Люблю широкі я простори
Могутню велич наших гір
Ясну блакить, що бачать очі моря
Лани безкраї, радують нам зір
Люблю я дощ в осінню пору
І парасолі наче в ряд
Куди не глянь, вирує все довкола
Дерева в лісі, аж горять
Коли у літню теплу днину
почую пісню солов'їну
У мить її я полюблю, в душі ту пісню притаю
ЇЇ я гімном заспіваю, у полі серед колосків
Для мене краю кращого немає,
як край життя моїх батьків.
Люблю зефір пухких хмарин, без винятку люблю тварин
Це все, як можна не любити?!
без цього, як на світі жити?
Це все є наша Батьківщина
Чарівна, люба Україна.

А Вона малювала все фарбами
День у день жартуючи з межами
Кольоровими, свіжими барвами
Серед міста, бавилась з вежами.

А дощі, проливали сльози
були мокрими навіть спогади.
Вечорами гриміли грози
Парасольки ховали погляди.

А години летіли невпинно
Їй би встигнути все донести
по-дитячому й так невинно
Прокладає шлях до мети.

У цей теплий, лагідний вечір
Вона дивилась на зорі,
Сховались у сутінках речі
Приплив починався на морі
Думки простягнулись на милі
Та серце було самотнім
Об скелю все билися хвилі
Їх голос лунав із безодні
На неї дивився лиш місяць,
а людям було все рівно
Від життя багато їм треба,
такі вже вони наївні
Вона не шукала сенсу,
бо дбала лише про мрії
Її променисте серце - було джерелом надії
Сьогодні вже надто пізно,
Та завтра ще купа часу,
та й люди бувають різні
І в комусь знайде своє щастя