Він знав, що все його тіло призначене для насолод. Він знав, як вщухають пристрасті і як важко буває зоглянутись, коли настає кінець, коли приходить все чуже.
Він став невільником кактуса, що жив у ньому. Кожна голка наглядала за порухом одягу його, за вбранням, яким його наділило його відкриття, - замінований, він коловся, коли хотів вирватися з власного тіла. Обтяжений чеснотами, пригнічений і розгублений, він йшов до єдиного друга, мертвого моряка, який конав серед двору від скрушних прибоїв, і казав: “лицаре океанів, я не можу компенсувати свого життя, викради мене з цієї родини, з цієї країни і з цього безвілля…”. Байдужий баляндрасник…
Це кусливо, гай-гай!
Швидше б в загул, молився він, усі приготування, для яких існує цей вислів, та чужість – звичайний тариф.

Довгочасний перебір, окапканення, тотальне оцукрення… кожного, хто живе спогляданням власної безпорадності, це заводить в тупик, з якого не виводять жодна з відомих релігій, жодний наркотик, - пристрасть, чи хвороба? “Синку, тобі щось пороблено”, - як важко було цього не помітити, адже це непере-вершаний окультизм!..
Що воно таке, кохання, як і глузд, навряд чи знають навіть ті, хто його назавжди втратив. Навіть найсвятіші старці.

Ми познайомились в одному з тих міст, які оминули прогрес і спокуса, – ми не мали квитків і вдавали щойно одружених іноземців. Хоча, насправді, нас загнуздали нещастя і щирість. Це зробило нас покірними втіленню власних тіл і духу. Ми спокусились на все: зовнішність перелинялого краму, кращу долю і злетну смугу, гострішу за лезо, сухоцвіт. – Нехай кожен нарешті має цей неозвичаєний досвід!
Тоді вона здавалася подібною до втікачки з якогось жахливого інтернату. “Мерці перевертаються в землі, розкрилений вітер перегладжує листя, на небі боги перевішують зорі, люди перевішують людей”. “Кажуть, - вигукував я, - що це чи не найкраще місце у світі!..”. Вона казала, що кожен має своє особливе чуття. О, моїм чуттям була літня гіркотність, що проникала під шкіру і м’язи тієї першої ночі!

В аерозолях повітря чудово скомпонована хвиля протікає по волоссю моєї кобилки. Над морями ми протягнули віжки грабіжницьких здобичей, важкі самокрутки та орхідні вітрила. Повернення до циганської акмеї, піруети втікачів, сакральна співучасть! – ви мали все для алкоголізу амури, та завидна мілина!
Ця платонічна отрута обміднює обличчя моєї подруги. Зву-чать ідеальні команди: “вступити у воду!”, “забратись на ванти!”, “читати по зорям!”. Це успіх розуму та вістря усіх розрахунків. Ми були диригентами місцевих сузір’їв, ми неощадливо прагнули припасти до алебарди гітарного крішни і сотати акорди з пряжі морського прибою. На пірсі, уночі, ми були зразковим експонатом і, взапас, я висмоктував з неї весь дух.
Ми осідлали невидимий човен і поклали його на космічний меридіан. “Вона довершує всесвіт, - вигукував я, обкурений вітрами. – Гольфстрім, восьминіг, камікадзе…”, - усі ці підводні паскуди давали нам спокій моменту, ми вибухали, як еяколяції полярного візаві…
Все стало зажерливим тілом протягом еротичних поневі-рянь у крамницях краси. За будь-що, в довільній кількості вона готова відхиляти округлість планети, - за відхрещення, за велику ціну!

Ти, сучасна камелія – всі можливі глузди та лялеманії перебувають в лупленні байстручої раси, - ловлячи кайф, цілком негігієнічно для всіх! Старі, підведіться, там справді нікого немає! Де вони, корпоративні тіла – серед вдоволень, вилучених та переховуваних протягом століть гастрономією окупації? З ким вони, роздягнені до моральних сновидінь, влаштовані на черевах якісних гурій? Навіщо їм, нагодованим з кайманових кагатів, за-шморгнутим на синусоїдах найблискучіших прикрас, вихованим з очіпка палімпсестів?

Ι.

Знайомство – психічна клоака. Рано чи пізно звичайних засобів спілкування стає мало, і тоді починаєш покладатись на інстинкт. На все, чим наділила природа. Чи не зміцнення це? Чи означає це побачити в чомусь своє остаточне призначення?
Здавна прихилився за горловиною погрібних об’ємів, тож нирки опустили мене, багно болотисте! Так погідно, так непомітно, що вулиці міста виморщили плоскогруде чоло, недолюдна бравада, - який жах, ці спекотні пустелі! який жах – повірити в місце, яке впізнаєш без будь-яких ознак: “вчини мене твердинею, - каже воно, - адже важливо не абсолютне “завжди” і “всюди”, а вміння обирати так само легко, як і втрачати, без страху”. – Який жах йти на манівці у долі!
Реторта, повна рішучої дружби; щілина щоденних оро-шень, обголена сонцем; магічний безоар; погрібець, який я проміняв на піддашшя, - гадаю, це неприємний синдром!