мавко-мавко
стань мені дівчиною
хоча б сьогодні
хоча б на трішки

хлопче-хлопче
дарма мене просиш
не пара я тобі
не тебе обійматиму

бо як почує батечко
як відчує матінка
не пустять мене
наступного року
на свято
хороводи водити
трави гладити
людей розглядати

то ходи-но зі мною мавко
хоча б «гречаники» танцювати
хороводи водити
пісень слухати
вогню вклонятися

гур-гур юначе
ми це щодня робимо
танці завжди водимо
колись цьому й людей навчили
щоб у розвазі
тяжкість душі
вони віддавали стихіям

сьогодні я маю берегти
ліс і воду
щоб люди силу знаходили
душу оновлювали
тіло зцілювали
але не шкодили живому
не рвали
квіти папороті

але ж хіба папороть квітне?
це ж лише легенда?

юначе-юначе
ти навіть не уявляєш
стільки папороті квітне
в купальську ніч
але люди
не бачать квітів
і ти будь обережним
ступай м’яко сьогодні на трави
вже дві квітки папороті
ти сьогодні зім’яв
сам того не знаючи
тому тобі й легко зараз
тому тобі й радісно нині
тому ти бачиш мене

гур-гур юначе
гур-гур юначе
й полопотіла

приходили сьогодні майстри
домовлялися про ціну
обговорювали з Господарем
термін та обсяг роботи

реставруватимуть моє обличчя
трохи хвилююся
адже це перша реставрація
з часу його створення
на стіні цього храму

чоловіки приємно пахнуть
радію що ніхто з них не курить
з самого ранку
прочитавши молитву
обережно збивають дошки
й роблять риштування
аби зручно
працювати на висоті

я не знаю коли
та хто
написав у цій церкві мій портрет
та коли майстер його завершив
а храм освятили
моє обличчя почало дихати

воно дивилося на кожного
хто сюди приходив
відчувало навіть помисли людей
не кажучи про їхні душі

з часом обличчя старіло
час бере своє
навіть якщо мова йде
про живопис на стінах

за кілька століть
якийсь молодий іконописець
тоненьким шаром фарби
замалював моє обличчя
повністю
залишив від справжнього
тільки ніс та очі
все інше
новими фарбами
перемалював
та «омолодив»

завтра розпочнеться реставрація
я хвилююся
не стільки від того
щоб нові майстри
не перемалювали мене знову
як через те
щоб вони
не відлущили стару фарбу
й не побачили
хто я насправді

один із них
як тільки сонце встало
навіть не снідавши
почав обережно зчищати
фарбу з моєї щоки

занадто зацікавлено
він вдивляється
в мої очі

невже впізнає?

У моїй переповненій валізі
Свіжі лимони магніти олії
Масло какао печиво спеції
Коли її відкриваю
Вона морем дихає
Бризкає хвилями
Теплим вітром
Відносить мене
На гарячу гальку
До змелених часом
Дрібних камінців
Криків чайок
Кимось залишених окуляр
На пляжі
Сиджу на краєчку краси
На скелі моєї валізи
Неквапно вдихаю
Солоне повітря
Дозволяю спогадам
Осідати на стіни моєї кімнати
Сонцю гратися з хмарами
Зникати у море на заході
І разом з тим
Засмаглими пальцями ніг
Мов пензлем
Торкаюся прохолодної підлоги
Світло-коричневого линолеума
Який раптом стає бірюзовим

І навіть якщо ти
Будеш мене вести
Шляхом серця,
Що навіть діти чужі
В мені батька шукатимуть,
Я смиренно скорюсь,
Даруватиму світло їм.
Тільки дозволь крім цього
Ще й музикою звучати,
Від якої сльози на очі навертаються,
Дерева ростуть,
Душі молодшають.
Я загину без співу,
Зламаюсь без слова,
Твого чистого слова,
В небеснім огні настоянім,
Схованому в тенорі моєму.
Дай потрібного вітру
Показати полум'я світові.
Бо так пече у грудях
І не минає!

