Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Сашко Панелей (1980)




Поеми

  1. Остання віра

    В літопис днів приписую я скраю
    Своє ім’я, а там вже, як піде;
    Бо чув бува: про що, коли і де –
    У нас іще за натяками знають.

    І

    Де гріє степ крилом зело-духмяним –
    Справіку тут дніпрові стремена, –
    На перепоні буйному Осману
    Між круч зросла фортеця кам’яна.
    Куди ще ант проторював дороги
    На схід аж і до моря напрямки,
    Любили згодом і січовики
    Спочить від бійок в наших перелогах.

    Здавен й народ сміливого Давида
    Дав корінь тут і з торгу міцно жив,
    Як всі, любив, і гнав подалі біди,
    Чинив Шабат і з владою дружив;
    А біднота в шевці ішла і груми,
    Як от, сусіди Левіни взірець –
    Мала дочка, сини і сам вдівець –
    Нехитрий крам ладнали товстосумам.

    Бочкар Журбій з привітом в цю родину
    Слав сина, що розраду тиху мав –
    Різьбив талан, розписуючи скрині
    І з хлопцями до ночі пропадав...

    І зроду тут не бачили погрому,
    Бо знає світ: не зголюють меча,
    Коли усім тямущим вистача,
    (Ну так, більш-менш... Всього було потому...)


    м. Кременчук, 1916 р.

    Два роки жив Павлуня на соломі
    При храмі, ген якого вже нема ,
    Амвон ладнав і свічі лив... В цілому –
    Жував свій хліб на світі недарма;
    Учив Закон і потай міряв ризу,
    Хоча бува тихенько вечірком
    Із Хілем – давнім лобурем-дружком
    Тікав у цирк чи десь на антрепризу.

    Був зух ще той! І видний же собою:
    Русявий чуб, очей брунатний згар!..
    Два роки, як лишився сиротою,
    (Про що сказать ще буде невзабар).
    Мав гвалт кругом, а так – ще можна жити,
    Хоч мріялось про інше всім достот,
    Коли його записував Господь
    В ровесники космічного століття.

    А побратим на явках щонеділі
    Доходив суті лівих епіграм:
    Як ділять десь Столипінські наділи
    І фабрики дарують трударям;
    І мріючи на стайні за бурою
    Зірвать дружка із “храмових лещат” –
    І церкву кляв, і хирлявий царат...
    Ну і охранку разом із війною.

    Уже Павло малярствував в окрузі,
    Носив “Кобзар” собі під стихарем
    І хліб з трапезні брав потроху друзям,
    І на дівчат позиркував з вогнем;

    На ніч отцю читав Еклессіаста,
    Хоч не ставав і до більшовиків,
    Проте дітей з філером не ”хрестив”...
    Любив свій край – і в тому бачив щастя.
    ......................................................................

    Зрання у Спаській (стало вже щоденно) –
    Лякала гріх Угодниками знать,
    Щоб знов дівуль катати на берленах
    І у салонах статки програвать,
    Де фат на Олександрівську вертає
    Поближче до цирулень ломових,
    Відкіль на гірку схоплюється ріг
    Шумливого Брюссельського трамваю.

    Сеанс в “Корсо” – забавка їм та й тільки,
    Аби було, де випить шоколад,
    Чи в Козачка** пошити добру двійку,
    І гайда десь на велопроменад
    З Макаренком – ватагом осередку***;
    Чи в клубі розписати два вісти,
    А згодом на Шаляпіна піти,
    Або на тарантасі в оперетку.

    Аж ось на гріх сімнадцятий надворі:
    Давно палають західні фронти,
    В столицях плани і переговори,
    В яких рабом велась Украйно ти...

    Як вир, тоді у лютому повстали
    Голодні Ради (вичекали мить),
    Зриваючи Романових суцвіть
    І лад... під тиху зраду генералів.

    У місті гвалт не здужає Управа
    І грізний Згур погони десь поклав,
    Бунти в казармах звична стала справа,
    Коли кругом немає більше справ.
    Народ кляне купчину-мироїда,
    Що з’їв весь хліб з попами на обід,
    Лише мовчить стривожений повіт
    І демократи пижаться для виду.

    Прості часи – хтось ввись,
    а хтось «до стінки»,
    Червоні, білі... знати б їм тоді
    Чому купці не вірять в «катеринки»,
    І крам ховають далі від біди.
    І чом кругом селяни невеселі
    Жаліють зайдам сала та зерна:
    Чи то Берлін, чи білокам’яна…
    І отаманам вірні їхні села.

    Коли весь люд здавен в свята зелені,
    Біжить до хвиль, чи маються в тіньку –
    Ізнов Павлу не літо, а навчення
    Від іноків; і радий мідяку –
    Гаса повітом в працях усіляких,
    На три життя набачився мармиз...
    Аж якось, ледь в халепу не уліз,
    Про що хвалився так оце друзякам:

    – Журбій Павло, – кажу посту край хати, –
    А ті хитренько: – Хлопче, не швиди,
    Тут я суджу: звільнить чи розстріляти,
    До кого біг в Білецьківку сюди?
    – Ваш піп учора кликав... – Знаю, знаю...
    Маляр із міста. Гайда звідсіля,
    Затям! Це гурту нашого земля,
    І розкажи там вашим поліцаям.

    – А поруч все яріло в кожнім звуці:
    Там гай шумить, десь чути – Ку-ка-рік!
    Ген з круч вітри із чайками сміються
    І рвуть подоли човникам осик;
    То б’ють криниці в цямрини ранково
    І крапле в росах сонечко руде,
    А по обіді горлиця гуде
    Узбіч в садку і шурхають полови.

    Лишень кругом все літо із народу:
    Старі уже і ті, кому б ще жить,
    Ідуть хто з ким вмирати за свободу,
    А вдома хліб вже нікому косить.
    Урядник снить, принишкли ієреї,
    Добро і зло – здається лиш слова,
    Коли з-під носа влада уплива –
    Одвічна ціль у війнах та ідеях.

    Одне і теж: віки ні сном, ні духом,
    Живе-пливе провінція собі –
    Хтось там набреше, інший десь підслуха,
    І вже півсвіту стало на диби...
    “Вперед! До бою!” чути у ревкомі,
    Із ратуші – голосять навпаки,
    Про щось віщують чорні козаки...
    Кому ж із них повірити сіромі?!

    Вже скоро... і та осінь рудокоса
    В аннали світу впише супліку,
    Де злі пани, і хитрі малороси,
    І добрий Ленін на броньовику;
    Хто був ніким – похреститься в ординці,
    І ще поплаче власник і “кулак”,
    Коли в боях Денікін і Колчак
    Зійдуть на порох з честю поодинці.

