Я непомітно звикла жити так,
Як схимник, у своїй кімнаті-кель’ї.
У спокої. У тиші. В молитвах
Про скору близкість осені Твоєї.

Бо падолист не Твій іще, не Твій,
І серце не знайшло іще спокою
В Тобі... Лишившись майже без надій,
Їм прісний хліб з сльозами і водою.

У голові самотність наче куб...
На милицях старий листóпад човга...
Тут якось прилітав один інкуб.
Я вигнала його... А чи надовго?

Так і живу. Чекаю. Уночі
за нас обох турбую словом небо.
Ти, певно, проти. Тільки помовчи,
Бо хто іще помолиться за Тебе?

3.
Коли зіллються подихи і погляди,
Коли серця заб’ються наші в такт, –
Збагнеш нарешті, що в житті ніколи ти
По-справжньому не був щасливий так...

А нині очі мукою позначені
Й сльозами ллється туга через край...
Мій любий, не прощай, а до побачення!
Бо ми іще зустрінемось... чекай...

Всім чужа...
Самотня...
Стривожена...
Як самої себе луна я...
Я блукаю конем
Стриноженим
По світах,
Де Тебе немає...

Я звикаю, милий,
Увесь свій час
Існувати
Власною тінню...
Ти звикаєш теж,
Бо з Тобою в нас
Паралельні життя
Лінії...

2.
Ти пильно так на мене не дивись,
Мій некоханий... Далебí, не треба!
Забудь усе, що в нас було колись,
Забуду й я... І притамую злість,
Що серце залишилося без Тебе...

Ми вже чужі... І різні в нас шляхи,
І навіть не скажу Тобі я „друже”...
Лиш недбайливим порухом руки
Змахну солону краплю зі щоки...
А так... повір, Ти вже мені байдужий...

Холодні ввічливі слова,
Холодні посмішки нещирі...
Прийшли? Мої вітання Вам.
Йдете? Ідіть собі у мирі.

Якщо ж один із нас впаде,
Хто допоможе? Хто подбає?
Ми живемо у світі, де
Душа душі не відчуває.

Агов, живі! Чи ви ще є?
Де щирість? Дружба де? Де ласка?
Обличчя втомлене моє
Вже не обличчя – тільки маска...

Від сердця згублені ключі...
З пустелі людської цієї
Тікаю у кохання, чи
У всесвіт ямбів і хореїв...

Коли Тебе утома огорне,
Коли скорбота горло стисне міцно,
І бракуватиме Тобі в повітрі кисню,
Лише поклич – хоч пошепки – мене.

Повір, почую! де б я не була...
Навшпиньках тінню підкрадуся тихо
І віджену Твій відчай, біль і лихо,
Губами доторкнувшись до чола.

В долонях скронь зігрію сивину,
Скажу Тобі про щастя і весну,
Про те, що ця зима Твоя мине,

Дам сил Тобі, аби, коханий, Ти
Життям, як переможець, міг іти...
Лише поклич – хоч пошепки – мене...

Читай мене, студенте милий,
Я книжкою Тобі розкриюсь,
Радіючи, що нам на крилах
Несе кохання дивну милість.

Вивчай, психологу мій любий,
Безхитрісну дівочу душу,
А я Твою крізь теплі губи
Всю до краплинки випить мушу.

Дивись, астрóноме мій світлий,
В мої зелені зорі-очі...
Скажи, чи розгадати зміг Ти,
Чого дівча насправді хоче?

1.
Прости мені, мій світлолиций лицар,
Що відпускаю нині в вільний світ.
Ти чуєш, за дверима виє вітер?
Він кличе. Вже пора Тобі... Іди...

Прости. Ти відтепер від мене вільний,
а я від Тебе вільна відтепер...
Я так і не навчилась бути тінню
Тебе...

Ходить тиха примара
Непомітна, як тая трава,
П’є очима із хмари,
Розминає губами слова.

У земній божевільні
Вона мусить пробути одна,
Бо оточена щільно
Передвічним мовчанням вона.

Нещаслива щаслива
У безлюдному натовпі йде...
Чи знайдеться сміливий
Хто любити зможе Тебе?