уявіть що ви читаєте вірш
який я ще не написав
це ніби й неможливо
а ви просто уявіть
можете заплющити очі
у цьому вірші все може статися
навіть те чого ви не очікуєте
може зовсім нічого не трапитися
бо про все вже написано до мене
тож мені залишається
повторюватися
а вам уявляти читаючи
мій ненаписаний вірш

уявіть зараз зозулю
яка кудись відлітає
низько-низько на захід сонця
дивіться як минає ніч
розкриваються квіти
після дощу

вірш закінчується
мені цікаво
що у вас залишилось після нього
чим він для вас став

ви дочитали цей уявний вірш
він не такий і довгий як виявилося

насамкінець хочу
щоб у ньому було
Світло ваших очей!

Поки музика б’ється у тілі твоєму
Стократним відлунням фуг і сонат,
Вивертай навиворіт коміри своїх слів,
Випускай у небо внутрішніх птахів
І ні за що не чіпляйся думками.
Як жінка вірить у своїх дітей,
Як дитина — усмішці мами,
Так і ти повір у кожного, до кого торкаєшся,
У кому пробуджуєш зміни нових вібрацій.
І хай пульс нагадує про минуле,
Сила твоїх пальців кличе в майбутнє,
Будь посередині. Оновленим і спокійним.
Дозволяй собі любити і вірити.
Та головне — усміхатися музиці в твоєму тілі!

Підійшов до дверей вірш,
Білий, середнього зросту.
Хотів відчинити, але не може.
Хотів постукати, щоб впустили –
Та нічим йому стукати.
Хотів крикнути, щоб почули –
Аж нічим крикнути.
Хотів якось показати свою присутність –
Та тіла у нього немає.
Став перед дверима, вирішив почекати.
Вийшов із хати хлопчик. Рочків десяти.
З волоссячком, як у тата,
Вустами маминими,
Очима божими,
Голосом солов’їним,
Душею світлою…
Побачив хлопчик вірш, запросив до хати,
Покликав маму, щоб познайомити,
Та жінка лише сумно подивилася на сина,
Тихо перехрестила й пішла до кімнати.
Сів тоді хлопчик проти вірша,
Почав йому розповідати про своє дитинство:
Про те, як ріс без тата,
Як тато періодично приходив до мами вночі,
А вона потім плакала зранку…
Показав він віршеві свої книги, іграшки,
Запросив оглянути його кімнату.
Потім повів до улюбленого дерева,
З яким ділився
Страхами,
Молитвами,
Цукерками,
Печивом,
Маминими слізьми та казками.
Вірш мовчки слухав, перебудовував слова,
Щоб закарбувати історії хлопчика.
Та раптом зник.
Хлопчик до вечора не міг заспокоїтись,
Вперше відчуваючи гірку втрату друга.
Та не хотів показувати смуток мамі,
Яка й так була вкрай стривожена
Дивною поведінкою сина.
Лягаючи спати,
Хлопчик просив усіх янголів на небі
Та своє улюблене дерево,
Щоб вони повернули йому на ранок вірш.
Так, в чергове повторюючи своє прохання,
Він нарешті заснув.
На ранок прокинувся від маминого доторку.
Жінка, як завжди, ніжно поцілувала сина,
Покликала на сніданок.
Як тільки покинув сон світлі очі хлопчика,
Він відчув, як довкола щось змінилося.
Побіг до люстерка подивитися на себе.
Усе так, як було.
Потім, уважніше придивився до зіниць
Та побачив у них тоненькі рядочки,
Які рухалися дрібненьким дитячим почерком,
І складалися в перший дитячий віршик.

І скільки б я ще не писав фальшивих віршів –
В них буде одна правда: любов.
Допоки це почуття житиме в мені –
Доти писатиму про нього.

Якось проникла в душу і так прижилася любов…
Гріється, часом плаче, періодично болить.
Кілька разів пробував її абортувати,
Та вона як ящірка – відростає.
Довелося змиритись. Прийняти. Пробачити.
Дати шанс, останній шанс….
Хоча, останніх шансів не буває.
Буває новий початок:

Скільки я ще напишу правдивих віршів –
Ніхто не знає.
Та буде у них одна правда й любов!