    А поки люди в храмах на Покрову
    Поклони б’ють за спокій на землі,
    І в хуторах ужинок з потом-кров’ю
    До клунь кладуть майбутні куркулі;
    І глас іде від міста і до міста:
    “Хай як там є – ставати до своїх”,
    Хоч чорт зламав би сам на тому ріг –
    Есери, бунд, зелені, анархісти...
    ......................................................................

    Уже і осінь супить хмари-брівки
    І вітровій околиці мете,
    Гінкі алеї ронять на бруківку,
    Мов давні сльози, листя золоте.
    Тікають дні та злішають вже ночі,
    В’є тінь з парканів вишивку до грат,
    Де із балконів дикий виноград
    В ранковій мжі з воронами шурхоче.

    Був Кременчук посварений в ту пору:
    За білих хтось... Несло до кумачів
    Трудягу – в прі сховатися від горя,
    Коли їх тиф родинами косив.
    Лиш в храмах, не шукаючи пригоди,
    Служили ще, а пріч – за упокій;
    Куди вчащав художник молодий
    До батюшки Григорія на сходи.

    – Різдвяний піст у нашого народу,
    Мов, для годиться, був із давнини,
    Проте до церкви йдуть ще за нагоди
    І зі скоромним миряться вони,
    І вдома теж, коли кіптюжать гасом,
    (Як повелось отут при козаках),
    Ще Матір Божу кутають в кутках
    У кращі шати, й моляться їй часом.

    А є й такі, що збочують від Храму:
    Знайшли у неприкаяності суть,
    І смішно звуть себе пролетарями,
    І попідтинням “Iскру” роздають.
    Зібрали вчора в доках віче сіре,
    Рядно вгорі повісили руде...
    – Хоча недобрий поголос іде
    Тепер до нас з Північної Пальміри...

    Закрився Блюм , хиріють миловарні...
    – Скажи мені, що робиться, малий?
    – Зникає хліб, на торг надії марні,
    І вдень уже грабують на Сінній.
    – Син батька б’є. Спаси їх, Божа Мати...
    – А всеж ховайте ризи срібляні,
    Як за Петра, часи ідуть сумні,
    Коли мінялись дзвони на гармати.

    – Забудь, Павло, побісяться і годі,
    Було таке у п’ятому і тут,
    Коли збирали здрайці на заводах
    Дурну юрму під Марксовий статут.


    І кров була – тепер її багато...
    Та якось втихомирились вони.
    – Негоже, отче, Боже борони,
    На свій народ нам духом нападати!

    – Тяжкі шляхи Господь нам обирає,
    Послушник ти, і в тому вища ціль,
    Не варте все мирське супроти раю.
    І де б ти був, сирітко, мимовіль:
    В рекрýтах би крутив герману в’язи,
    Пішов в розбій чи гнив у батраках;
    І душу пропивав би в кабаках?
    А тут – вже маєш славу богомаза!

    – Із світом я у прикрощах відтоді,
    (Хоч боляче пригадувать мені),
    Коли Дніпра могутні розлийводи
    Зорали тут двори в низовині.
    Наш любий дім під плавнями був скраю,
    Змішалось все: суглинки, порох, дим...
    Тепер батьки поховані із ним,
    А я себе у келії ховаю.

    – Як зрікся цар – немає супокою,
    Уже собі наказує солдат,
    А далі що?.. Погодишся зі мною?
    Усіх злодюг поволено з-за грат,
    Ятрять народ, мов тітки на базарі:
    Кому Декрет, кому Універсал...
    Тікає пан в Париж і за Урал,
    А поруч лізе голоду примара.

    Там, де наш люд, забувши давні чвари,
    Заплів мостом два береги в один –
    Коли гучать пивнушки при базарах,
    Іще ганяють фіри навздогін,


    Спішить юрма, щоб спродати все рано,
    Або гулять в два боки на плаву,
    А ті, хто мають жилку ділову –
    Ще й кличуть до бістра кременчужанок.

    Де стрічкою залізної дороги
    Нове століття рушило в похід –
    Вже не шукають істинного Бога,
    Було: не стій на розі під обід –
    Щупців артіль блука в неділю містом,
    Мов князь який, пройде городовий...
    Тепер навзір, мов сон, майдан пустий:
    Ні брички, ні пронози-гімназиста.

    – На всіх гріхи, і виходу не видно,
    А може, нам триматися людей?
    – Ось буде гріх – прогавимо обідню,
    Бери свій крам... Сьогодні від дверей
    Почнеш божницю Чудо-Миколая,
    Хай стишиться душевна каламуть.
    А я у храм. А як з народом буть –
    То краще нас Всевишній вірно знає.
    .............................................................

    Уже всміхався березень Ярилу,
    Збував на сон війни далекий грім,
    І сам Павло, як промінь, брався в силі,
    Ходив собі до Левінів в Пурім,
    І з Фіркою меткою поміж того
    В “панаса” грав з братами ідучи,
    Про що мінливий спогад уночі
    У серці юнім збуджував тривоги.



    В той час пішли на південь отамани,
    Червоних німці сунули навгадь,
    А ті в шкірянки кинули нагани,
    (Між них прибився Іцик – Хілів брат),
    І з вірою у краще, як годиться,
    Збирати міць на Харків подались –
    Живих сердець розпалювати хмиз
    На площах їх майбутньої столиці.
    .................................................................
    Ще дикий скіф хвалив красу дніпрову,
    Його глибінь, звивини срібляні...
    А хто тут жив при березі – до слова
    Докинуть тихо приказку вони:
    «Пішли льоди – чекай води на луці,
    І добре там – якщо не до воріт»....
    І знов воно! (Не досить людям бід,
    Окрім війни і вічних революцій)!?

    Потоп! Аврал! Сплелись ворожі стани,
    Між хвиль лежить рокада в них тепер,
    На рівних повідь б’ють кременчужани –
    Хто комуніст і хто за УНР!
    Тягав Павло дрюки тоді на фурі,
    Було не спав за ділом двійко днів,
    Було і... ляси з Левіном точив
    В буртах піску чи десь на перекурі:

    – Нова весна дарує нам надії.
    – Ні, Хілю, їх Господь дарує лиш!
    – Тому то ти не склав хіротонію,
    Виходить, наша віра посильніш?
    Одна біда – став Гетьман з німчурою –
    По вісях хутко крихти підбира...
    Міркую так: Москві їх гнать пора,
    Як біляків, могутньою рукою.


    Давив таких на раз старий Брусилов,
    Ех, Пашо, подивись – чим гірший я? –
    По місту он... юнців збираю сили,
    Самим косить бур’ян офіцер’я
    І банд куркульських поруч у долинах,
    Щоб навіть їх розвіялись сліди,
    Коли мій брат повернеться сюди
    Нове життя ростити на руїні.

    Тому то поховались пики світські...
    – Такі блага не варті наших сліз.
    – Хай плачуть шельми Андер і Зарицький ,
    А ще тобі я вісточку приніс:
    Естер пита: – Забув до нас дорогу?
    Сестричка бідна, любий ти їй став,
    Я вже схилив її до наших справ,
    Не бігати ж весь вік у синагогу!

