води з річки — та щоб нишком
    Піску не орали,
    Що скрізь отам за Тясьмою.

    2

    Чортзна-що провадить!
    Нема хисту, то й не бреши.
    А що, як присядем
    Отутечки під берестом
    Та трохи спочинем! —
    Та в мене ще шматків зо два
    Є хліба в торбині,
    То поснідаєм в пригоді,
    Поки сонце встане...

    Посідали. «А хто, братця,
    Співа про Богдана?»

    3

    Я співаю. І про Ясси,
    І про Жовті Води,
    І містечко Берестечко.

    2

    В великій пригоді
    Нам сьогодні вони стануть!
    Бо там коло льоху
    Базар люду насходилось
    Та й панства не трохи.
    От де нам пожива буде!
    Ану, заспіваєм!
    Проби ради...

    1

    Та цур йому!
    Лучче полягаєм
    Та виспимось. День великий.
    Ще будем співати.

    3

    І я кажу: помолимось
    Та будемо спати.

    Старці під берестом заснули;
    Ще сонце спить, пташки мовчать,
    А коло льоху вже проснулись
    І заходилися копать.
    Копають день, копають два,
    На третій насилу
    Докопалися до муру
    Та трохи спочили.
    Поставили караули.
    Ісправник аж просить,
    Щоб нікого не пускали,
    І в Чигрин доносить
    По начальству. Приїхало
    Начальство мордате,
    Подивилось. «Треба,— каже,—
    Своди розламати,
    Вєрнєй дєло...» Розламали
    Та й перелякались!
    Костяки в льоху лежали
    І мов усміхались,
    Що сонечко побачили.
    От добро Богдана!
    Черепок, гниле корито
    Й костяки в кайданах!
    Якби в ф о р м е н и х, то добре:
    Вони б ще здалися...
    Засміялись... а ісправник
    Трохи не сказився!
    Що нічого, бачиш, взяти,
    А він же трудився!
    І день і ніч побивався,
    Та в дурні й убрався.
    Якби йому Богдан оце
    У руки попався,
    У москалі заголив би,
    Щоб знав, як дурити
    Правительство!! Кричить, біга,
    Мов несамовитий.
    Яременка* в пику пише,
    По-московській лає
    Увесь народ. І на старців
    Моїх налітає.
    «Вы што делаете, плуты!!»
    «Та ми, бачте, пане,
    Співаємо про Богдана...»
    «Я вам дам Богдана,
    Мошенники, дармоеды!
    Й песню сложили
    Про такого ж мошенпика...»
    «Нас, пане, навчили...»
    «Я вас навчу! Завалить им!»
    Взяли й завалили —
    Випарили у московській
    Бані-прохолоді.
    Отак пісні Богданові
    Стали їм в пригоді!!..
    Так малий льох в Суботові
    Москва розкопала!
    Великого ж того льоху
    Ще й не дошукалась.

    [1845, Миргород].

    * Козака Яременка клуня на тім місці, де стояли Богданові палати. (Прим. Т. Шевченка).



    Коментарі (1)
    Народний рейтинг: 7 | Рейтинг "Майстерень": 7

  3. Невольник. Поема.
    Посвященіє
    Думи мої молодії —
    Понурії діти,
    І ви мене покинули!..
    Пустку натопити
    Нема кому... Остався я,
    Та не сиротою,
    А з тобою, молодою,
    Раю мій, покою,
    Моя зоре досвітняя,
    Єдиная думо
    Пречистая!.. Ти витаєш...
    Як у того Нуми
    Тая німфа Егерія ,—
    Так ти, моя зоре,
    Просіяєш надо мною,
    Ніби заговориш,
    Усміхнешся... Дивлюся я —
    Нічого не бачу...
    Прокинуся... серце плаче —
    І очі заплачуть.
    Спасибі, зіронько!..
    Минає
    Неясний день мій; вже смеркає;
    Над головою вже несе
    Свою неклепаную косу
    Косар непевний... Мовчки скосить,
    А там — і слід мій занесе
    Холодний вітер... Все минає!..
    Згадаєш, може, молодая,
    Вилиту сльозами
    Мою думу і тихими,
    Тихими речами
    Проговориш: «Я любила
    Його на сім світі
    Й на тім світі любитиму...»
    О мій тихий світе,
    Моя зоре вечірняя!
    Я буду витати
    Коло тебе і за тебе
    Господа благати!

    Той блукає за морями,
    Світ переходжає,
    Долі-доленьки шукає —
    Немає, немає...
    Мов умерла; а той рветься
    З усієї сили
    За долею... от-от догнав
    І — бебех в могилу!
    А в іншого сіромахи
    Ні хати, ні поля,
    Тільки торба, а з торбини
    Виглядає доля,
    Мов дитинка; а він її
    Лає, проклинає
    І за чвертку закладає —
    Ні, не покидає!
    Як реп'ях той, учепиться
    За латані поли
    Та й збирає колосочки
    На чужому полі,
    А там — снопи, а там — скирти,
    А там — у палатах
    Сидить собі сіромаха,
    Мов у своїй хаті.
    Такая-то доля тая,
    Хоч і не шукайте:
    Кого схоче — сама найде,
    У колисці найде.

    Ще на Україні веселі
    І вольнії пишались села
    Тойді, як праведно жили
    Старий козак і діток двоє...
    Ще за гетьманщини старої
    Давно се діялось колись.
    Так, коло полудня, в неділю,
    Та на зелених ще й святках,
    Під хатою в сорочці білій
    Сидів, з бандурою в руках,
    Старий козак.
    «І так і сяк!
    (Старий міркує, розмовляє).
    І треба б,— каже,— й трохи шкода.
    А треба буде: два-три года
    Нехай по світу погуляє
    Та сам своєї пошукає,
    Як я шукав колись... Ярино!
    А де Степан?» — «А он під тином,
    Неначе вкопаний, стоїть».
    «А я й не бачу! А ідіть
    Лишень сюда, та йдіть обоє...
    Ануте, діти, отакої!»
    І вшкварив по струнах.
    Старий грає, а Ярина
    З Степаном танцює;
    Старий грає, примовляє,
    Ногами тупцює.

    «Якби мені лиха та лиха,
    Якби мені свекрівонька тиха.
    Якби мені чоловік молодий,
    До другої не ходив, не любив.
    Ой гоп, чики-чики,
    Та червоні черевики,
    Та троїсті музики,
    Од віку до віку
    Я любила б чоловіка!»
    «Ой гоп, заходивсь,
    Зробив хату, оженивсь,
    І піч затопив,
    І вечерять наварив».

    «Ануте, діти, отакої!»
    І старий піднявся,
    Як ударить, як ушкварить,
    Аж у боки взявся.
    «Чи так, чи не так,
    Уродив пастернак,

    А петрушку
    Криши в юшку —
    Буде смак, буде смак!
    Ой так, таки-так,
    Оженився козак,
    Кинув хату
    І кімнату
    Та й потяг у байрак».

    «Ні, не така вже, підтопталась
    Стара моя сила,
    Утомився... А все це ви
    Так розворушили.
    О бодай вас! Що то літа?
    Ні, вже не до ладу...
    Минулося. Іди лишень
    Полудновать лагодь.
    Гуляючи, як той казав,
    Шматок хліба з'їсти.
    Іди ж, доню... А ти, сину,
    Послухаєш вісти.
    Сідай лишень. Як убили
    Твого батька Йвана
    В Шляхетчині, то ти ще був
    Маленьким, Степане.
    Ще й не лазив».— «То я не син?
    Я чужий вам, тату?»
    «Та не чужий, стривай лишень.
    От умерла й мати,
    Таки твоя, а я й кажу
    Покойній Марині,
    Моїй жінці: «А що,— кажу,—
    Возьмем за дитину?»
    Тебе б оце. «Добре,— каже
    Покойна Марина,—
    Чому не взять?» Взяли тебе
    Ми та й спарували
    З Яриночкою докупи...
    А тепер осталось
    Ось що робить. Ти на літі,
    І Ярина зріє.

    Треба буде людей шукать
    Та що-небудь діять.
    Як ти скажеш?» — «Я не знаю,
    Бо я думав теє...»
    «Що Ярина сестра тобі?
    А воно не теє,
    Воно просто, любітеся,
    Та й з богом до шлюбу.
    А поки що, треба буде
    І на чужі люде
    Подивитись, як там живуть,
    Чи орють,
    Чи не на ораному сіють,
    А просто жнуть
    І немолоченеє віють,
    Та як і мелють, і їдять —
    Все треба знать.
    Так от як, друже, треба в люде
    На рік, на два піти
    У наймити;
    Тойді й побачимо, що буде.
    Бо хто не вміє заробить,
    То той не вмітиме й пожить.
    А ти як думаєш, небоже?
    Не думай, коли хочеш знать,
    Де лучче лихом торгувать,
    Іди ти в Січ. Як бог поможе,
    Там наїсися всіх хлібів,
    Я їх чимало попоїв,
    І досі нудно, як згадаю!
    Коли здобудеш — принесеш,
    А коли згубиш — поживеш
    Моє добро, то хоч звичаю
    Козацького наберешся
    Та побачиш світа,
    Не такого, як у бурсі,
    А живі мисліте л
    З товариством прочитаєш,
    Та по-молодечи
    Будеш богу молитися,
    А не по-чернечи
    Харамаркать. Отак, сину,
    Помолившись богу,
    Осідлаєм буланого,
    Та й гайда в дорогу!
    Ходім лишень полудновать.
    Чи ти вже, Ярино,
    Змайструвала нам що-небудь?
    Отаке-то, сину...»
    «Уже, таточку!» — озвалась
    Із хати Ярина.

    Не їсться, не п'ється, і серце не б'ється,
    І очі не бачать, не чуть голови!
    Замість шматка хліба за кухоль береться.
    Дивиться Ярина та нишком сміється.
    «Що се йому стало? Ні їсти, ні пить —
    Нічого не хоче! Чи не занедужав?»
    «Братику Степане, що в тебе болить?» —
    Ярина питає. Старому байдуже,
    Нібито й не чує. «Чи жать, чи не жать,
    А сіяти треба,— старий промовляє
    Нібито до себе.— Анумо вставать,
    До вечерні, може, ще пошкандибаю.
    А ти, Степане, ляжеш спать,
    Бо завтра рано треба встать
    Та коня сідлать».