Ти якось сказала мені:
– Ти ж поет? Ми давно знайомі,
А ти досі не спромігся написати
Хоча б коротенького вірша про мене!
Я промовчав тоді….
Зім’яв чимало аркушів усередині себе,
Перш ніж щось народити.
Однак, довго не виходило так,
Як я того хотів.
І справа не в тому, що розбігалися слова.
В іншому.
Про тебе не писати, тобою – жити треба!
Насолоджуватися,
Коли ти сонна в моїй футболці
Йдеш умиватися;
Обіймати і гладити,
Коли почуваєш себе
Маленькою дівчинкою;
Благословити й відпустити,
Коли хочеш завіятися з подругами.
А по поверненні – міцно стиснути в обіймах,
Щоб відчувала: як же я скучив!
І повір мені, скільки б я ще
Не списав усередині себе паперу –
Не зможу передати інакше,
Як саме й чому я тебе люблю…

І сказав Бог:
Хай поети сплять з поетами,
Народжують вірші,
Показують до пострижен,
Хрещеними обирають прозаїків,
Ходять сім’ями в гості,
Читають інших поетів,
Обмінюються блокнотами,
Обіймами, досвідом,
Частіше ходять в походи
На юшку із риби,
Малюють на аркушах різних
Сонце, місяць, птахів,
Ноти, листя, ключі,
Вигадують назви збірок,
І кожної ночі, лягаючи спати,
Пам’ятають про те, що
Коли поети сплять з прозаїками –
Народжуються білі вірші.

Мої курсори вивчили твоє тіло
Люблю курсивом плекати в тобі мурашок
Де контури тіла молоко розливають біле
Вибухають нарциси розростаються в ціле поле
Ти їх зриваєш серветкою або розмазуєш
Наче солодкий мед що може швидко скапати
Тобі так хочеться мене лизнути стиснути
Однак боїшся що злетяться бджоли

Благослови, Господи,
Того чоловіка,
Який ніжно цілує тебе сонну,
Готує сніданок,
Стіл накриває зранку.
Пробачає образи,
Посиденьки у подруг,
Флірт з іншими чоловіками,
Шкідливі звички,
Складний характер,
Любов до істерики…
Дай сили, Господи,
Тому чоловікові,
Який носить тебе на руках,
Береже твій сон,
Здійснює давні мрії,
Дарує соняшники
(Улюблені квіти),
Купує сигарети,
Хоча сам не курить.
Убережи, Господи,
Такого чоловіка
Від ранньої старості,
Кращої жінки, іншої країни,
Нових друзів,
Допоки він щасливий
Та відчуває палку любов,
І вірить у те, що
Благословить Господь
Такого чоловіка,
Який ніжно цілує тебе сонну
І йде готувати сніданок...

Мінілюди у мінімаркетах
Купують мінімум з необхідного.
І все за мінімальними цінами
На свій прожитковий мінімум.
Мріють про мінівени,
Радіють в житті мінізмінам,
Хочуть, щоб їх цінували,
А не оцінювали, як мінімум.
Дівчина в міні-спідниці
Тримає за руку хлопця.
Вона вдома йому робить міні…
Хоча в нього думки про максимум.
Люди у мінімаркетах
Кладуть собі в міні-кошики
Мінімум свого щастя
Й максимум з непотрібного…

Нариваєшся на авто
мати
Закидаєшся швидко печи
вам
Не буває відразу три
брата
Обирай між двома з імен
чи ні
Космос плаває у воді
ркою
Космос слухає різні спо
гляди
Забирайся під три чет
віркою
Можеш світ розділити ком
а ми
Можеш в небо дивитись ти
шею
Воно чує твої фант
Азії
Можеш втілити чи зали
шити
Схоронити або за раз
її
Можеш просто бути скоро́
вами
Можеш лева остері
гратися
Намотається час в коло
совами
У них є крила, а в тебе –п’ят(н)и
ця