    Листівки пише, ще й секретарює,
    Згодилась і гімназія на щось.
    – Зайду, ось ще притвори пофарбую
    В Успенській, знаєш справа, де погост**?
    – У нас гурток там поруч на чугунці,
    А ще в Рафе, дивись про це мовчи!
    А завтра в мене зліт у Дурунчі***,
    Вже місяць там одній мигаю юнці.


    Дай час здолать петлюрівські розори –
    Дамо народу іншу благодать,
    Куди дзвіниці вашого собору
    З хрестом на бані вкупі не дістать.
    – А як не схочуть?
    – Вірно: тих до суду,
    У нас святі трудящого права!
    – Одвіку правда волею жива,
    А хто правий – тут споритись не буду...
    ................................................................


    Пусті льохи в селі, де з’їли коней,
    В містах – ще гірш. Ой, леле! Тільки в строк
    На Рейн ідуть вже перші ешелони –
    Чужого миру нашинський оброк!
    Ізнов за Дон побігли комісари,
    Щодень народ сам дригом до гори!
    А хто ж тепер удома на Дніпрі –
    Такі ж пролази, тільки в шароварах.

    За страйком страйк, і явки знову нишком,
    Не раді швабам стали й козаки,
    І щастя дати Кайзеру підніжку –
    Єдна людей, і долі, і думки.
    Навкіл народ сховався за тинами
    І партизанів більшає щомить,
    І тільки влада іклами скрипить,
    І гучно скрізь карає шомполами.


    Коли ж назад без визиску і слави
    В свої пивні на марші був герман
    І від Дніпра сюдою у Полтаву
    Привів стрільців наївний Болбочан –
    Рядили знов, то збори, то дебати,
    А вже, коли діждалися біди,
    Як ховрахи, розбіглись хто куди!
    А людям жар за ними вигрібати.
    ..........................................................

    – Мир дому. – Ось сідай-но, Пашо, скраю,
    У нас лікнеп сьогодні невнарок,
    Борюсь з усім, з Бутиріними знаюсь
    Під стріхою шумливих профспілок.
    – А ти? – Все теж, Іхілю, я недовго,
    Від смут у нас і сам не чую крил;
    Багато зараз кличуть на “розділ“,
    А я би надив спершу всім до Бога.

    Від мене вість – додому йдуть баварці,
    А на столицю з півдня – біляки...
    – Як треті зайві, нидились при сварці –
    Тепер в герої? – Зіб’ють кулаки!
    – І так голів положено без ліку,
    За хліб на цур’я рвуть дідівський край,
    У земстві гвалт... – Ти тільки почекай –
    Ніколи нас не здужає Денікін!




    1920 р.

    “Із рук до рук“ живе три роки місто,
    Стоять заводи, пусткою двори,
    Від лиха геть подалі – гімназисток
    За двері не пускають матері.
    Тепер на Львів Петлюрі черга бігти –
    Прийшов, як вир, червоний авангард,
    А з ним і Левін Іцик-Едуард –
    Замревчека! Не просто вам аби хто.

    Ізнов весна... Шляхи блищать розмиті,
    Увись Ярило з вирію летить
    І чуло пестить котики рокитам,
    І кручі абрикосами сніжить.
    Шугають перші щурки в оболонях,
    Скрізь гамір, чуть скрипить якась гарба,
    Де квочка-пристань човники згріба.
    А в далині – самі дахи на гони...

    Штабний вагон прибув тихцем у травні:
    На всі фронти по вироку дає,
    Живе хтось в ньому й відає державно –
    Ще просто Коба він, нутро своє
    Настане час – покаже таки вдало –
    Що все завмре... і знов здригнеться світ...
    (А поки зве поляка бить як слід
    І куркулів). Десь місяць на вокзалі

    Юрму бійців сортують до виправи:
    Під Київ хтось, на захід три полки,
    Де перша кінна рветься до Варшави...
    І вже тремтять місцеві бандюки –


    В прорив на них летючі комнезами
    Ось-ось почнуть оспіваний свій рух!
    А селам, що утримують злодюг –
    Наказ вождів – погоджено до ями!

    Казали тут: – Ото нагнали страху!
    Коли ж пішли будьонівці на Крим,
    (По шапці пріч отримавши від ляхів),
    На поміч й нас покликали своїм...
    Спішив Ілліч на білого барона
    Полити трішки крові у Сиваш,
    (Не дасть збрехать слуга покірний ваш),
    Лягло слов’ян там більше мілійона!

    У місті призов: так, і так, і гнучко...
    Не вірить люд – зрива партійцям план,
    Зібрали ледь дві сотні на летючках,
    Проте, худоби більше із селян.
    Отут здавен охочі скрізь беруться:
    У когось син з Григор’євим гуляв,
    Хтось там ружжо у клуні приховав –
    Під розстріл всіх, і в жорна контрибуцій!
    .......................................................................

    Над листопадом плачуть небокраї,
    Пала війна; життя ж воно як є –
    І з каменя на волю проростає,
    І молодість таки бере своє.
    Бував Павло у друзів вечорами,
    Впівока лиш на Фіру поглядав,
    А якось Богородицю списав
    З її лиця, аж ахнули у храмі!


    – Отак наш Хіль тепер на Перекопі,
    А я на курси медиків пішла:
    Весь день шприци виварюю в окропі,
    Перу бинти. А як твої діла?
    – Не бачу справ, з церков лишили стайні,
    Мовчить ЧеКа заляканий приход,
    Пішов і я чеканить на завод,
    На хліб щось є і прихисток охайний.

    – А хочеш, Пашо, – вечором в шпиталі
    Великий Жовтень разом святкувать,
    Приходь, нові платівки обіцяли...
    – Вже час, Естер, нам долі поєднать.
    Невже чекаєш Іцика поради?..
    – Мовчи, мій любий, люди, як ножі,
    Змінився він, і слова не скажи –
    В усьому бачить підступи і зраду!

    Готуюсь от у партію поволі,
    Не смійся, Пашо, всі у нас такі,
    З тих пір, коли землячок-комсомолок
    Замучили трикляті біляки –
    Це вибір мій!.. – А може, брат арканив?
    – Ну що ти, ні; хоч щось і говорив,
    Як з бандами синочки куркулів
    Рубають тут по селах партизанів.
    .........................................................

    Загинув Хіль за місяць на Форосі,
    Біда і годі... – П’ю за упокій, –
    Сказав чекіст, на друга глянув скоса:
    – Лишень радіє контра наш Журбій!


    Таврую вас, святоші і тихоні,
    Такі у спину перші зроду б’ють,
    Ні сим, ні тим... Огидна ваша суть...
    Не раді тут тепер твоїй персоні!