    «Степаночку, голубчику!
    Чого се ти плачені?
    Усміхнися, подивися,
    Хіба ти не бачиш,
    Що й я плачу? Розсердився
    Бог знає на кого
    Та й зо мною не говорить.
    Утечу, єй-богу,
    Та й сховаюсь у бур'яні...
    Скажи-бо, Степане,
    Може, й справді нездужаєш?
    Я зілля достану,
    Я побіжу за бабою...
    Може, це з пристріту?»
    «Ні, Ярино, моє серце,
    Мій рожевий квіте!
    Я не брат тобі, Ярино,
    Я завтра покину
    Тебе й батька, на чужині
    Де-небудь загину,
    А ти мене й не згадаєш,
    Забудеш, Ярино,
    Свого брата...» — «Схаменися!
    Єй-богу, з пристріту!
    Я не сестра? Хто ж оце я?
    О боже мін, світе!
    Що тут діять? Батька нема,
    А він занедужав,
    Та ще й умре. О боже мій!
    А йому байдуже,
    Мов сміється. Степаночку,
    Хіба ти не знаєш,
    Що без тебе і таточка
    І мене не стане?»
    «Ні, Ярино, я не кину,
    А тілько поїду
    Недалеко. А на той рік
    Я до вас приїду
    З старостами — за тобою
    Та за рушниками...
    Чи подаєш?» — «Та цур тобі
    З тими старостами,
    Ще й жартує!» — «Не жартую,
    Єй-богу, Ярино,
    Не жартую!..» — «Та це й справді
    Ти завтра покинеш
    Мене й батька? Не жартуєш?
    Скажи-бо, Степане,
    Хіба й справді не сестра я?»
    «Ні, моє кохання,
    Моє серце!» — «Боже ж ти мій!
    Чому я не знала?
    Була б тебе не любила
    І не цілувала...
    Ой, ой! сором! Геть од мене!
    Пусти мене! Бачиш,
    Який добрий! Та пусти-бо!
    Єй-богу, заплачу».
    І заплакала Ярина,
    Як тая дитина.
    І крізь сльози промовляла:
    «Покине! покине!»

    Як той явір над водою,
    Степан похилився,
    Щирі сльози козацькії
    В серці запеклися,
    Мов у пеклі. А Ярина
    То клене, то просить,
    То замовкне, подивиться,
    І знов заголосить.
    Незчулися, як смерклося;
    І сестру, і брата,
    Ніби скованих докупи,
    Застав батько в хаті.

    І світ настав, а Ярині
    Не спиться,— ридає.
    Уже Степан із криниці
    Коня напуває.
    Й вона з відрами побігла -
    Ніби за водою
    До криниці. А тим часом
    Запорозьку зброю
    Старий виніс із комори,
    Дивиться, радіє,
    Приміряє, ніби знову
    Старий молодіє.
    Та й заплакав. «Зброє моя,
    Зброє золотая!..
    Літа мої молодії,
    Сило молодая!
    Послужи, моя ти зброк,
    Молодій ще силі,
    Послужи йому так щиро,
    Як мені служила!»

    Вернулися од криниці,
    І Степан сідлає
    Коня, свого товариша,
    Й жупан надіває.
    А Ярина дає зброю,
    На порозі стоя;
    Степан її надіває,
    Та плачуть обоє.
    І шаблюка, мов гадюка,
    Й ратище-дрючина,
    Й самопал семип'яденний
    Повис за плечима.
    Аж зомліла, як узріла;
    І старий заплакав,
    Як побачив на коневі
    Такого юнака.
    Веде коня за поводи
    Та плаче Ярина;
    Старий батько іде рядом,
    Научає сина:
    Як у війську пробувати,
    Старшин шанувати,
    Товариство поважати,
    В табор не ховатись.
    «Нехай тебе бог заступить!»
    Як за селом стали,
    Сказав батько, та всі троє
    Разом заридали.
    Степан гукнув, і курява
    Шляхом піднялася.
    «Не барися, мій синочку,
    Швидше повертайся!» —
    Сказав старий. А Ярина,
    Мов тая ялина
    При долині, похилилась...
    Мовчала Ярина.
    Тільки сльози утирає,
    На шлях поглядає;
    Із куряви щось вигляне
    І знов пропадає;
    Ніби шапка через поле
    Котиться, чорнів,
    Пропадає, мошечкою
    Тільки-тільки мріє,
    Та й пропало. Довго, довго
    Стояла Ярина
    Та дивилась, чи не вирне
    Знову комашина
    Із куряви. Не вирнула —
    Пропала! І знову
    Заплакала Яриночка
    Та й пішла додому.

    Минають дні, минає літо,
    Настала осінь, шелестить
    Пожовкле листя, мов убитий
    Старий під хатою сидить,—
    Дочка нездужає Ярина;
    Його єдиная дитина
    Покинуть хоче. З ким дожить,
    Добити віку вікового?
    Згадав Степана молодого,
    Згадав свої благі літа,
    Згадав та й заплакав
    Багатий сивий сирота.

    «В твоїх руках все на світі,
    Твоя всюди воля!
    Нехай буде так, як хочеш,
    Така моя доля»,—
    Старий вимовив і нишком
    Богу помолився;
    Та й пішов собі з-під хати
    В садок походити.

    І барвінком, і рутою,
    І рястом квітчає
    Весна землю, мов дівчину
    В зеленому гаї;
    І сонечко серед неба
    Опинилось-стало,
    Мов жених той молодую,
    Землю оглядало,
    І Ярина вийшла з хати
    На світ божий глянуть,
    Ледве вийшла: усміхнеться,
    То піде, то стане,
    Розглядає, дивується,
    Та любо, та тихо,
    Ніби вчора народилась...
    А лютеє лихо
    В самім серці ворухнулось
    І світ запалило.
    Як билина підкошена,
    Ярина схилилась;
    Як з квіточки роса вранці,
    Сльози полилися.
    Старий батько коло неї,
    Як дуб, похилився.

    Одужала Яриночка,
    Ідуть люде в Київ
    Та в Почаїв помолитись,—
    І вона йде з ними.

    У Києві великому
    Всіх святих благала;
    У Межигорського Спаса
    Тричі причащалась;
    У Почаєві святому
    Ридала-молилась,
    Щоб Степан той, доля тая
    Їй хоча приснилась.
    Не приснилась. Вернулася,
    Знову забіліла
    Зима біла. За зимою
    Знов зазеленіла
    Весна божа. Вийшла з хати
    На світ дивуватись
    Яриночка, та не бога
    Святого благати,
    А нищечком у ворожки
    Про його спитати.

    І ворожка ворожила,
    Пристріт замовляла,
    Талан-долю та весілля
    З воску виливала.
    «Он, бачиш, кінь осідланий
    Тупає ногою
    Під козаком; а онде йде
    Дідусь з бородою
    Аж до колін. Ото гроші;
    Якби догадався
    Козак отой злякать діда.
    Злякав та й сховався
    За могилу, лічить гроші;
    А он знову шляхом
    Козак іде, ніби старець,
    То, бач, ради страху,
    Щоб ляхи або татаре
    Часом не спіткали».
    І радесенька Ярина
    Додому верталась.

    Уже третій, і четвертий,
    І п'ятий минає
    Немалий рік, а Степана
    Немає, немає.
    І стежечка-доріжечка,
    Яром та горою
    Утоптана до ворожки,
    Поросла травою.
    Нема його. У черниці
    Косу розплітає
    Безталанна, коло неї
    Падає, благає
    Старий батько, хоч літечко,
    Хоч Петра діждати 6,
    Хоч зеленої неділі...
    Діждались, і хату
    Уквітчали гарнесенько,
    І в сорочках білих,
    Невеселі, мов сироти,
    Під хатою сіли.
    Сидять собі та сумують,
    Слухають... щось грає,
    Мов на кобзі, на улиці
    І ніби співає.

    Дума

    У неділю вранці-рано
    Синє море грало,
    Товариство кошового
    На раді прохало:
    «Благослови, отамане,
    Байдаки спускати,
    Та за Тендер погуляти,
    Турка пошукати».
    Чайки і байдаки спускали,
    Гарматами риштовали,
    З Дніпрового гирла широкого випливали,
    Серед ночі темної,
    На морі синьому
    За островом Тендером потопали,
    Пропадали.
    Один потопає,
    Другий виринає,
    Козацтву-товариству із синьої хвилі рукою махає
    І зично гукає:
    «Нехай вам, панове товариство, бог допомагає!» —
    І в синій хвилі потопає,
    Пропадає.
    Тільки три чайки, слава богу,
    Отамана курінного,
    Сироти Степана молодого,
    Синє море не втопило,
    А в турецьку землю агарянську
    Без кормиг прибило.
    Тойді сироту Степана,
    Козака лейстрового,
    Отамана молодого,
    Турки-яничари ловили,
    З гармати гримали,
    В кайдани кували,
    В тяжкую неволю завдавали.
    Ой Спасе наш Межигорський,
    Чудотворний Спасе,
    І лютому ворогові
    Не допусти впасти
    В турецькую землю, в тяжкую неволю!
    Там кайдани по три пуда,
    Отаманам по чотири,
    І світа божого не бачать, не знають,
    Під землею камень ламають,
    Без сповіді святої умирають,
    Як собаки, здихають.
    І згадав сирота Степан в неволі
    Свою далеку Україну,
    Нерідного батька старого,
    І коника вороного,
    І нерідную сестру Ярину.
    Плаче-ридає,
    До бога руки здіймає,
    Кайдани ламає,
    Утікає на вольную волю...
    Уже на третьому полю
    Турки-яничари догнали,
    До стовпа в'язали,
    Очі виймали,
    Гарячим залізом випікали,
    В кайдани кували,
    В тюрму посадили
    Та й замуровали.

