Ми стояли з тобою над прірвою:
ти у вишитій весільній сукні,
а я у китайських кедах,
як мріяли.

Ми стояли з тобою і думали:
а чи буде м’яким приземлення?
Чи розіб’ємось після зустрічі
із землею для нас потрібною?

Ми стояли і вагалися,
а серця в грудях відбивали
такі знайомі ритми:
удар-пауза, удар-пауза.

І ось хтось кричить нам:
“Стрибайте!”
Серця зупинилися.
Крок вперед і…

…і ми полетіли.
Боже, як приємно падати,
тримаючи тебе за руку!
І летіти, летіти…

Цей стан невагомості,
відсутність будь-яких
переживань, проблем.
Лише вітер у лице…

Ми обійнялися міцніше,
дихання стало рівним.
Серця не прагнули уже назовні,
вони танцювали у ритмі вальсу.

Раз-два-три,
Раз-два-три –
ми рахували в думках,
так ніби нам по десять років.

Заплющивши очі,
намагалися згадати приємні моменти,
але єдине, що лізло в голову –
це відсутність запахів.

Запах, який тягнув нас
одне до одного, зник.
Здавалося, що ми –
не ми.

І ось фініш.
Ми подивились вгору
чи то пак вниз,
але землі не було…

Ми й далі падали…

© Віталій Мочарський

2012