    Як тінь сестра – ні слова на поминках,
    Де другий тост за партію вже. Й ну!
    Пішов Павло, мов осінь у шпаринку,
    Душевних сліз висьорбувать штрафну...
    Як був, так зник; гадали – від печалі
    Втопився хлоп... А той невіддалік
    До справ пірнув, де в нього цілий вік
    В Запсіллі бабця віку доживала.
    .................................................................

    В селі церківка малася сутула,
    (Сюди ще в Марса руки не дійшли),
    Отець Павло із тезкою прибулим
    Новий престол для служби возвели.
    Там тин зробив, десь скриню, тут – криницю,
    Із двору в двір казали: –Майстровий
    На диво! Непитущий, молодий...
    Хіба не скарб тепер для молодиці!?

    Вкраїнський степ, де вітер сокоріє,
    Купа в полині досвітком зірки,
    Де пращури викохували мрії
    Ще в бурдюгах шалені та палкі!
    Яких племен не бачив ти, широкий,
    Не колисав їх села у ярках?
    Чому ж тепер, мов пугою взамах,
    Ти скрізь січеш розколом на всі боки!?


    Трясе повіт, тікають владці з боєм,
    Жаліють десь, а більшість проклина,
    А хто не встиг – тим карою самою
    Став чорний стяг шаленого Махна,
    За ним Скирда, Тютюнник крутять в’язи…
    У дикій мсті забули і вони –
    Нема страшніше братньої війни,
    Коли сусід увічнює образи.
    ....................................................................

    Сама краса – як літом вечоріє:
    Горять поля в заграві на межі,
    Докіл в ставках все кумкає і мліє,
    А Шлях Чумацький низько, хоч біжи,
    Малює Бог вітрами ген уміло,
    Коли уже доїти край дворів
    Хазяйки ждуть із випасу корів
    І на життя жаліються між ділом.

    Була вже ніч. Гасив Павло лампади,
    Коли в притвор ізбоку від полів
    Влетів юнак – побитий, ледь не пада,
    Просив води і з хрипом говорив....
    – Без суду б’ють, печуть смолою очі,
    На лобі зірки шаблями січуть...
    На фронті брат, а я вмираю тут,
    Хтось в банди йде, та я уже не збочу!

    А мій швагро Матвій – сміливець, швидко
    Дві сотні куль у ворога вгатив,
    Собі – останню... спить десь край повітки
    Святіший ваших янголів-богів…


    Як на потоп, куражаться катюги,
    Із півдня Клим вже гонить безвість їх.
    До наших я....
    І зраночку побіг,
    Нарікши, правда, прихисника другом.


    1921 р.

    Знов тоне край в пшеницях злотогривих,
    Снаги селянам тут не позичай –
    У них свій бій із року в рік на нивах,
    Святий похід гуртом за урожай.
    Ізвикли втім платити даниною
    Здавен іще на Вятку чи ляхам,
    (Коли для них своїм січовикам
    Нема часини в сварах між собою).

    Пройшла війна, де ж мир? А є лиш винні –
    Коли настав в Росії недорід –
    Уже не вперше стало Україні
    На перший зойк тримати хлібом світ.
    “На Волгу” сунуть потяги з вокзалів:
    Хай ті живуть, а тут у хитрунів
    Щось є в заначках! (Вибачте, з полів
    На продпайки ув армію забрали!)

    – Ну що ж ви так? Тримайтесь, Бога ради...
    Кругом в церквах попи голодних вдів
    Втішали; а брудні рахітні чада
    В хатах з-під грубок звали матерів,


    Конаючи... Де ж знати їм забитим,
    Що десь великі дяді у Кремлі
    За вищу ціль їх долі продали,
    Коли зірвались західні кредити!
    ...........................................................

    Взяли в облогу Тихона старого ,
    З церков, що краще, безвість розтягли –
    Голодним поміч начебто від Бога,
    Якою торгували з-під поли...
    А тим, які не згодяться у суті,
    Уже ЦК знаходило причал –
    На Біле море штробити канал,
    Чи у Сибір протореним маршрутом.








    ІІ

    1927 р. Кременчуччина.

    Була в Яреськів хата, дві корови,
    Конячка Кося, кури, сад і льох,
    З прадіда нива... Все немов чудово,
    Лише сусідів гарних не дав Бог –
    Мишко Супрун – гультяй усім відомий,
    Дружина прийшла, буйні три сини,
    Де гульби, свято – перші тут вони,
    Не так до діла – тихі... та й по всьому.

    З хатини їх, що ген під бур’янами,
    Сварки щовечір слухало село,
    Жили у наймах якось між жнивами;
    Та то до революції було...
    Тепер Михась царює в комнезамі,
    Синок в сільраді, інший – комірник,
    Спускає норми тяжчі рік у рік,
    І третій вже у прі з багатіями.

    Журбихи двір навпроти в грушах танув,
    Коли ж стара ковтнула тризни дим –
    За рік онук Яреськівну Уляну
    Туди привів хазяйкою у дім.
    Дивись, уже й кубельце підупале
    Сплела на себе спритна молода,
    Де вік би жити в згоді, та біда
    Уже і цих з-під тину виглядала.

    Малий Супрун – іще упадник давній –
    Що в справах до чужого прикипів:
    Чи то бродак струсить в колгоспних плавнях,
    Чи хліб з «куркульських» викосити нив.


    Давно Яресь на очі їм дошкульно
    Впадав з вікна, не витерпіли так:
    І ось тобі вже батько-середняк –
    І мироїд, і злісний підкуркульник.

    Зігнали віче, всіх: старих і юні...
    Ревуть жінки між клоччя дерези,
    Кружком актив підспівує трибуні,
    Де підтяглись на виселку вози:
    Там кум сидить, сусідка вузлик горне,
    Сама рідня... Куди? За що? Чому?
    Ось змовкло все... І опер ГПУ
    Жене кудись обідрану колону...

    Мав тут народ наш глузд і давню силу,
    Ще за Русі по селах повелось –
    Разом на Спаса яблучка святили,
    До кума йшли позичити там щось.
    Хоч всяк беріг межу свою суворо
    І гнав неробу далі втришия...
    Так само зустрічала ця земля
    Апостолів і устрій Косіора.

    Мана і страх селянам дух коробить:
    Той сам тіка, там бачили – сім’я
    Палила крам і різали худобу
    Від заздрісного ока холуя.
    За ним тепер і підкупи, і сила;
    А людям що? – Веди, хто на чолі!
    І без надій в колгоспники ішли,
    І потай ще під ризницю молились.

    Бувало так: за правду аж на хутір
    Несеться розкуркулювать бідак,
    А тут його хтось в підпанки заплутав –
    Забрали і останній лапсердак.


    І вже летять обоє по етапу,
    Як восени тужливі журавлі,
    А їх добро спритніші розтягли,
    Допоки й тих завзятіший не схапа.