    ____________________

    Отак на улиці під тином
    Ще молодий кобзар стояв
    І про невольника співав.
    За тином слухала Ярина —
    І не дослухала, упала.
    «Степаночку! Степаночку! —
    Кричала, ридала.—
    Степаночку, моє серце!
    Де ж це ти барився?
    Тату! Тату! ідіть сюда,
    Ідіть подивітесь».
    Прийшов старий, розглядає,
    І свого Степана
    Не пізнає, таке з його
    Зробили кайдани.
    «Сину ти мій безталанний!
    Моя ти дитино!
    Де ти в світі погибаєш,
    Сину мій єдиний?»

    Плаче старий та ридає,
    Й Степан сліпий плаче
    Невидющими очима,
    Мов сонце побачив.
    І беруть його під руки,
    І ведуть у хату.
    І вітає Яриночка,
    Мов рідного брата.
    І голову йому змила,
    І ноги умила,
    І в сорочці тонкій білій
    За стіл посадила,
    Годувала, напувала,
    Положила спати
    У кімнаті і тихенько
    Вийшла з батьком з хати.

    Через тиждень без старостів
    За Степана свата
    Старий свою Яриночку.
    І Ярина в хаті.
    «Ні, не треба, мій таточку,
    Не треба, Ярино,—
    Степан каже.— Я загинув,
    Навіки загинув!
    За що ж свої молодії
    Ти літа погубиш
    За калікою?.. Ярино!
    Насміються люде,
    І бог святий покарає
    І прожене долю
    З ції хати веселої
    На чужеє поле.
    Ні, Ярино, бог не кине
    І найде дружину;
    А я піду в Запорожжя,
    Там я не загину,
    Нагодують».— «Ні, Степане,
    Моя ти дитино!
    І господь тебе покине,
    Як ти нас покинеш».
    «Оставайся, Степаночку;
    Коли не хоч братись,
    То так будем: я сестрою,
    А ти будеш братом
    І дітьми йому обоє,
    Батькові старому.
    Не йди од нас, Степаночку,
    Не кидай нас знову.
    Не покинеш?» — «Ні, Ярино!»
    І Степан остався.
    Зрадів старий, мов маленький,
    Аж за кобзу взявся,
    Хотів вшкварить метелицю
    З усієї сили,
    Та не вшкварив... під хатою
    Усі троє сіли.

    «Розкажи ж ти нам, Степане,
    Про свою недолю,
    Бо й я таки гуляв колись
    В турецькій неволі».

    «Отож мене, вже сліпого,
    На світ випускали
    З товариством. Товариство
    На Січ прямувало
    І мене взяло з собою;
    І через Балкани
    Простали ми в Україну
    Вольними ногами;
    А на тихому Дунаю
    Нас перебігають
    Січовики-запорожці
    І в Січ завертають,
    І розказують, і плачуть,
    Як Січ руйнували,
    Як москалі срібло, злото
    І свічі забрали
    У Покрові; як козаки
    Вночі утікали
    І на тихому Дунаю
    Новим кошем стали;
    Як цариця по Києву
    З Нечосом ходила...
    І Межигорського Спаса
    Вночі запалила.
    І по Дніпру у золотій
    Галері гуляла,
    На пожар той поглядала,
    Нишком усміхалась.
    І як степи запорозькі
    Тоді поділили
    І панам на Україні
    Люд закріпостили.
    Як Кирило з старшинами
    Пудром осипались
    І в цариці, мов собаки,
    Патинки лизали.
    Отак, тату! Я щасливий,
    Що очей не маю,
    Що нічого того в світі
    Не бачу й не знаю...
    Ляхи були — усе взяли,
    Кров повипивали!..
    А москалі і світ божий
    В путо закували.
    Отаке-то! Тяжко, тату,
    Із своєї хати
    До турчина поганого
    В сусіди прохатись.
    Тепер, кажуть, в Слободзеї
    Останки збирає
    Головатий та на Кубань
    Хлопців підмовляє.
    Нехай йому бог поможе!
    А що з того буде,
    Святий знає: почуємо,
    Що розкажуть люде».
    Отак вони що день божий
    Удвох розмовляли
    До півночі, а Ярина
    Господарювала
    Та святих отих благала...
    Таки ж ублагала:
    На всеїдній у неділю
    Вона спарувалась
    З сліпим своїм. Такеє-то
    Скоїлось на світі,
    Мої любі дівчаточка,
    Рожевії квіти.
    Такеє-то. Одружились
    Мої молодії.
    Може, воно й не до ладу,
    Та що маю діять,
    Коли таке сподіялось;
    Рік уже минає,
    Уже й другий. З дружиною
    Ярина гуляє
    По садочку. Старий батько
    Сидить коло хати
    Та вчить внука-пузанчика
    Чолом оддавати.

    [1845, с. Мар'їнське — 1858, не пізніше квітня 1859,
    С.-Петербург]



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  4. Слепая Поэма
    «Кого, рыдая, призову я
    Делить тоску, печаль мою?
    В чужом краю кому, тоскуя,
    Родную песню пропою?
    Угасну, бедный, я в неволе!
    Тоску мою, печаль мою
    О прежней воле, прежней доле
    Немым стенам передаю.
    О если б стон моей печали
    И звук заржавленных цепей,
    Святые ветры, вы домчали
    На лоно родины моей
    И в мирной куще повторили,
    Где мой отец и мать моя
    Меня лелеяли, любили!
    А братья? Грешная семья!
    Иноплеменникам за злато
    От стад, елея и вина
    Родного продали вы брата,
    Как на заклание овна.
    О боже, боже Иудеи,
    Благий творителю земли,
    Не наказуй родных злодеев,
    А мне смирение пошли!»

    Такую песню тихо пела,
    Сердечной грусти предана,
    Слепая нищая; она
    У барского двора сидела
    У незатворенных ворот.
    Но из ворот никто не йдет,
    Никто не едет,— опустели
    Хоромы барские давно;
    Широкий двор порос травою;
    Село забвенью предано;
    С патриархальной простотою,
    С отцовской славою святою
    Забыто все. Село молчит;
    Никто села не посетит,
    Не оживит его молвою.
    Как у кладбища, у ворот
    Сидит скорбящая слепая
    И псальму грустную поет.
    Она поет, а молодая
    Дочь несчастливицы моей
    Головкой смуглою прильнула
    К коленам матери своей;
    Тоски не ведая, заснула
    Сном непорочной простоты.
    В одежде грубой нищеты
    Она прекрасна; полдень ясный
    Моей Украины прекрасной
    Позолотил, любя, лелея,
    Свое прекрасное дитя.
    Ужели тщетно пролетят
    Дни упоения над нею
    И светлой радостью своею
    Ея тоски не усладят?
    Она прекрасна, мать калека —
    Кто будет ей руководить?
    Придет пора, пора любить,
    И злое сердце человека
    Ея любви не пощадит.
    . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
    . . . . . . . . . невинным сном
    Оксана спит, а мать слепая,
    Уныло-тихо напевая,
    И каждый шорох сторожит.
    И если ветер, пролетая,
    Упавший лист пошевелит,
    Она немеет, и дрожит,
    И робко к сердцу прижимает
    Свое единое дитя,
    Свою единую отраду,
    Незрящей памятью следя
    Давно минувших дней усладу
    Печальной юности своей.
    Она изведала людей!
    И у забытой сей ограды
    Они ее не пощадят;
    Они готовы растерзать
    Ея дряхлеющие руки...
    Для их невнятен стон разлуки,
    Чужда им матери любовь.
    Они твердят — закон таков:
    «Не должно в прахе пресмыкаться
    И подаянием питаться
    Прекрасной юной сироте;
    И мы ее оденем златом,
    Внесем в высокие палаты
    И поклонимся красоте,
    Раскроем мир иных видений,
    Иных страстей высокий мир.
    Потом... потом...» И ваш кумир,
    Богиня ваших поклонении,
    От фимиама упилась
    И закоптела от курений;
    А ваша мудрость отреклась
    От обещанья; горстью злата,
    Великодушно бросив ей,
    Затмили блеск ея очей.
    И вот она в грязи разврата,
    Во славу дряхлых ваших дней,
    Перед толпою черни пьяной
    Пьет кубок ......
    И запивает сердца раны.
    Не вы виновны, но она!
    Вы дали все, что должно было
    Наложнице презренной дать.
    А сон девичий обновили,
    А возвратили ль благодать
    Ея невинных помышлений?
    Ея невинную любовь,
    И радость тихих упоений,
    И целомудренную кровь
    Вы обновили ль? Не могли!
    Но, чада грешные земли!
    Вы дали ль ей восторг объятий
    Родного, милого дитяти,
    Кому бы, бедная, она
    Себя в сей мир переливала
    И тайну жизни открывала,
    Сердечной грусти предана?
    Развратной, бедной вашей кровью
    Вы не могли ей повторить
    Восторги девственной любови;
    Ея пустили вы влачить
    Остаток дней в мирской пустыне;
    И о родном, едином сыне
    Ей не придется получить
    Отрадной весточки сдалека.
    Чужие дети напоят
    Ее в предсмертный час жестокий,
    И одинокий гроб с упреком
    Чужие дети понесут.
    Но если ей судьба судила,
    Чтобы родимая рука
    Очи уснувшие закрыла,
    Тесна ее тогда могила,
    Постеля вечная жестка!
    Ея малютка за позором
    Безмолвно по миру пойдет,
    И в светлый праздник у забора
    Яичко красное возьмет,
    И со слезами и укором
    Свою родную помянет.

