Ми з тобою живемо в місті птахів і поетів! Бачиш, з висоти пташиного польоту видно пір'їнки його готичних веж та барокові гнізда балконів. У цьому місті неможливо не бути поетом і не літати - птахом або крилатим левом. Ми з тобою, друже, розділяємо небо над містом з тисячами левів. І під вечір, коли затихають колії та електричні проводи, вони починають писати вірші та смакувати вино, душа бруківки млосно пригадує стукіт підборів, шурхіт слів, кроків та туристичних рюкзаків.
Тут відчувається якась дивна містерія запахів, думок, спогадів, схожих на дежа вю. І буває так щемко на душі від того, як мелодія старовинної флейти наповнює собою скверики і вулички, а мереживо дощу перетворює їх на сюрреалістичне полотно - може це просто старечі сентименти?!
Вечірнє місто запалює вогні, а з кав'ярень шлейфом розлітається аромат кави по-Львівськи. Як і в будь-якому іншому місті, тут безліч жебраків із протягнутою рукою - але такої кави немає ні в одному європейському місті. Тут я стільки років жив птахом і поетом, а завтра помру... Моє серце викинуть на звалище.
Згодом на цьому місці виросте нова будівля. А ти не хвилюйся, мій кам'яний друже, тобі ще тут стояти й стояти. Реставрація, звісно, потребує солідних коштів, а от реконструкція чи, принаймні, косметичний ремонт тобі гарантований.

"Казала я тобі, що від дівчат нема чого чекати. Ну які з них вірні подруги?" – так говорила мені бабуся, коли в черговий раз, як на зло, на вулицю кликав аромат квітучих абрикосів, призабувалася вже складена сесія, а в шафі нова стильна кофтинка ніби просила "одягни мене" в кінопалац, на прем'єру спектаклю чи гала-концерт ліги КВК – хоч би хтось набрав номер мобілки і подзвонив!
Коли нема такої потреби, то телефонують, як до аварійної служби: Оля – просить провести у своїй фірмі корпоративну вечірку, ще й із власним сценарієм її бачення, Вітка – посидіти з малим, бо мусить їхати на дачу садити картоплю, Катя – врятувати її від надокучливого кавалера, перед яким делікатно вибачиться, мовляв, у подруги проблеми, і негайно наб'є мені стрілку. А якже я?!
Коли в мене все o'key, то тільки пересвідчуюсь, які в мене ідеальні подруги. Та як тільки пересварюся і відішлю до рогатого і хвостатого "майже прообразу чоловіка" своїх потенційних залицяльників, то чомусь всі подруги почергово, як комп'ютерні вікна, зникають.
"Мабуть, це звичайний збіг обставин", - розмірковувала я. Сестра Віра радить не слухати бабусю, але про запас мати в якості подруги хоч одного хлопця. А бабуся все підкидала хмизу в жар:
– Не вір подругам і вони не зрадять. От наша Вірочка, якого ковша лиха скуштувала, і через кого подумати – через найліпшу коліжанку! Ти ж пам'ятаєш ту історію, яка привела її колишнього хлопця і подругу під вінець?
– Я думала, що ти вже давно про неї забула , – втрутилась сестра.
– Та ж Віра щаслива у шлюбі!
– Авжеж, Люба. Але спершу нагадаю тобі про несподіване весілля твоєї сестри задля виклику ревнощів у колишнього. І слава Богу, що все обернулось на краще.
Ну а сусідка з другого поверху хіба не від чоловіка своєї подруги двох близнят народила ? Наробила сорому і клопоту собі, родині і чужій сім'ї!
І тут почався список моїх давніх і нових подруг, одна з яких поїхала на заробітки в Італію і ні слуху, ні духу; інша – задивлялась не раз на моє велике і мелодраматичне кохання, з яким я не менш мелодраматично розпрощалась; а ще інша – згадує про мене тоді, коли її чоловік дрімає під час реклами між переглядом футболу… Словом, невесела картинка.
Але ж, якщо Оля крадькома від благовірного дзвонить, значить їй не вистачає спілкування зі мною, а як Вітка просить посидіти з малечею, то хіба це не свідчить про те, що подруга мені довіряє? – ковзнуло свіжим, як весняний повітря, сумнівом у моїх думках.
Одного разу ми святкували в широкому колі бабусин ювілей: прийшли родичі та близькі друзі. Від анекдотів і тостів у гостей приємно паморочилась голова і збуджувався апетит до розмов, тому від компліментів Вірочці і її подружньому вибору вони плавно перейшли на спогади про молодість, а з нею – і про знайомство уродинниці з моїм дідусем. Як виявилось, тому посприяла кума Ліда, яку ніколи б не уявила в ролі свашки!
– Бабусю, ви ж самі казали, що справжніх подруг не буває?! – обурилась я після того, як гості розійшлися.
– Звісно, онучко, не буває.
– А якже тітка Ліда???
Хіба це не ваша університетська подруга, з якою ви товаришуєте стільки років, що навіть і полічити незручно?!
– Ліда мені – не подруга. Вона мені – майже сестра! – відповіла бабуся з лукавим усміхом.
– Майже не рахується, - розсміялася наша Вірочка.
Я по-змовницьки підморгнула сестрі, вперше отримавши «нічию» у бабусиних життєвих повчаннях.

Sms як електронний різновид епістолярного стилю виник давно. А коли ми почали переписуватись – він набув особливого шарму. Звісно, sms-послання не претендує на таку ж романтичну форму вияву почуттів, як звичайний паперовий лист. Написаний елегантним почерком, він може зачаровувати адресата, може розбурхувати пристрасть перегортуванням ще зовсім свіжих спогадів, мов листи Флорії Емілії до Аврелія Августина; або зберігати поцілунок у вигляді відбитку губної помади. Лист може пахнути зів'ялими трояндами, нагадуючи переписку між Лесею Українкою і Сергієм Мержинським, може розпалювати ненависть – тоді його можна просто розірвати на шматки… Ні, справжній лист ніколи не дорівняється до електронної його версії! І хоча безкiнечний потік символів і знаків доводить наше життя до автоматики – все ж ці реквізити сучасної цивілізації є віртуальним віддзеркаленням наших почуттів.
…Бо так нагадують нам справжні листи.


(День. - 2006)