    Хто п’яльці мав, чи жорна там – прикрили,
    Ти раб землі, не сунься в зайвий бік!
    І щоб тоді не микатись без діла
    Пішов Павло у кузню на потік.
    А тут самій дружині при надії
    І так по двору клопотів стача;
    Задосить одного налигача
    Родам козацьким втримати на шиї.

    Ось йшла на млин зміняти гречки міру,
    Навстріч Супрун, та ж лагідний такий!
    – Вам Улько, лист сьогодні із Сибіру...
    А там одне – загинули батьки...
    Упала ниць, бурмосила щось тільки,
    І геть поночі скинула маля.
    І тиждень, як повік не розтуля,
    Гадали все... Та витягла зелійка.

    Прокляв Павло, як виходив дружину,
    Весь світ кругом, для мсти шукав нагод,
    Лише Уляна стала богомільна,
    Хоча дітей не дав уже Господь.
    Розори скрізь: біда біді на зміну.
    Новий оброк! По вісях загули:
    “Ізнов в трудягу вп’ялись у Кремлі,
    Як триста літ до цього в Україну.”



    Не платять геть податки хуторяни,
    Упертюхи, тікають в шелюги,
    А збирачі із лантухами п’яні
    Їх дворища змітали «до ноги».
    Сумних жінок губили у нарузі,
    Не знати, чи інструкції такі?
    Кого ж піймають – вмить на Соловки,
    А хліб – в порти – буржуям, смертним друзям.

    1932 р.

    За роком рік усе Павлу не любо,
    Не брався й до старого ремесла,
    Мов сон скував хатину стріхочубу
    Над виярками звивистого Псла.
    Вже чуть згори – На друски їх ікони!
    З церківки хрест звалили в осінь ту,
    Дали квиток отцю на Воркуту,
    Молитися за партію до скону.

    А їм все мало: гвалт, арешти, чвари...
    А їм одне – давай державі план,
    До зернятка прибрали в хлібодара,
    Чого не смів, ні цар одвік, ні пан.
    Не знати, як! – дивились бригадири
    Ув очі, жахом випнуті хлоп’ят,
    Коли вночі вдиралися до хат
    Самою суттю прокляті буксири !
    Ламали гаком стелі (де не сухо,
    Мо’ там бо щось сховали невнарок).
    А потім рід опухлий з голодухи
    На сніг конать вивозили в ярок.


    І сил нема хапатися за вили!
    І кублиськом при зброї бугаї,
    І хай би прийшлі – страшно, що свої!
    І все ростуть під хатами могили.

    ...............................................................

    Відмаялись метелики на лузі,
    Дрімає в ожередах сіножать,
    Зі стріх пусті гніздечка чорногузів
    Із хмарами про осінь гомонять;
    Сидять діди на лавках за дворами,
    Де вечір ллє ужинків рясноспів,
    І вже батьки напучують сватів,
    Щоб часом не лишитись з гарбузами.

    Зібрав Журбій врожай не те щоб дуже,
    Та мав собі і трохи зайвини,
    А вже Супрун, що знову вовком кружить,
    Гудів в сільраді: – Іч, які пани!
    І стало їм на обшуки таланить,
    Хоч чисто все, і план здавали в строк,
    На двох ділили СОЗівський пайок,
    Аж поки глузд не втратила Уляна.

    Соломи жмутик лялькою зв’язала,
    Весь день його колише і співа:
    – Синочку мій, лишив нас на поталу
    Лякливий кум колгоспний голова...
    Кругом за пай «харони» на підводах
    Збирають «збіжжя хире» по хатах:
    Хто ще не втік блудити на шляхах,
    Чи вірив до останку верховодам.


    Вмирала тяжко... Кликала все: – Пашо!
    Рятуй себе, бо я ось не змогла,
    Уже давно для них, я знаю, наша
    На чорну дошку втрапила земля;
    Тікай в цю ніч на виселок крізь балку,
    Лиш за людей боротись обіцяй,
    Коли гниє в вагонах урожай,
    Як совість наша, скрізь на перевалках.

    Затихла... Жінку муж полив сльозою,
    Прорік псалтир над ямою в саду,
    – І знов у путь, – промовив сам собою,
    – До друга Хмари тільки ось зайду.
    Тринадцять душ у того в халабуді
    На белебні тулились оддалік,
    А нині тиша... – мертвих судний крик,
    Лише із льоху виповзло два чуда:

    – Що братики, погане наше діло?
    – Рятуйте, дядьку, скíнчились щури,
    Померли всі і йти немає сили...
    Зділив Журбій останні сухарі
    І так утрьох до виселенців хутко
    Дійшли посли – звуть сходку “на росі”,
    А тих завзятців довго не проси –
    І всі гуртом пристали на здобутки.

    .................................................................

    Немов зірки, горять сніги у полі,
    Спить вічний степ, в’ючись на виднокіл,
    Лише навстріч холодної недолі
    Іде народ, бреде з останніх сил.


    Шукають шлях заметений в горбочку,
    Де сите місто мариться крізь щем,
    А там, чи христорадить, чи кінцем
    Добути хліб з останньої сорочки.

    Живилися на станціях помалу:
    Там віз взяли, вагон, а то і склад...
    Хтось сам утік, багато постріляли,
    А діток всіх здали у патронат.
    Уже в народі справили поминки
    По вільниці свого Залізняка,
    Лишень ніяк не вкоськає ЧеКа
    Призвідника шаленої волинки .

    А той під боком бавився уміло.
    Знайшов свій кут в соборі у друзяк,
    Який за НЕПу знову привідкрили
    На два приходи, тут вже аби як –
    Де вчора ще книжки палили древні,
    Розбили хрест, не б’ється велет-дзвін**...
    Нема надій піднятися з колін –
    Один опришок, й той програ, напевне.
    ............................................................

    Як сніг весною, танули родини,
    В надіях на щирицю і камиш,
    За злото хліб міняли у Торгсинах,
    Коли життя не виважить і гріш;
    Не зчувся – як вросла душа у п’ятки,
    Не встиг сказать, а вже доносить хтось:
    На батька – син, на Голову – завгосп –
    Невидимі герої продрозкладки.


    Знов хуговій на місяць виє кволо,
    Димлять двори у срібній мрякоті,
    Як схимники, ворони на тополях
    Про щось мовчать; де вулиці пусті
    Пасуть замети в розталі до рання,
    То чхне мотор ізрідка між дворів,
    То вигулькнуть під очі ліхтарів
    Загорнуті у повсті городяни.

    Осів Павло тим часом на квартирі,
    Вночі – працюй, а ранком в схов лети...
    Ішов ось так... й очам своїм не вірить! –
    Стоїть Естер в старенькому пальті,
    Така ж струнка і стомлена думками:
    У черзі щось на картки вируча,
    А біля ніг гарнюсіньке дівча
    Тупцює все й щебече – Мамо, мамо...