    Осенний полдень, полдень ясный
    Родимой, милой той земли,
    Мои где годы расцвели,
    Где так напрасно, так несчастно
    В недоле бедной протекли,—
    Осенний полдень, полдень ясный,
    Как друга юности, любя,
    Чужими звуками тебя
    Позволь приветствовать, прекрасный!
    Ты тот же тихий, так же милый,
    Не знаешь времени,— а я!
    Не то я стал, что прежде было,
    И путь унылый бытия,
    И ноша тяжкая моя
    Меня ужасно изменили.
    Я тайну жизни разгадал,
    Раскрыл я сердце человека,
    И не страдаю, как страдал,
    И не люблю я: я калека!
    Я трепет сердца навсегда
    Оледенил в снегах чужбины.
    И только звуки Украины
    Его тревожат иногда.
    Как эхо памяти невинной,
    В их узнаю мою весну,
    Мои унылые досуги,
    И в их я таю, в их тону.
    И сердца тяжкие недуги,
    Как благодатною росой,
    Врачую ими, и молюся,
    И непритворною слезой
    С моей Украиной делюся.
    Но глухо все в родном краю!
    Я тщетно голос подаю,
    Мне эха нету из дубровы
    Моей козачки чернобровой.
    Там все уснуло! Пустота
    Растлила сердце человека,
    И я на смех покинут веком —
    Я одинокий сирота!

    Осенний полдень, догорая,
    Поля нагие освещал,
    И лист увядший, опадая,
    Уныло грустное шептал
    О здешней жизни человеку.
    Такой порой моя калека,
    Слепая нищая моя,
    И дочь красавица ея —
    Она спала, а мать сидела
    И тихо, грустно тихо пела,
    Как пел Иосиф про свой род,
    Сидя в египетской темнице.
    А в поднебесье вереницей
    С дубров украинской земли
    На юг летели журавли.
    Чему ж бы ей, как вольной птице,
    Туда, где лучше, не лететь
    И веселее не запеть?
    Какая тайна приковала
    К жилищу мрачной тишины
    Своей сердечной глубины
    Она еще не открывала
    Ни даже дочери своей;
    Она лишь пела и грустила,
    Но звуки дочерних речей
    В ней радость тихую будили,
    Быть может, прежних светлых дней.
    Или ограда и тополи,
    Что грустно шепчут меж собой,
    Свидетели минувшей доли,
    Или дубовый пень сухой,
    Плющом увянувшим повитый,
    Как будто временем забытый,
    Ея свидетель? Все молчит!
    Она поет, она грустит
    И в глубине души рыдает,
    Как будто память отпевает
    О днях минувших, молодых,
    О прошлых радостях святых.
    И эти звуки выходили
    Из сердца бедного ея,
    И в этих звуках много было
    Ея земного бытия.
    И в сотый раз она кончала
    Псалом невольничий глухой,
    Поникла смуглой головой,
    Вздохнула тяжко и сказала:
    «Ах, песня, песня, песня горя,
    Ты неразлучная моя,
    В моем житейском бурном море
    Одна ты тихая струя!
    Тебя, и день и ночь рыдая,
    Я всякий час пою, пою,
    И в край далекий посылаю
    Тебя, унылую мою!
    Но ветер буйный, легкокрылый
    Что прежде весело летал,
    Теперь так тихо, так уныло,
    Как будто друга потерял,
    Как будто люди научили,
    Чтобы не слушал он меня
    И не домчал он в край далекий
    Тебя, унылая моя!
    Не видя вас, не зная дня
    В моей печали одинокой,
    Чем оскорбить я вас могла?
    Что я вам сделала? Любила,
    За ваши грешные дела
    Творца небесного молила,
    Молила, плакала... А вы
    В моей тоске, в моей печали,
    Как кровожаждущие львы,
    Упреком сердце растерзали,
    Растлили ядом мою кровь,
    И за молитвы, за любовь
    Мое дитя, мое родное,
    Тяжелым словом понесли,
    И непотребницей слепою
    Меня со смехом нарекли!
    Я вам простила, я забыла,
    Я вашей славы не взяла,
    Я подаянием кормила
    Мое дитя!» И залилась
    Слезами, горькими слезами.
    Она рыдает, а Оксана
    Раскрыла черные глаза:
    Скорбящей матери слеза
    Прервала сон отроковицы;
    С улыбкой черные ресницы
    Она закрыла. «Какой сон
    Смешной и глупый, и как живо...»
    И раскраснелася стыдливо,
    Сама не зная отчего.
    «Как холодно, а ты все плачешь!
    Уж скоро вечер; для чего
    Ты мне печали не расскажешь?
    И я бы плакала с тобою,
    А то...» — И хлынули рекою
    Слезы невинной красоты.
    «И ты заплакала... Прости,
    Что о моих сердечных ранах
    Я не беседую с тобой,
    Я скоро плакать перестану,
    Моею тяжкою слезой
    Я не прерву твой сон прекрасный,
    И о судьбе моей несчастной
    Узнаешь ты не от меня.
    Тебе расскажут злые люди,
    Они тебя не пощадят,
    И много, много горя будет.
    А горе даром не пройдет.
    Озлобит сердце пустотою,
    Оно возьмет любовь с собою
    И все наилучшее возьмет.
    Не плачь, Оксано!» И, рыдая,
    Она Оксану утешает:
    «Не плачь, дитя мое, усни!
    Ты рано плакать начинаешь;
    Придет пора твоей весны,
    И тайну слез моих узнаешь;
    Свои прольешь, прольешь одна,
    Одна, бездомной сиротою,
    И будет то моя вина,
    Что не разделишь...» — «А с тобою?
    Разве тебя я не люблю!
    Ах, мне с тобой и горе любо,
    Я все с тобою разделю.
    Не понесу я чужим людям
    Мою сердечную слезу,—
    К тебе на грудь я принесу.
    Только не плачь! Делись со мною
    Своею тяжкою тоскою.
    Не плачь одна, откройся мне,
    И будет легче. Ах, послушай
    О том, что видела во сне,—
    Я расскажу тебе.
    Чаще, гуще
    Как будто лес, а мы вдвоем
    Так наобум себе идем.
    Потом темно, потом светло.
    Потом гляжу — тебя не стало;
    Я—ну бежать, кричать, устала,
    Села и плачу. Вдруг село;
    Большая улица, большая;
    И я по улице иду.
    Мне грустно так, тоска такая,
    Я спотыкаюсь, упаду.
    Мне тяжело, мне давит грудь,
    А люди смотрят и смеются.
    Мне больно стало, а взглянуть
    Я будто на людей боюся.
    Потом отаман мне кричит:
    «Вот я тебя!» Я испугалась,
    И ну бежать— Бегу... упала.
    А сын отамана стоит
    Как будто, грустный, над водою
    И тихо машет мне рукою.
    Вот я к нему и подошла,
    А он схватил меня руками.
    «Зачем в лесу ты не жила?
    Зачем ты в поле не росла? —
    Такими он сказал словами.—
    И мне нельзя тебя любить,
    Нельзя с тобою мне венчаться:
    Над нами будут все смеяться,
    А без тебя мне скучно жить.
    Я утоплюся»,— он сказал
    И так меня поцеловал!
    Не так, как ты... И я проснулась.
    Не правда ли, мудреный сон?
    Должно быть, худо значит он.
    Или не худо — ты не знаешь?
    Мне страх как хочется узнать.
    О чем же снова ты вздыхаешь?
    Или боишься рассказать,
    Что значит сон? Ах, расскажи!
    Ну, что же делать? Если худо —
    Мы в лес уйдем и будем жить
    С тобой вдвоем, и будет любо
    С тобою вместе мне грустить.
    Ну, что ж? Расскажешь?» — «Да,— сказала,
    Вздохнув, слепая,— рассказать
    Тебе должна я. Я устала,
    Устала горе выливать
    Неразделенными слезами.
    Тебе уже пятнадцать лет.
    Твой сон зловещий, сон ужасный.
    Ты встретишь горестный привет
    Своей весне, своей несчастной!
    Не вспоминай меня, прости —
    И на просторе, и на воле
    С унылым ветром погрусти,
    Как я грустила, тосковала,
    Мою вседневную печаль
    Как я лишь ветру поверяла,
    Но и ему меня не жаль;
    Он даже слез сушить не хочет,
    А их так много сердце точит.
    Оксано, выслушай меня
    И помолись душой незлобной
    Пречистой деве в час прискорбный
    И за его, и за меня.
    Неправдой люди все живут,
    Ты их не слушай! Сказкой злою
    Они мой жребий понесут
    И посмеются над тобою.
    И ты не будешь правды знать;
    На суд ты будешь призывать
    Свою родную,— а ты знаешь,
    Что слезы горько проливать,
    Коли вины своей не знаешь.
    Узнай же все: всю жизнь мою
    Я расскажу, не потаю,
    С ея весельями и мукой,
    Да будет для тебя наукой!

    Своих родных не знала я,
    В чужой семье я вырастала,
    Чужая добрая семья
    Меня любила. Я слыхала,
    Когда я стала вырастать,
    Что мать родная, умирая,
    Просила их не покидать —
    Меня, малютку, покидая.
    Но кто она, ее как звали,—
    Потом узнать я не могла.
    И я росла себе, росла;
    Меня сироткой называли,
    Потом красавицей слыла;
    Меня любили, и ласкали,
    И даже сватали. Но я...
    Ах, знать, моя такая доля!
    Перед людьми гордилась я
    Своей красою. Свою волю,
    Девичью волю, берегла.
    Как тяжко люди отплатили!
    Недолго косу я плела —
    Ее накрыли. Вот как было.
    Весною умер дидыч старый,
    А летом дидыч молодой
    В село приехал. Злые чары
    Он из Московщины с собой
    Привез, красавец, для меня;
    И я веселье разлюбила,
    И Маковеевого дня
    Я не забуду до могилы.
    Как ясно солнышко светило,
    Как закатилося... и ночь!
    Мое дитя! моя ты дочь!
    Не обвиняй меня, несчастной,—
    Я стыд и горе понесла!
    И Маковеев день ужасный,
    И день рожденья прокляла.
    Мы были в поле, жито жали;
    Окончив жатву, шли домой;
    Подруги пели и плясали,
    А я с распущенной косой,
    В венке из жита и пшеницы
    Вела перед, была царица.
    Нас встретил дидыч молодой.
    Никто так мной не любовался.
    Я трепетала, тихо шла,
    А он смотрел и улыбался.
    О как я счастлива была!
    Какою сладкою мечтою
    Забилось сердце у меня...
    На третий день... О мой покою!
    Зачем покинул ты меня?
    На третий день... и я в палатах
    Была, как пани на пиру.
    Недолго я была богата.
    Зимою рано поутру
    Проснулась я,— все пусто было,
    И сердце холодом заныло,
    А слуги... бог им судия!
    С насмешкой выгнали меня
    И двери заперли за мною.
    Я села здесь, под этим пнем,
    И долго плакала... Потом
    Едва протоптанной тропою
    В село забытое пошла
    И долю горшую нашла:
    Меня и в хату не пустили,
    Все посмеялись надо мной
    И хусткой черною, простой
    Косу шелковую накрыли.
    И я, рыдая, из села
    Иной дорогою пошла
    В село чужое. Ах, Оксано!
    И в шитом шелковом жупане,
    И в серой свыти люди злы!
    Я из села в село ходила,
    А горе шло передо мной.
    Я горько плакала, молилась,
    И все смеялись надо мной.
    Покрыткой, дурой называли,
    И даже нищие чуждались.
    Во всей Украине родной
    Мне места не было одной.
    В лесу дремучем, в чистом поле
    Я не боялась ночевать:
    Там без свидетелей, на воле
    Могла свободно петь, рыдать.
    А песня горе облегчает,
    Хоть и унылая она.
    Спасибо, нищая одна,
    Такая же, как я, слепая,
    Меня учила песню петь;
    И я пою ее, рыдая,
    И до могилы буду петь.
    Дитя мое! Моя Оксано!
    Я скоро плакать перестану,
    Запомни песню ты мою
    И пой ее, как я пою,—
    Она умалит сердца рану.
    Пришла и красная весна,
    Запели пташки, все проснулось,
    Все засмеялось — я одна
    Святой весне не улыбнулась...
    Она мне слезы принесла.
    Занемогла я на дороге,
    Кой-как до хутора дошла...
    И ты на хуторе убогом
    Узрела милый божий свет.
    О, сколько радостей у бога
    Для наших слез, для наших бед!
    Твой первый звук... Ах нет, не стану..
    Нет... Поцелуй меня, Оксано!
    Я не умею рассказать
    Про ту святую благодать,
    Что только матери избранной
    Душою можно понимать,—
    То выше счастия людского.
    И как несчастлива, убога
    Жена бесплодная... С тобой
    Мне снова счастье возвратилось,
    Я любовалася весной,
    Цветы я снова полюбила,
    Цветы я снова берегла.
    С восходом солнца я вставала.
    Ты на груди моей спала.
    Никем не видима, бывало,
    Прокрадусь в лес, найду цветок
    И сяду у цветка с тобою.
    Ты тихо спишь, а он цветет,
    И я гордилася тобою
    Пред распускавшимся цветком.
    Бывало, я сорву тайком
    Листочек розовый, румяный
    И тихо, тихо положу
    Тебе на щечку... погляжу
    И оболью тебя слезами.
    Была ты розовей цветка
    И утренней зари румяней.
    Так мне господь добро творил
    В тебе и розовых листках.
    Но... как тебя ни забавляла,
    Какие песни ни певала,
    Как ни играла я с тобой,
    А злая доля шла за мной.
    Я не могла тобой гордиться:
    Мне было не с кем поделиться
    Твоею детскою красой.
    Ты слово «мамо» лепетала,
    Но слова лучшего не знала,
    Как и теперь не знаешь ты.
    Я не могла с тобой идти
    Через село; я не стыдилась —
    Пусть люди смотрят, как хотят!
    Я стыд любовью заменила.
    Тебе боялась показать,
    Как дети меж собой играют,
    Боялась видеть, как дитя
    Отца усталого ласкает.
    Так время шло; ты вырастала,
    И любо было мне смотреть,
    Когда ходить ты начинала.
    Но горе горькое терпеть
    Судил господь мне до могилы
    За юность грешную мою.
    Свет гаснуть стал... О боже милый!
    Я над могилою стою,
    Пошли мне мудростью своею
    Взглянуть на милый божий свет,
    Проститься с грешною землею,
    Хотя на место посмотреть,
    Где я усну, усну навеки!
    . . . . . . . . . . . . . .
    И я ослепла. Слезы-реки,
    Молитвы теплые — ничто,
    Ничто творца не умолило;
    И все, что душу веселило,
    Как будто в гробе заперто.
    Потом что было, я не знаю:
    Смеялись люди или нет.
    Мои беды воспоминая,
    Мне только жаль, что божий свет
    Не скрылся в юности беспечной;
    Тогда б не знала ничего:
    Ни сладкой доли скоротечной,
    Ни даже сердца своего.
    Теперь к печали бесконечной
    Пристала горшая печаль.
    Ты хороша собой, Оксано,
    Я это знаю, и мне жаль —
    Твой сон недобрый очень рано
    Тебе приснился».

    Оксана

    Разве он
    Какое зло нам предвещает?

    Слепая

    Он для меня всех бед страшнее,
    А для тебя еще ужасней.
    И ты погибнешь от людей,
    Как я погибла. Ты не знаешь,
    Что скоро встретишь между ими
    Змию, ужасную змию!
    И ты пойдешь за нею следом,
    Покинешь голову мою,
    Как я покинула, забыла
    Меня вскормившую семью.

    Оксана

    Ведь ты не знала, что так будет,
    Что насмеются злые люди,
    Что он недобрый человек,
    Что он покинет. Мамо, мамо!
    Ты говорила все такое,
    Что страшно стало. Где же он,
    Мой злой отец? Ты говорила,
    Что здесь увижу я его.
    И сколько лет уже с тобою
    Сижу я здесь — его все нет.
    Он не приедет, он покинул:
    Тебя он, видно, не любил.
    Зачем же ты его любила?
    Уйдем из этого села —
    Мне страшно стало...

    Слепая

    Ах, Оксано!
    Куда уйдем мы от людей?
    Где твою молодость укрою?
    А он приедет... и тогда,
    Тогда спокойно я умру.

    Слепая грустно замолчала.
    Оксана с детскою тоской
    К ней на колени тихо клала
    Головку смуглую свою.
    «Усни, Оксано! — говорила.—
    Я тихо песенку спою,
    Спою любимую твою,
    Как братья брата продавали
    В чужую, дальнюю страну».
    И отходящую ко сну,
    Лелея, нежно целовала,
    Читая тихо сей псалом:

    «Храни тебя, святая дева,
    От злых напастей, бурь земных!
    Да будет сон твой сладок, тих,
    Как непорочные напевы
    Небесных ангелов святых!

    Да не дерзает искуситель
    В сердечну храмину войти,
    И по терновому пути
    Да волит ангел-охранитель
    На лоно рая привести.

    Храни тебя, святая Дева,
    От злых напастей, вражьих кои,
    Свой найбожественный покров
    Пошли тебе, святая дева,
    Мое дитя, моя любовь!»

    Наутро юная Оксана,
    Как утро осени в тумане,
    Скорбя невинною душой,
    У ног страдалицы слепой
    Уныла, бледная сидела.
    Слепая ту же песню пела,
    И тот же в сердце непокой!
    Не скоро дни текут над ними,
    Не ясно солнышко горит.
    Пришла весна, и двор пустынный
    Вдруг оживился, все кипит
    Веселой жизнью, как бывало.
    Приехал дидыч на покой.
    Чету страдалиц разлучили:
    Оксана в доме заперта,
    А одинокую слепую
    Одеть велели и прогнать
    С наказом строгим: не шататься
    Вокруг господского двора.
    И рада, бедная, была,
    Что так сбылося, как мечтала.
    «Теперь,— так думала слепая,—
    Теперь Оксаночка моя
    Укрылася от непогоды,
    Будет счастливою...» И шла
    С любимой песней из села,
    Из обновленного села,
    Моля небесную царицу,
    Да благо дщерино хранит.
    . . . . . . . . . . . . . .
    Оксана грустная сидит
    В роскошно убранной светлице,
    Одета бархатом, парчой,
    И не любуется собой
    Перед большими зеркалами.
    Проходят месяцы за днями;
    Как панне, все готово ей,
    И ходит сторож у дверей.
    Сам дидыч сласти ей приносит,
    Дарит алмазом, жемчугом
    И на коленях ее просит
    Не звать ни паном, ни отцом.
    . . . . . . . . . . . . . . . .
    Зачем все это?! И рыдала...
    Запел весною соловей,
    Запел не так, как он, бывало,
    Поет пред утренней зарей,
    Когда малюточка Оксана,
    Пока покоилось село,
    Шалашик делает с бурьяну,
    Чтоб маму солнце не пекло,—
    Когда ходила умываться
    Она в долину, и потом
    Барвинком, рутой наряжаться,
    И ненароком повстречаться
    С черночупринным козаком.
    Печальный вечер ночь сменила
    Еще печальней. Тяжко ей,
    Она сидела и грустила
    О прошлой бедности своей,
    И слышит: песню за оградой
    Знакомый голос ей поет
    Печально, тихо:

    «Текла речка в чистом поле,
    Орлы воду пили;
    Росла дочка у матери,
    Козаки любили.
    Все любили, все ходили
    И все сватать стали,
    И одного между ими
    Козака не стало.
    Куда скрылся, дивилися,
    И никто не знает.
    Поселился в темной хатке
    За тихим Дунаем».

    Оксана молча трепетала,
    Ей каждый звук рождал мечту.
    «Он не забыл,— она шептала,—
    Он не покинет сироту...»
    За каждым звуком вылетает
    Из сердца черная тоска,
    Она себя воображает
    Уже в объятьях козака.
    Уже за садом, за оградой,
    Уже на поле... воля... рай...
    . . . . . . . . . . . . . .
    «Держи, держи! Лови, стреляй!» —
    Раздался хриплый голос пана,
    И выстрел поле огласил.
    «Убили! — вскрикнула Оксана.—
    Убили! Он меня любил.
    Любил!..» И замертво упала.
    То был не сон. То пел козак,
    Удалый, вольный гайдамак.
    Оксана долго дожидала
    Любимца сердца своего
    И не дождалася его.
    Отрадный звук не повторился,
    Надежды вновь не прошептал,
    Он только снился, часто снился,
    И юный разум разрушал
    Мечтой бесплодною.

    «Птицы вольные, сестрицы,
    Полетите в край далекий,
    Где мой милый, кароокий,
    Где родная край дороги!
    Болят руки, болят ноги,
    А я долю проклинаю
    С поля воли дожидаю!»

    Так пела бедная Оксана
    Зимой в светлице у окна.
    Неволя стерла цвет румяный,
    Слезою смылась белизна.
    «Быть может, здесь,— она шептала,
    Зимой проснулась мать моя,
    А я... дитя ее... а я...»
    И, содрогаясь, замолчала.
    Темнело поле, из тумана
    Луна кровавая взошла;
    Взглянула с трепетом Оксана
    И быстро молча отошла
    От неприветного окна,
    Страшась кровавого светила.
    . . . . . . . . . . . . . . . .
    Завыли псы, рога трубили,
    И шум, и хохот у ворот —
    Охота с поля возвратилась,
    И пан к страдалице идет
    Бесстыдно пьяный...
    Слепая, бедная, не знала
    Недоли дочери своей,
    С чужим вожатым спотыкалась
    Меж неприязненных людей.
    Ходила в Киев и Почаев
    Святых угодников молить
    И душу страстную, рыдая,
    Молитвой думала смирить.
    И возвратилася зимою
    В село страдания тайком.
    Сердце недобрым чем-то ныло,
    Вещало тайным языком
    Весть злополучия и горя.
    Со страхом в сердце и тоскою
    Тихонько крадется она
    Давно изведанной тропою;
    Кругом, как в гробе, тишина;
    Печально бледная луна
    С глубокой вышины сияла
    И белый саван озаряла
    На мертвой грешнице земле.
    И вдруг открылася вдали
    Картина страшная пожара.
    Слепая, бедная, идет,
    Не видя наших зол и кары,
    И очутилась у ворот,
    Весною кинутых. О боже!
    Что она слышит? Треск, и гром,
    И визг, и крик, и гул протяжный,
    И жаром хлынуло в лицо.
    Она трепещет. Недалеко
    Вдруг слышит голос... Боже мой!
    Чей это голос ты узнала?
    Узнала... страшно... то Оксана!
    На месте том, где столько лет
    Они вдвоем, грустя, сидели,
    Она, несчастная, сидит;
    Едва одетая, худая,
    И на руках, как бы дитя,
    Широкий нож в крови качает.
    И страшно шепчет:
    «Молчи, дитя мое, молчи,—
    Пока спекутся калачи,
    Будем медом запивать,
    Будем пана поминать».

    (Поет).

    «А у пана два жупана,
    А третяя свыта,
    За то пана
    Утром рано
    В дуброве убито.
    А убили гайдамаки,
    Жупаны делили:
    Тому жупан, тому жупан,
    А третьему свыта.
    И остался без свыты пан,
    В снег белый зарытый.
    Ай да и гайдамаки!»

    Слепая

    Оксано! Где ты?

    Оксана

    Ах, молчи!
    Дай убаюкать мне сынка!

    (Поет).

    «Баю, баю, дитя мое,
    В дремучем лесу,
    А я тебе с поля волю,
    Долю принесу.

    Баю, баю, дитя мое,
    Во сыром бору,
    А я пойду погуляю,
    Ягод наберу.

    Баю, баю, дитя мое,
    Край битой дороги,
    Переломят люди руки
    И белые ноги.

    Баю, баю, дитя мое,
    У гробу дубовом,
    Полиняют кари очи
    И черные брови.

    Усни, дитя, усни, дитя,
    Усни ты навеки,
    А я одна на базар пойду,
    У жида крови наточу
    И тебя полечу».

    А... уснул! Теперь возьми.
    У! какой черный... посмотри!

    Слепая

    Оксано! Где ты? Что с тобою?

    Оксана

    (быстро подходит к ней)

    А ты где ходишь? Посмотри,
    Какой веселый пир у пана!
    Да пан не будет пировать —
    Я уложила его спать.
    Тебя одной недоставало.
    Я подожгла, пойдем плясать.

    (Поет и медленно пляшет).

    «Гой, гой, не беда!
    Слезы тоже вода,
    Слезы гасят печаль,
    А печали мне жаль,
    Жаль мне грусти моей,
    Жаль подруги моей,
    Моей черной тоски».

    Моей... моей... Ах нет, не то...
    Теперь так весело, светло,
    А я как будто на поклонах.

    (Поет и пляшет).

    «Посеяла лебеду на беду,
    А долина калиною поросла;
    А у меня, красавицы,
    Змии-серьги в ушах.
    Через плечи висят,
    И шипят, и шипят.
    Козак верно любил,
    Козак серьги дарил.
    Мать в могиле спала,
    А я, знай себе, шла.
    Шла дорогой большой;
    А за мной, все за мной
    По четыре, по три
    Косари, косари,
    Бурьян косят, поют...»

    Слепая

    Оксано бедная, молися,
    Молися богу, ты поешь
    Все песни страшные такие!

    Оксана

    А ты смеяться, мамо, хочешь?
    Э, полно, мамо, столько лет
    Ты хохотала, я смеялась, —
    Поплакать можно одну ночь.

    Слепая

    Дитя мое, моя ты дочь!
    Опомнись, грех тебе, Оксано,
    Ты насмеялася.

    Оксана

    Кто? Я?
    Не насмеялася! Смотри,
    Смотри, как падают стропила.
    Гу!.. гу!.. гу!.. Ха-ха-ха-ха!
    Пойдем плясать, его уж нет,
    Он не разлучит нас с тобою.

    (Поет и пляшет).

    «По дороге осока,
    А в болоте груши,
    Полюбила козака,
    Запродала душу.
    А козак
    Так и сяк,
    Не любил,
    Задушил,
    В сыру землю зарыл.
    В темной хате сырой
    Спать ложилась со мной
    Ведьма черная.
    И смеялася,
    Обнималася,
    Ела, грызла меня,
    Подложила огня,
    И запела, заплясала,
    И скакала, и кричала:
    Жар, жар, жар!
    Через яр
    На пожар.
    Все слеталися,
    Любовалися
    И смеялися:
    Хи-хи-хи, тра-ла-ла-ла,
    Не осталось ни кола.
    Смоляная черту свечка!
    Через яр идет овечка.
    Не ходи, козак, в дуброву,

    Не ходи, Ивашечко,
    Торною дорожкою,
    Не носи гостинчики
    Змии, черной гадине!
    Чародейка лютая
    Сотрет брови черные,
    Выжжет очи карие».

    Слепая

    Опомнись, дочь моя, Оксано!
    Ты все недоброе поешь;
    Пойдем в село: здесь страшно стало!

    Оксана

    Пойдем в село, здесь душно мне,
    Я босиком, как на огне,
    На розовом снегу танцую.
    Пойдем в село, переночуем.
    А кто нас пустит ночевать?
    Ведь люди, знаешь, нас боятся;
    Пойдем мы в лес волков ласкать;
    Ведь люди врут, что волки злятся,
    Волки нас любят — право, так!
    А помнишь, ты мне говорила...
    Ах, нет... не то... постой, забыла!
    Я все забыла... Мой козак,
    Мой кароокий... Я любила,
    И он, козак, меня любил,
    И темной ночью он ходил
    В зеленый сад, где я гуляла.
    Ах, как там весело бывало!
    Как он, лаская, целовал,
    Какие речи он шептал!
    Ты так меня не целовала,
    Как он, мой милый, дорогой,
    Мой ненаглядный, мой сердечный!
    . . . . . . . . . . . . . . . .
    Ты говорила, он не злой;
    А он, твой пан, бесчеловечный,
    Твой пан-палач его убил
    За то, что я его любила,
    За то, что он меня любил.
    Злодей, в железа заковал.
    Об этом я не говорила
    С тобою даже. Он пропал...
    Пропал без вести, как пропала
    Моя девичая краса.
    А ты слыхала чудеса?
    Он в гайдамаках атаманом
    И этот нож мне подарил.
    Он приходил...

    Слепая

    Пойдем скорее!
    Веди меня!

    Оксана

    Куда вести?
    В болото, в лес? Постой, постой!
    Я поведу тебя в село,
    Где все бурьяном поросло,
    Где вместо хат кресты, могилы,
    Где поселился друг мой милый
    В светелке темной и сырой.

    Слепая

    Пойдем скорее. Бог с тобой!
    Перекрестися!

    Оксана

    Я крестилась,
    Я горько плакала, молилась,
    Но бог отверг мои кресты,
    Мои сердечные молитвы.
    Да, он отверг. А помнишь ты?
    Нет, ты не помнишь, ты забыла.
    А я так помню: ты учила
    Меня, малютку, кровь сосать
    Да О т ч е н а ш еще читать.

    Слепая

    Оксано, боже мой, молись,
    Ты страшно говоришь!

    Оксана

    Да, да.
    Я страшно говорю, так что же!
    Ты не боялася сидеть
    Осенней ночью у забора
    И просидела двадцать лет,—
    Пойдем опять туда сидеть.
    Пойдем же, мамо, будем петь,
    Пока народ не пробудился.
    И будем петь, как снарядился
    Козак с ордою воевать,
    И как покинул он дивчину,
    И как другую полюбил.
    Ведь это весело — покинуть
    В чужой далекой стороне
    Листок с любистка на огне.

    (Поет тихо).

    «Плыви, плыви, лодочка, за Дунай;
    За Дунаем погуляю, молода,
    С козаками-молодцами мертвыми,
    С козаками-мертвецами».
    Чур меня! Чур меня! Чур меня!
    Пойдем скорее. Ах, постой!
    Я потеряла башмаки.
    А башмаки ведь дорогие,
    Да ноги жгли мне, все равно
    Мне их не жаль, и босиком
    Дойдем до гроба...

    (Поет).