    Зійшлися очі, серце заніміло...
    Отямився, крізь юрмище підбіг,
    Поплакались, обнялися щосили,
    Мов не було і років довгих тих.
    А він казав щось, доки йшли додому...
    – А ти? – Що я, які тут в нас діла?
    Все там, все теж... Ось доньку нажила...
    Хворіє батько, ну а ми при ньому.

    У брата двушка в центрі з паровою,
    Сім’я нова, майора ось дали…
    А ми вже попрощалися з тобою,
    То може зайдеш? – Потім, хай. – Коли?
    – Не діти вже у цьому поспішати,
    Привіт усім; я сам тебе знайду.
    Втомився геть приносити біду...
    – Ну що ти? Ось побачились – як свято!


    Свята сівба іде по Україні,
    Лежать мерці, мов скирти, край доріг.
    “Не взяв би Бог, були б такі невинні;
    Ну, трохи перегнули... ну ж бо їх...
    За те до зір крокуємо в науці!
    Співа наш край і домни начиня,
    Щоб мирних танків множилась броня,
    А селюки – як мухи – розведуться!”

    Пройшла весна, та змучена злидарка,
    Ось літо плужить долі; а вони –
    Чи то в кіно, чи з Лялею у парку,
    Немов сім’я в нечасті вихідні,
    Щасливі... і вже певні між собою –
    Доволі бід і їм кінець кінцем...
    Лише було ще плакав одинцем
    За друзями і Улькою смішною. ........................................................

    На Новий рік у Левінів гостина,
    Крекче старий:
    – Ох, снігу намело,
    Сідайте всі, я ж сяду біля сина,
    Поміж дітей, і скраєчку – Павло...
    Хтось стука ще: усі, здається, вдома,
    Побіг, відкрив... і якось враз примовк...
    А, Едика райкомівський дружок!?
    – Ситько Іван, а ми таки знайомі.

    Згадай двадцятий... Ніч під аналоєм.
    Мене ти сильно виручив тоді,
    Давай за дружбу вип’ємо з тобою!
    Я сам відкрию, братику, сиди...


    Дивуються навкіл, сидять, ні звуку.
    Та щось не так матусі молодій –
    На двох мужчин поглянула з-під вій
    І взяла сонну донечку на руки.

    – Я чув, були в селі у вас погроми, –
    Згадав щось гість (змінився у лиці),
    – А ти яким тут вітром? – Я удома,
    Тут поруч жив колись в Кременчуці...
    – Ну годі вже, беріть пиріг до чаю.
    – А ви, хазяйко, все іще самі?
    – Ось-ось з Естер одружимося ми.
    – Ах, он воно як?! Що ж... тоді вітаю!

    ...................................................................

    – Куди, мала, нести твої печалі?
    Спитав Павло уранці. – Любий мій,
    Скажу, пробач, раніше не казала –
    Він батько Лялі. – Сучий сину! – Стій.
    Коли ти зник, весь світ в очах замулив,
    Іван із братом мав якісь діла,
    Спочатку заміж кликав – не пішла;
    А потім вже три роки, як не чули.

    ....................................................................

    Минає час. Уже весна в розмаї.
    Аж ось... під ніч прийшли в його куток:
    – Павло Журбій?! Збирайтесь, вас чекають,
    І заштовхали вмить у «воронок».
    – Куди, за що? – Замовкни, кляте бидло,
    Там заспіваєш навіть “Отче наш”;
    І били, били... (то вже їм кураж!)
    Очуняв в клітці. Всюди остогидло


    Пищали миші в твані під ногами,
    Мов дзвін важкий, гуділа голова...
    – Ну що, дружити будемо із нами,
    Чи знову тут качатимеш права?
    – Чого вам треба? – Це вже інша мова!
    Як жив у банді, де, коли, що брав;
    Як довго Левін все це покривав?
    Троцкістське падло! Що? Невже ізнову

    В мовчанку з нами граєшся?! Гундяєв!
    Піддай йому ще трохи до гори!
    У нас тут, друже, поспіху немає,
    Тож краще правду людям говори.
    – Так ось за що опала на сірому –
    Свої тепер за Іцика взялись,
    Брехня це все! – Зажди, вошивий лис,
    Та ж ти живеш неначе в їхнім домі!?
    ................................................................

    Без ліку дні, де хліб пісний за свято,
    Чеканить крок зозуля-конвоїр,
    Не видно сліз у темнім казематі,
    Не чути зойк... Ну двір собі, як двір!
    Найкращий час згадать... і всіх простити,
    І в буйну душу Бога повернуть,
    (Що мало хто насправжки може тут)...
    Шкребе засув. Хтось входить діловито.

    – А, друже Йван! Заходь, без хліба-солі,
    Пробач стрічаю – тутки недорід...
    – Підписуй, Пашо; там, дивись, і воля!
    Навіщо ж ти поліз куди не слід?
    Тепер не в шані лицарі Ягоди,
    Хоч так, хоч ні – приречений наш друг;
    Хто в силі – давить слабшого упух,
    Такий закон вже нашої природи!


    – Оце вже ні! За всіх хоч не базікай.
    – Як хочеш. Та подумай про Естер.
    – Нічого, до розлук ми навіть звикли...
    – Не час умови правити тепер,
    Коли стягли запону з «Робін Гуда» –
    Наплів на тебе деякий... Супрун,
    Із мене борг – врятую. – От брехун!
    Тобі ж це в масть. – Ну що ж, тоді до суду.
    ......................................................................

    Лиш як вели, почув її знадвору:
    – Чекаю! – Й все. Приправили кудись:
    На стінці Фелікс замість прокурора,
    Під ним три тіні Мойрами сплелись.
    Винять народ ім’ям його ж, і з волі,
    Когось “в розхід”, хтось чує пару слів:
    “Павло Журбій! – п’ятнадцять таборів”,
    І цілий світ вже валиться навколо...



    ІІІ

    1940 р., Сибір, Верхній Сеймган.

    Нема вістей “з Сибіру із любов’ю”,
    Назад тим пач не йдуть сюди листи,
    Один Борей у кедрах краснословить
    За білу невідь вічній мерзлоті
    І річці, що заплутала коліна
    Під згірком, там де час у лід закляк
    І колиса задимлений барак –
    Людських надій, і дім, і домовину.

    Тут валять ліс і влітку миють злото,
    Закон простий: не робиш – то вмирай,
    Де сотні душ викошують сухоти,
    Кого не встиг ісп’яну вертухай.
    ЗеКа Журбій – 16-48...
    Твоє ім’я, хоч глухни, хоч не вір;
    Як би ще не земеля-бригадир –
    Зотлів давно б по нормах наркомісій.

    Бувало “кум” не в дусі на обході
    Безбожно б’є і клацає курком –
    Юхим же тінь убік кудись наводить,
    Чи норму перекриє кругляком,
    Чи хворих лівим золотом відкупить;
    А був колись у Градизьку продзав,
    Дали десятку – зайвого роздав
    З комор у голод... Й іншого докупи.