    «Полетела пташечка
    Через поле в гай,
    Уронила перышко
    На тихий Дунай.
    Плыви, плыви, перышко,
    Плыви за водой!..»
    Я все молчала, все молчала,
    А он шептал и целовал.
    Сулил намисто с дукачами.
    Зачем ты не велела брать?
    Ведь им бы можно удавиться.
    А знаешь что? Пойдем к реке
    Купаться просто, и утонем,
    И будем щуками в воде.
    И пташкам воля в чистом поле,
    И пташкам весело летать,
    А мне так весело в неволе
    Девичью молодость терять.
    Я разве грешница какая?
    Отраву, что ли, я варю?
    Нет, я не грешница; ты знаешь,
    Всему я верила, всему!
    Но кто поверил моей вере?
    Теперь не то. Летит, летит!
    Нет, ты не вылетишь, проклятый,
    Я задушу тебя! Держите —
    Красный змий! Красный змий!
    Он рассыпется... Потом...
    Га! га! ги!..»
    И, будто мщение живое,
    Она, с распущенной косой,
    С ножом в руках, крича летела
    И с визгом скрылася в огне.
    Вдруг крик пронзительный. Вздрогнула
    Слепая молча и, крестясь,
    «Аминь, аминь, аминь!» — шептала.
    И крик сменил протяжный гул,
    Стена упала, гул ревел
    И смолк в долине безучастной,
    Как в глубине души бесстрастной.
    Пожар, лютея, пламенел.
    Слепая, бедная, стояла
    В дыму и пыли снеговой;
    Она Оксаны дожидала
    И с о с в я т ы м и у п о к о й
    Невольно с трепетом шептала.
    И не дождалася слепая
    Своей Оксаночки; ушла
    Из погорелого села,
    Псалом любимый напевая:
    «Кого, рыдая, призову я
    Делить тоску, печаль мою?
    В чужом краю кому, тоскуя,
    Родную песню пропою?»

    [1842, С.-Петербург]



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  1. СОН. Комедія
                   "Дух истины, его же мир не
                   может прияти, яко не видит
                   его, ниже знает его."
                            Іоана глава 14, вірш 17

    У всякого своя доля
    І свій шлях широкий:
    Той мурує, той руйнує,
    Той неситим оком
    За край світа зазирає,—
    Чи нема країни,
    Щоб загарбать і з собою
    Взять у домовину.
    Той тузами обирає
    Свата в його хаті,
    А той нишком у куточку
    Гострить ніж на брата.
    А той, тихий та тверезий,
    Богобоязливий,
    Як кішечка, підкрадеться,
    Вижде нещасливий
    У тебе час та й запустить
    Пазурі в печінки,—
    І не благай: не вимолять
    Ні діти, ні жінка.
    А той, щедрий та розкошний,
    Все храми мурує;
    Та отечество так любить,
    Так за ним бідкує,
    Так із його, сердешного,
    Кров, як воду, точить!..
    А братія мовчить собі,
    Витріщивши очі!
    Як ягнята; «Нехай,— каже,—
    Може, так і треба».
    Так і треба! бо немає
    Господа на небі!
    А ви в ярмі падаєте
    Та якогось раю
    На тім світі благаєте?
    Немає! немає!
    Шкода й праці. Схаменіться:
    Усі на сім світі —
    І царята і старчата —
    Адамові діти.
    І той... і той... а що ж то я?!
    Ось що, добрі люди:
    Я гуляю, бенкетую
    В неділю і в будень.
    А вам нудно! жалкуєте!
    Єй-богу, не чую,
    І не кричіть! Я свою п'ю,
    А не кров людськую!

    Отак, ідучи попідтинню
    З бенкету п'яний уночі,
    Я міркував собі йдучи,
    Поки доплентавсь до хатини.
    А в мене діти не кричать
    І жінка не лає,
    Тихо, як у раї,
    Усюди божа благодать —
    І в серці, і в хаті.
    Отож я ліг спати.
    А вже підпилий як засне,
    То хоч коти гармати,
    І усом не моргне.
    Та й сон же, сон, напричуд дивний,
    Мені приснився —
    Найтверезіший би упився,
    Скупий жидюга дав би гривню,
    Щоб позирнуть на ті дива.
    Та чорта з два!
    Дивлюся: так буцім сова
    Летить лугами, берегами, та нетрями,
    Та глибокими ярами,
    Та широкими степами,
    Та байраками.
    А я за нею, та за нею,
    Лечу й прощаюся з землею:
    «Прощай, світе, прощай, земле,
    Неприязний краю,
    Мої муки, мої люті
    В хмарі заховаю.
    А ти, моя Україно,
    Безталанна вдово,
    Я до тебе літатиму
    З хмари на розмову.
    На розмову тихо-сумну,
    На раду з тобою;
    Опівночі падатиму
    Рясною росою.
    Порадимось, посумуєм,
    Поки сонце встане;
    Поки твої малі діти
    На ворога стануть.
    Прощай же ти, моя нене,
    Удово небого,
    Годуй діток; жива правда
    У господа бога!»

    Летим. Дивлюся, аж світає,
    Край неба палає,
    Соловейко в темнім гаї
    Сонце зустрічає.
    Тихесенько вітер віє,
    Степи, лани мріють,
    Меж ярами над ставами
    Верби зеленіють.
    Сади рясні похилились,
    Тополі по волі
    Стоять собі, мов сторожа,
    Розмовляють з полем.
    І все то те, вся країна,
    Повита красою,
    Зеленіє, вмивається
    Дрібною росою,
    Споконвіку вмивається,
    Сонце зустрічає...
    І нема тому почину,
    І краю немає!
    Ніхто його не додбає
    І не розруйнує...
    І все то те... Душе моя,
    Чого ти сумуєш?
    Душе моя убогая,
    Чого марне плачеш,
    Чого тобі шкода? хіба ти не бачиш,
    Хіба ти не чуєш людського плачу?
    То глянь, подивися; а я полечу
    Високо, високо за синії хмари;
    Немає там власті, немає там кари,
    Там сміху людського і плачу не чуть.
    Он глянь,— у тім раї, що ти покидаєш,
    Латану свитину з каліки знімають,
    З шкурою знімають, бо нічим обуть
    Княжат недорослих; а он розпинають
    Вдову за подушне, а сина кують,
    Єдиного сина, єдину дитину,
    Єдину надію! в військо оддають!
    Бо його, бач, трохи! а онде під тином
    Опухла дитина, голоднеє мре,
    А мати пшеницю на панщині жне.
    А он бачиш? очі! очі!
    Нащо ви здалися,
    Чом ви змалку не висохли,
    Слізьми не злилися?
    То покритка, попідтинню
    З байстрям шкандибає,
    Батько й мати одцурались,
    Й чужі не приймають!
    Старці навіть цураються!!
    А панич не знає,
    З двадцятою, недоліток,
    Душі пропиває!
    Чи бог бачить із-за хмари
    Наші сльози, горе?
    Може, й бачить, та помага,
    Як і оті гори
    Предковічні, що политі
    Кровію людською!..
    Душе моя убогая!
    Лишенько з тобою.
    Уп'ємося отрутою,
    В кризі ляжем спати,
    Пошлем думу аж до бога:
    Його розпитати,
    Чи довго ще на сім світі
    Катам панувати??

    Лети ж, моя думо, моя люта муко,
    Забери з собою всі лиха, всі зла,
    Своє товариство — ти з ними росла,
    Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки
    Тебе повивали. Бери ж їх, лети
    Та по всьому небу орду розпусти.
    Нехай чорніє, червоніє,
    Полум'ям повіє,
    Нехай знову рига змії,
    Трупом землю криє.
    А без тебе я де-небудь
    Серце заховаю
    Та тим часом пошукаю
    На край світа раю.
    І знов лечу понад землею,
    І знов прощаюся я з нею.
    Тяжко матір покидати
    У безверхій хаті.
    А ще гірше дивитися
    На сльози та лати.

    Лечу, лечу, а вітер віє,
    Передо мною сніг біліє,
    Кругам бори та болота,
    Туман, туман і пустота.
    Людей не чуть, не знать і сліду
    Людської страшної ноги.
    І вороги й не вороги,
    Прощайте, в гості не приїду!
    Упивайтесь, бенкетуйте —
    Я вже не почую,
    Один собі навік-віки
    В снігу заночую.
    І поки ви дознаєтесь,
    Що ще є країна,
    Не полита сльозьми, кров'ю,
    То я одпочину.
    Одпочину... аж слухаю —
    Загули кайдани
    Під землею... Подивлюся...
    О люде поганий!
    Де ти взявся? що ти робиш?
    Чого ти шукаєш
    Під землею? Ні, вже, мабуть,
    Я не заховаюсь
    І на небі!.. За що ж кара,
    За що мені муки?
    Кому я що заподіяв!
    Чиї тяжкі руки
    В тілі душу закували,
    Серце запглили
    І галичі силу —
    Думи розпустили??
    За що, не знаю, а караюсь,
    І тяжко караюсь!
    І коли я спокутую,
    Коли діжду краю,
    Не бачу й не знаю!!

    Заворушилася пустиня.
    Мов із тісної домовини
    На той остатній страшний суд
    Мертвці за правдою встають.
    То не вмерлі, не убиті,
    Не суда просити!
    Ні, то люди, живі люди,
    В кайдани залиті.
    Із нор золото виносять,
    Щоб пельку залити
    Неситому!.. То каторжні.
    А за що? т.і знає...
    Вседержитель... а може, ще
    Й він не добачає.

    Онде злодій штемпований
    Кайдани волочить;
    Он розбойник катований
    Зубами скрегоче,
    Недобитка товариша
    Зарізати хоче!
    А меж ними, запеклими,
    В кайдани убраний
    Цар всесвітній! цар волі, цар,
    Штемпом увінчаний!
    В муці, в каторзі не просить,
    Не плаче, не стогне!
    Раз добром нагріте серце
    Вік не прохолоне!

    А де ж твої думи, рожевії квіти,
    Доглядані, смілі, викохані діти,
    Кому ти їх, друже, кому передав?
    Чи, може, навіки в серці поховав?
    О, не ховай, брате! розсип їх, розкидай!
    Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!
    Чи ще митарство? чи вже буде?
    Буде, буде, бо холодно,
    Мороз розум будить.

    І знов лечу. Земля чорніє,
    Дрімає рсзум, серце мліє.
    Дивлюся: хати над шляхами
    Та городі: з стома церквами,
    А в городах, мов журавлі,
    Замуштрували москалі;
    Нагодовані, обуті
    І кайданачи окуті,
    Муштруються... Далі гляну:
    У долині, мов у ямі,
    На багнищі город мріє;
    Над ним хмарою чорніє
    Туман тяжкий... Долітаю —
    То город безкраїй.
    Чи то турецький,
    Чи то німецький,
    А може, те, що й московський.
    Церкви, та палати,
    Та пани пузаті,
    І ні однісінької хати.

    Смеркалося... огонь огнем
    Кругом запалало,—
    Аж злякавсь я... «Ура! ура!
    Ура!» — закричали.
    «Цу-цу, дурні! схаменіться!
    Чого се ви раді!
    Що горите?» — «Экой хохол!
    Не знает параду.
    У нас парад! сам изволит
    Сегодни гуляти!»
    «Та де ж вона, тая цяця?»
    «Бон видишь — палаты».
    Штовхаюсь я; аж землячок,
    Спасибі, признався,
    З циновими ґудзиками:
    «Де ты здесь узялся?»
    «З України». — «Так як же ты
    Й говорыть не вмиєш
    По-здешему?» — «Ба ні,— кажу,—
    Говорить умію.
    Та не хочу».— «Экой чудак!
    Я вси входы знаю,
    Я тут служу; коли хочеш,
    В дворец попитаюсь
    Ввесты тебе. Только, знаєш,
    Мы, брат, просвищенны,—
    Не поскупись полтинкою...»
    Цур тобі, мерзенний
    Каламарю... І зробився
    Я знову незримий
    Та й пропхався у палати.
    Боже мій єдиний!!
    Так от де рай! уже нащо
    Золотом облиті
    Блюдолизи; аж ось і сам,
    Високий, сердитий,
    Виступає; обок його
    Цариця небога,
    Мов опеньок засушений,
    Тонка, довгонога,
    Та ще р;а лихо, сердешне,
    Хита головою.
    Так оце-то та богиня!
    Лишенько з тобою.
    А я, дурний, не бачивши
    Тебе, цяце, й разу,
    Та й повірив тупорилим
    Твоїм в рщомазам.
    Ото дурний! а ще й битий!
    На каток повірив
    Москалеві. От і читай,
    І йми ти їм віри!
    За богами — панства, панства
    В серебрі та златі!
    Мов кабани годовані —
    Пикаті, пузаті!..
    Аж потіють, та товпляться,
    Щоб то ближче стати
    Коло самих: може, вдарять
    Або дулю дати
    Благовонять; хоч маленьку,
    Хоч півдулі, аби тілько
    Під самую пику.
    І всі у ряд поставали,
    Ніби без'язикі —
    Анітелень. Цар цвенькає;
    А диво-цариця,
    Мов та чапля меж птахами,
    Скаче, бадьориться.
    Довгенько вдвох походжали
    Мов сичі надуті,
    Та щось нишком розмовляли
    Здалека не чути —
    О отечестві, здається,
    Та нових петлицях,
    Та о муштрах ще новіших!..
    А потім цариця
    Сіла мовчки на дзиґлику.
    Дивлюсь, цар підходить
    До найстаршого... та в пику
    Його як затопить!..
    Облизався неборака
    Та меншого в пузо —
    Аж загуло!.. а той собі
    Ще меншого туза
    Межи плечі; той меншого,
    А менший малого,
    А той дрібних, а дрібнота
    Уже за порогом
    Як кинеться по улицях,
    Та й дівай місити
    Недобитків православних,
    А ті голосити;
    Та верещать; та як ревнуть:
    «Гуля наш батюшка, ґуля!
    Ура!..ура!..ура! а, а, а...»
    Зареготався я, та й годі;
    А й мене давнули
    Таки добре. Перед світом
    Усе те заснуло;
    Тільки де-де православні
    По углах стогнали
    Та, стогнучи, за батюшку
    Господа благали.
    Сміх і сльози! От пішов я
    Город озирати.
    Там ніч, як день. Дивлюся:
    Палати, палати
    Понад тихою рікою;
    А беріг ушитий
    Увесь каменем. Дивуюсь,
    Мов несамовитий!
    Як то ноно зробилося
    З калюжі такої
    Таке диво... отут крові
    Пролито людської —
    І без ножа. По тім боці
    Твердиня й дзвіниця,
    Мов та швайка загострена,
    Аж чудно дивиться.
    І дзиггрі теленькають.
    От я повертаюсь —
    Аж кінь летить, копитами
    Скелю розбиває!
    А на коні сидить охляп,
    У свит — не свиті,
    І без шапки. Якимсь листом
    Голова повита.
    Кінь басує, от-от річку,
    От... от... перескочить.
    А він руку простягає,
    Мов світ увесь хоче
    Загарбати. Хто ж це такий?
    От собі й читаю,
    Що на скелі наковано:
    Первому— Вторая
    Таке диво наставила.
    Тепер же я знаю:
    Це той П е р в и й що розпинав
    Нашу Україну,
    А В т о р а я доконала
    Вдову сиротину.
    Кати! кати! людоїди!
    Наїлись обоє,
    Накралися; а що взяли
    На той світ з собою?
    Тяжко, тяжко мені стало,
    Так, мов я читаю
    Історія України.
    Стою, замираю...
    А тим часом — тихо, тихо
    Та сумно співає
    Щось такеє невидиме:

    «Із города із Глухова
    Полки виступали
    З заступами на лінію,
    А мене послали
    На столицю з козаками
    Наказним гетьманом!
    О боже наш милосердий!
    О царю поганий,
    Царю проклятий, лукавий,
    Аспиде неситий!
    Що ти зробив з козаками?
    Болота засипав
    Благородними костями;
    Поставив столицю
    На їх трупах катованих!
    І в темній темниці
    Мене, вольного гетьмана,
    Голодом замучив
    У кайданах. Царю! царю!
    І бог не розлучить
    Нас з тобою. Кайданами
    Скованій зо мною
    Навік-віки. Тяжко мені
    Витать над Невою.
    України далекої,
    Може, вже немає.
    Полетів би, подивився,
    Так бог не пускає.
    Може, Москва випалила
    І Дніпро спустила
    В синє море, розкопала
    Високі могили —
    Нашу славу. Боже милий,
    Зжалься, боже милий».
    Та й замовкло; дивлюся я:
    Біла хмара криє
    Сіре небо. А в тій хмарі
    Мов звір в гаї виє.
    То не хмара — біла пташка
    Хмарою спустилась
    Над царем тим мусянджовим
    І заголосила:
    «І ми сковані з тобою,
    Людоїде, змію!
    На страішному на судищі
    Ми бог і закриєм
    Од очей твоїх неситих.
    Ти нас з України
    Загнав, голих і голодних,
    У сніг на чужину
    Та й порізав; а з шкур наших
    Собі багряницю
    Пошив жилами твердими
    І заклав; столицю
    В новій рясі. Подивися:
    Церкви та палати!
    Веселися, лютий кате,
    Проклятий! проклятий!»

    Розлетілись, розсипались,
    Сонечко вставало.
    А я стояв, дивувався,
    Та аж страшно стало.
    Уже вбогі ворушились,
    На труд поспішали,
    І москалі на розпуттях
    Уже муштрувались.
    Покрай улиць поспішали
    Заспані дівчата,
    Та не з дому, а додому!
    Посилала мати
    На цілу ніч працювати,
    На хліб заробляти.
    А я стою, похилившись,
    Думаю, гадаю,
    Як то тяжко той насущний
    Люди заробляють.
    От і братія сипнула
    У сенат писати
    Та підписувать — та драти
    І з батька, і брата.
    А меж ними і землячки
    Де-де проглядають.
    По-московській так і ріжуть,
    Сміються та лають
    Батьків своїх, що змалечку
    Цвенькать не навчили
    По-німецькій,— а то тепер
    І кисни в чорнилах!
    П'явки! п'явки! може, батько
    Остатню корову
    Жидам продав, поки вивчив
    Московської мови.
    Україно! Україно!
    Оце твої діти,
    Твої квіти молодії,
    Чорнилом политі,
    Московською блекотою
    В німецьких теплицях
    Заглушені!.. Плач, Украйно!
    Бездітна вдовице!

    Піти лишень подивиться
    До царя в палати,
    Що там робиться. Приходжу:
    Старшина пузата
    Стоїть рядом; сопе, хропе,
    Та понадувалось,
    Як індики, і на двері
    Косо поглядало.
    Аж ось вони й одчинились.
    Неначе з берлоги
    Медвідь виліз, ледве-ледве
    Переносить ноги;
    Та одутий, аж посинів:
    Похмілля прокляте
    Його мучило. Як крикне
    На самих пузатих —
    Всі пузаті до одного
    В землю провалились!
    Він вилупив баньки з лоба —
    І все затрусилось,
    Що осталось; мов скажений,
    На менших гукає —
    І ті в землю; він до дрібних
    І ті пропадають!
    Він до челяді — і челядь,
    І челядь пропала;
    До москалів — москалики,
    Тілько застогнало,
    Пішли в землю; диво дивне
    Сталося на світі.
    Дивлюся я, що дальш буде,
    Що буде робити
    Мій медведик! Стоїть собі,
    Голову понурив
    Сіромаха. Де ж ділася
    Медвежа натура?
    Мов кошеня, такий чудний.
    Я аж зісміявся.
    Він і почув, та як зикне,—
    Я перелякався,
    Та й прокинувсь... Отаке-то
    Приснилося диво.
    Чудне якесь!.. таке тілько
    Сниться юродивим
    Та п'яницям. Не здивуйте,
    Брати любі, милі,
    Що не своє розказав вам,
    А те, що приснилось.

    8 іюля 1844,
    С.-Петербург



    Коментарі (1)
    Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5