    Весь час утрьох: вони, ще Ян із Вільно
    “Привіт-бувай” збирались під обід...
    – Тепер весна у нас на Україні,
    Як тут сніги, садки там ронять цвіт.


    – До чого ти? – Не знаю, накотило...
    Кохана снилась.... Очі геть сумні...
    Кашлюк діймав, не довго вже мені...
    – Та ти пожди, раз так – вже інше діло!..
    ......................................................................

    От якось, мух ловив “полкан” Суворін,
    Аж тут аврал! Влітають в кабінет:
    – Завал у штольні! – Хто там був, майоре!
    – Журбій, литвин і Юська Шеремет!
    – Сам чорт забрав, туди їм і дорога;
    Як хворих спишеш, досить жерти хліб...
    А то вже скоро нас пережили б,
    Немає наче клопотів й без того.
    ....................................................................

    В тайзі туман у морок на ніч тоне,
    Хова зірки, як нетрі, хижу рись,
    Не видно навіть вогника на гони,
    Хоч в сто очей туди згори дивись.
    – Сім днів йдемо – ні звуку від конвою,
    Невже вдалось, Юхиме? Боже мій!
    – Ти спи, земляче, й рано не радій,
    Харчів у нас лише до вузлової.
    ...........................................................

    – Сто сорок діб! Не чується утоми,
    Коли дивлюсь на ці поля мої.
    А як там Ян? – Я думаю, удома –
    Віта свої бурштинові краї.
    А тут, дивись, кругом віджнивували?!
    – Хай що там є, до милої скоріш!
    – І знову сам напорешся на ніж?
    Давай он де... сховаємось подалі...


    – Як славно тут: співають терни тихо,
    Дивись, Юхиме, хмарка б’є крилом,
    У злоті ясеневому Пивиха
    На варті височіє над Дніпром;
    І сховок наш – церківка, мов картина!
    А яром наче он... руїни слід?
    – То там колись у помсті вільний скит**
    Понищила блудлива Катерина.

    Окіл розбили іноки городи...
    Нема місцини кращої взап’ять
    Знайти себе під омахом природи,
    Або, як нас – до часу приховать.
    Пішли – ігумен кличе вже до чаю –
    Мій друг шкільний. Ну що ти знов затих?
    Не пшик людина – знайдемо твоїх,
    Хто любить так – тих Бог не залишає!
    ...............................................................

    – Ну що там, як? – Стоїть ще твоє місто:
    Театрик, лазні, сквери, сінема...
    Ось тільки... там, де ти казав, геть чисто...
    Нічого за адресою нема.
    – Когось питав: де люба, що із ними?!
    – Де інде, кажуть. Страху повно там.
    – За що, Юхиме, важили життям?!
    – Надія є. – Не вірю вже, Юхиме!

    – Ще бачив клуб з танцюльками для юні,
    Авто нові із «членами» в сідлі...
    А церкву вашу – Троїцьку красуню, –
    Давно уже на друзки розмели;


    Кругом все те ж: і суєтність, і злидні,
    І біля каси шепіт, чув, луна
    І в чергах теж: “Гряде нова війна!”
    Як по мені – кінця старій не видно.
    .........................................................................

    Гудуть хрущі, фланеллю грають юнки,
    Пташки щебечуть в липах: “Тьох-тюх-тя!”
    Шкільні бали і перші поцілунки,
    І вічним святом мріється життя;
    Холодний квас і під гітару пісня...
    А ранком все, як сон пустий, мина,
    Коли тобі розорює війна
    У книзі доль весь світ на «до» і «після».

    Їй Богу, смішно! – споряться і досі –
    Плетуть байки: хто винен, і чому
    Усе пішло за планом «Барбароса»,
    А не як то бажалося кому.
    Хто скаже: як? згубили півмільйона
    За три доби побоїща – не битв,
    І всім кагалом драпали на схід,
    Лишаючи народ на перепоні!

    Як мирний дім бомбили на світанку,
    Коли якийсь заляканий комдив
    Іще юнців із шаблями на танки,
    Мов стадо, гнав від імені вождів!?
    Здали весь Буг, Полісся партизанів,
    І геть до круч дніпрових відійшли –
    Про що тоді мовчали у Кремлі,
    Прикрившись баритоном Левітана.


    Хоч твердо тут зустріли ополченці
    Свій перший бій на Деївській горі,
    Та сил нема, і куль там щось на денці –
    За ними дім їх, що не говори!
    А ворог мчить у панцирі ізранку
    І друг стікає кров’ю на плечі,
    І як на зле, лишили втікачі
    Одну на трьох зачухану берданку.

    Спинили всеж, не бачила Європа! –
    Як бій дали всім миром земляки:
    Несли харчі, повирили окопів...
    А там позаду владці, мов які
    Безродні холуї і яничари...
    Не мріючи вернутися сюди –
    Дали вогню заводи і склади,
    І навтьоки, з чекістами до пари!

    Щоніч бомблять, а люди не тікають –
    В три зміни геть працюють, мов лихі:
    Хтось сам на фронт, той літерним з вокзалу
    В уральський степ визбирує цехи;
    Спішать з-за парт дівчата в санчастини,
    Хлопчак – в підпілля проситься до лав,
    Хто честь свою із роду перейняв
    У вічний борг – служити Батьківщині!
    ........................................................................

    Від Карла ще – живуть війною франки,
    (Набивши руку, твердо тут ішли) –
    Умить з боків понтонами на танках
    Затисли древній Київ у котлі;


    Горить Смоленськ, вовтузиться столиця –
    Невже це все, і прихистку нема?!
    Не вірять там, що молох цей злама
    Наш дух козацький з волею по вінця.
    ........................................................................

    Глумився кат, чавив провулки сталлю,
    Стріляв з розгону прямо у дворі,
    Та що там це! – дітей живцем ховали
    У череві Піщаної гори!..
    З усюд женуть рабів ряди безкраї
    До темних за колючкою “квартир”,
    І вже звіріє Браун-бузувір
    В науку неофітам-поліцаям.

    Намісник Ротт пригрівся з гарнізоном,
    Наставив скрізь сатрапів і плутяг,
    Та першим ділом випестив дві зони –
    Два кола пекла Дулаг і Шталаг**.
    Ладнати міст сховав когось за мури...
    Спить місто у тилу, як під замком,
    І стогне гетто з жовтим ярликом*** –
    Все, як учив їх «мудрий батько» фюрер.

    .....................................................................

    В тумані снять оманливі байраки,
    Киває діл вінцями бузини,
    Десь тут давали відсіч забіякам
    У давнину сміливі пластуни.


    От хруснув сук, зозуля прокувала,
    І зник сапер з колони на порі –
    І вже впусту від злості, як тхори,
    Тремтять у Ставці вермахт-генерали.
    .....................................................................

    – Стріляй, Павло! – Готово. – Подивлюся.
    Зв’язківець був, а жирний, наче хряк!
    Збери там все... Тепер на базу, в русі!
    – Задумав щось напевне наш “ковпак”?
    – Тепер усюди буде нам робота,
    Заплатить фриц за кров і ріки сліз!
    – У них що й мови тут – про Чорний ліс ,
    Куди замало єгерської роти.

    – Боєць Журбій! – Я тутки, командире.
    – Канал із міста виведеш сюди,
    Тамтешній же, був з владою не в мирі.
    А ти, Юхиме, друга споряди!
    – На! – аусвайс, чистенький... марки, зброя...
    Спитаєш Баля в трупі, знає нас,
    Шукають там художника як раз.
    Ну все, бувай... – Юхиме! – Мчи, герою!..
    ...................................................................

    Півдня між піль у возику старому –
    Так мало для непройдених шляхів,
    Так довго, щоб вернутися додому,
    Де молодість і щастя загубив;
    Де шал боїв відлунюють ще стіни,
    І сірої безвиході дурман,
    І дикий гніт із рідних городян
    По крапельці видушують людину.


    Карпенка там чи Мирного голоті
    Іще на сцені терпить німчура,
    Де під полою жевріє супротив
    І явки скрізь по-темному збира;
    Друкують в люди правду Радінформу,
    І кожний, видно, діло зна своє:
    Той палить склад, той букси геть псує,
    А хтось тихцем – в цехах зриває норми.

    Не спить Шурах , гляди, уже півроку,
    Кругом впусту гестапівців ганя,
    Плітьми народ виховує жорстоко
    І ходить сам на розстріли зрання.
    “Ось-ось і все...” – так марно ірод мріє –
    Затихнуть десь, та знову за своє;
    І табірним хтось вісточки дає
    Уже за грати, сіючи надії.

    А десь тевтон від Волги, чути, драпа,
    Сліпою мстою шкіриться Шталаг,
    Де хитрий Шуль** – подоба ескулапа
    Напівживих мордує в ланцюгах,
    Бере калим за виписки і хворі –
    Тоді до рук місцевим лікарям
    Проскочить той, і ще не вірить сам,
    І все про диво пошепки говорить.

    Справляв начмед докýмент поміж ділом,
    А ще Петрівна*** – жіночка свята –
    Опріч ховала сотні натерпілих
    Під ширмою Червоного Хреста...


    Відкіль, казали потім всі, до наших,
    Чи то на фронт, або у Чорний ліс,
    Помалу аж дві роти перевіз
    На фурі таємничий «дядя Паша».

    Жбурне там хтось фугас з-за повороту –
    Чутками він керує іздаля –
    Чи молодь, що на каторжні роботи
    Везуть у Рейх, з теплушок визволя;
    То зраднику дарує в лоба кулю,
    Або вночі поміж кременчужан
    Ізнов з Петьком готує спільний план,
    Чи юнь сміливу кличе до Зозулі .

    І враз біда... як скрізь тоді бувало,
    (Не дурень німець – знає що і де)...-
    Один за одним – зради і провали,
    І повні знов катівні у СД.
    Де ж той шпигун – в СС, чи біля суду,
    В комендатурі?.. Так би і було,
    Та ось в одному, випадком, Павло
    Впізнав таки кривавого іуду.

    – А це ж Супрун, божуся. Посіпако!
    І тут, свиня!.. до влади припада;
    Йому що фриц, що Ради – аби дяка...
    – Це наш новенький. Втерся біс. Ти ба?!
    А далі що?.. Повісили, та й годі –
    За ще живих взяли священний гріх...
    І зараз не минаються таких
    Усі чини, і землі, і народи!


    1943р.

    Як битий вовк, купками за пороги
    Тікає шваб з-під Курської дуги,
    І нанівець звіріючи від того,
    Усе, що бачить, нищить до ноги.
    – Чув, дядьку, твій собор не пощадили,
    У гетто все спалили без пуття,
    І красень цирк, ще Дурова дитя.
    Один розор. Не місто, а могила!

    – Все бачу, хлопці. То ж і нам в атаку!
    На завтра – збір! Сиділи досить тут.
    Утнемо збоку відступ зарізякам,
    А лишок – наші з лісу підберуть.
    Ось тільки Конєв видавить їх шквалом,
    Чекаю знак на рацію щомить...
    А поки разом біженців беріть,
    Від куль сліпих і голоду подалі.
    ..................................................................

    Пливе обоз негучно у тумані,
    По оболонях села обмина,
    У голові йдуть юні партизани,
    А згодом ті, ким бавилась війна.
    Ватаг Журбій обходив край зім’ятий –
    Тут збоку десь почув своє ім’я.
    – О Боже, Фіро! Як це? Марю я?!
    – І Ляля тут. – Ну дайте обійняти.

    А це в нас хто тут хмуриться русявий?
    Не плачте, любі, все тепер пусте...
    – То син наш, муже мій. Ну що ж ти, Славо?
    Іди до тата, ти ж так мріяв те.


    Жили ми потім в жовтому кварталі,
    Було всього, не вимовиш в словах:
    Як діда розстріляли на пісках...
    Як нас сусіди в льосі заховали...

    Аж ось... гука дозорець командира:
    – Позаду ворог! – Скільки? – На чолі
    Танкетки три, СС кокарди сірі...
    – Штабісти, схоже, відступ почали.
    Загін, до зброї! Кілька – у секрети!
    Я скоро там, чекайте дорогі.
    Виводь, Хейло, людей у шелюги!
    Спитаєте Юхима Шеремета.

    Затялись... аж зірниці стало видно!
    А десь живі у таборі в гаю,
    На ранок вже, як грім, почули рідні:
    “Поліг Журбій в нерівному бою”.
    Й тепер таким не платять орденами,
    І тихо сплять достойні земляки,
    Забуті світом грішним цим, які
    Допоки світ – у серці всюди з нами!
    .....................................................................

    В Москві салют! І прапор вже над містом!
    Із горем навпіл, чим би не фінал?
    Якби не знать, що аж до падолисту
    Тут долі товк кривавий “східний вал” .
    Якби не смерть на диких переправах,
    Якби не йшли на доти в сіряках,
    Коли чаї ганяли по штабах
    І під «Ура-а!..» морили берег правий.


    Один в один святі лягали роти:
    В прориві тлів десант самотній наш,
    Коли скидали німця із висоток
    І під вогнем зшибались врукопаш;
    А спини їм окраєчку долини
    Прицілами хрестив особзагін...

    Остання Віра – вічний їм уклін
    Від тих, хто був,
    хто буде
    і хто нині!





    * * * Плекав ось людям славу в позачассі, Що ген брехні лама останній цвях,
    Якщо немає місця на Парнасі,
    То, слава Богу – є іще в серцях!

    2011р.











    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --