Ейфорія на обличчі…
Стоп – червоне…І стоїш.
Покурив би уже тричі,
Очі ріже ніжно ніж –

Тобто промінь світомами,
Що дітей поза мільйон
Має гріє і руками
Спить літає в унісон.

В ті секунди мав видіння –
Червоне стоп і навмання
Шукали руки там коріння…
Жахливий крик сліпого я.

А потім з’їхались сирени,
Червоний стоп горів чекав,
І тепло швидко, десь із вени,
Тиск бив і бив, а я чекав…

слова кусають мов піраньї
їх часто чуєш при прощанні
і ті людські приготування
не переллються у бажання

ти мов не бачиш ні польотів
ні пережитих ешафотів
закриєш очі – наче темно
та не забудеш – це даремно

давай прокрутимо платівку
як застрибали у автівку
як мчали в дощ чи може зливу
і поділили спілу сливу

і знаю я що у нас двох
все ж рвуться струни на обох
я не скажу тобі ні слова
кому потрібна зараз мова…

світанок в домі не твоєму
і злам системи почуттів
я бачу волю по-своєму
ти ще не бачиш всіх шляхів

на небі зранку вже усмішка
така налита і з теплом
я покидаю замок ліжка
ти ще мандруєш ніжним сном

обідній танець листя з вітром
кошлатить локони гілля
мене привабить мов магнітом
тебе приваблю потім я

смеркання в домі не моєму
небесні очі за вікном
я бачу радість по-своєму
ти вже мандруєш першим сном

01.05.14

На столі спить ранкова преса
Остигла кава і сніданок
Набита спамом веб-адреса
А сонце сяє вже на ганок

Мов небритий бідолаха
Сумує тихо топіарій
Коли ж прийде цей росомаха
За ним сумує вже й терарій

Його життя тепер в Сахарі
Пісок лежить завмерлим сном
Він спить в якомусь кодло-барі
Пропитий пивом і вином

Немає діла він до дому
Байдужий смуток і життя
Та ранок в голову свідому
Пошле промінчик майбуття

ще не сказав останні звуки
сегменти символи й думки
вже встиг почути гімн розлуки
згадати спалені роки

затим мозкові ритуали
спитають в логіки єства
несправжні фейкові корали
потонуть в морі до Різдва

і будем постити думками
вплітати спогади в життя
чекати мучитись роками
взнавати істину й буття

потому я запишу плівку
ввійду в синод простих спокус
зупиню час й пісочну лійку
і навіть вічний землетрус

26.04.14

на скроні майже 220 –
армагедон всіх відчуттів
коли тобі усі 15
бери життя і полетів
і не відома небезпека
ти ж сам король всіх вечорів
коли ідеш то ще здалека
почуєш сленг і нових слів
у вухах чорна бас гітара
язик пробитий і брова
сьогодні в тебе сіра хмара
навіщо всі складні слова
бо завтра ти почнеш спочатку
ти підростеш у 18
і хоч не міст а просто кладку
ти перейдеш у років 20


11.04.14

ранковий душ на дворі пахне
типовий звук чужих сирен
вогонь від вчора досі гасне
а ти добав собі проблем

вітаєш спів небесних птахів
у телефоні сплять думки
не бачиш вже дорожніх знаків
та входиш в береги ріки

а по приїзді вип’єш каву
набуде кольору життя
забудеш спрагу нецікаву
і не загубиш власне я –

вечірній душ на дворі пахне
типовий звук чужих сирен
вогонь тепер уже не гасне
а ти позбувся всіх проблем

твоє доспіле слово так
знайде відлуння серед квітів
я щиро питиму очима
блаженство взяте з заповітів

ти поклялась читати ролі –
зі мною чиста як вода
запахне вітер з моря й солі
а на десерт прийде зоря

зоря пророча м’яко-тепла
немов загублене маля
і дня і місяця і неба
нас своїм світлом обійма

а потім ліс розкаже казку –
заснемо солодко над вечір
природа викаже нам ласку –
впаде сонливість нам на плечі

10.04.14

у кожнім дні є роздоріжжя
собі не віриш – мчиш назад
здаєшся ще біля підніжжя
від запитань минаєш сад

сад мудрих слів порад і втіхи
натхнення віри почуття
надмірно хочеш добре жити
а чи цінуєш ти життя

де знову зміїні дороги
що рвуть тебе на дві частини
одна стежина має роги
а інша – німб як у дитини

та квест життя – це сліпі очі
не видно ріг і німб потертий
хоч світло – ти посеред ночі
та зір душі наш невичерпний

дрімає сивий дим над тихим жаром
у кріслі видно тлінний силует
покинутий стакан з смачним узваром
малює на стіні нічних комет

хвилину-вічність ти був не собою
зникав твій потяг самовідчуття
лунала скрипка і з цією грою
у соннім серці лілія цвіла

а вже за долю чи недолю часу
відкриєш очі - знову тихий жар
затихне скрипка але не відразу
над думкою розвіється кошмар

солодкий плід пелюстками троянди
заграє барвами веселки і жнива
пітьма віранди - сивої віранди
твій урожай над обрієм знайшла

забуду щастя - і згадаю
незримо йтиму цим мостом
сьогодні спогадом літаю
а завтра змию рани теплим сном

хвилинний спокій і програли
тебе нестача - мов сліпий
коли цю тишу грабували
король бив ферзь в манері злій

а як падіння відбулося
погоду вітер повідав
він заплітав твоє волосся
а потім зтиха обійняв

і дощ запахне теплим червнем
ліхтар розлуки весь в вогні
бери футболку - не замерзнем
нас обігріють ліхтарі

а світло це несе образу
чи я чи ти - кому сльоза?
але не вір крихкому часу
залий цемент - почни життя

я усвідомлю смаки раю
коли розлиє снігокрив
але від пару чи від чаю
звільнив для себе час чи змив...

2014

келія наповнена магічною різьбою
колись тут голос бога обнімав
вірвався дикий вітер і з собою
в нормандські землі шлях він вікінгу проклав

святе письмо не зникло не відчахло
ідея тліла навіть в серці битв
рікою кров дала його начало
рікою люд наспівував молитв

ні індульгенція ні суд ні покаяння
не помогли молитву відібрати
не відьми заслужили на багаття
а ті "святі" дегенерати

ті що розколи церкви насвятили
і паству ханові дали
ті що безвір'я породили
щоб пожинали ми плоди

і ті "святі" в овечій шкурі
повчають й судять на показ
такий от сенс у цій мікстурі
от би господь простив той час

от би петрова їм сміливість
от би не гроші а слова
і християнська божа милість
промила б рани й зажила...

03.04.14

старі ноти забутої арфи
обігріють дзвінкою росою
тихе небо почне цілувати
розірвавши сорочку покриту сивиною

я захочу побачити старість
ти сидітимеш в ній загадково
відпочине і дітям на радість
сонце викаже їм колискову

разом з тим ти нап'єшся піснями
ми загубимо голос від крику душі
і так солодко солодко з нами
задрімає сосняк у травневій весні

а над вечір літатиму схилом
закарбую у пам'яті зорі
і класичним віддаленим стилем
намалюю задихані гори

25.03.14

криптонний фейс слизькі очиці
короткий хвіст жарка сльоза
на шпицях ходиш - не барися
ти стрибунець але й коза
за спину чорну від недуги
а може дуги? декольте?
пливеш зміїною ходою
химера-публіка цвіте
від того що калічиш собі ноги
від того що не змиєш макіяж
від голоду твого в очах негоди
але ти йдеш у свій простий вояж
ти моду модно пропагуєш
ти спиш у славі і неславі
і мозок ти вже не шліфуєш
а нащо то гламурній дамі
та квітне квітка не роками
і захід сцени вже не схід
ви краще б власними руками
знайшли життєвий антиspeed
але гламур це не наука
не віра жанр і не краса
це бабин яр для мозку мука
та ще не пізно не біда...

01.04.14

Поспати б солодко, і разом
Переписати щось з життя,
Розмалювати дії - з часом
Назвати виставку "сім'я".

І вмонтувати ніч з кострами,
Переінакшити чуття,
Переплітатись навіть снами,
Рікою плисти до кінця.

Віддатись вітру і соломі,
Списати борг за всі слова,
Відчути знову пульс у скроні -
Молилась Господу вдова...

В часи тотального-таризму,
Як за стіною, жив мурашник,
І лідер мав таку харизму,
Що був на ти із ним калашник.

А стіни вписані графіті,
От колір тільки кров’яний,
Цей маляр-псих у екс-столітті,
Намалював нам шлях тяжкий.

А ще, таланів не ховав він –
Він і художник, і казкар,
Його прийняв за віру сталін,
І розпочав період чвар.

Ураз мурашки сліпі стали –
Кротом зручніше жити в такт.
Лиш одиниці в серці знали,
Що відцвіте радянський мак.

І він прогнив, пропали стіни,
Ми відмивали їх від крові.
Молитись варто на колінах,
От боронитись – зріст в основі.

І міф з кротами ляже спати,
Змететься сам електорат,
І хлопці десь з-під барикади
Розженуть тухлий ригоблат…

2014

***
Кусок асфальту б'є водою
Рівчак промитий на руці
Розбитий череп і з тобою
Ми омиваємось в росі

Кривий провулок і нещасний
Тебе кохає у час пік
Ти п’єш вино у тиждень страсний
Герой на площі з мертва ліг

Загоїш рани – яр зникає
Ти просиш Бога, п’єш вино
Міраж свободи засинає
Ти п’єш вино… Ти п’єш вино…

2014

Розбита вщент душа країнця,
Він як чорнобильська земля,
Все в шрамах серце українця,
І глузд наївного маля.

І правда вся Солодка як Даруся,
І сліпо віриш ти в це все,
І я скажу й не помилюся,
Господь плекав любов'ю не таке!

Тому коли до вибору прийдеться,
Ви ту цукерку як Даруся не беріть,
Бо біле чорним розійдеться,
Й поринемо в війну століть...

Розбита вщент душа країнця,
Він як чорнобильська земля,
Все в шрамах серце українця,
І глузд наївного маля.

І правда вся Солодка як Даруся,
І сліпо віриш ти в це все,
І я скажу й не помилюся
Господь плекав любов'ю не таке!

Тому коли до вибору прийдеться,
Ви ту цукерку як Даруся не беріть,
Бо біле чорним розійдеться,
Й поринемо в війну століть...

Та вибіркова сила кожної хвилини,
Чекає щастя із дощу-краплини
Води, що тихо методом розправи
Розмочує пекельний жар страшної лави.
А пар змітає смерчем дико в вись
Пронизує твій дух, а ти не злись,
Зберися силою свого життя,
І покажи всю волю мирного буття.
Плач, коли не бачать люди,
Не повтори не гідних кроків Юди,
Лети як ще ніколи не літав,
Осип свій трон букетом трав.
Дай мужній бій усій брехні,
А то згорять всі мрії у вогні.
Спостерігає сонце за юрбою,
І жертвує заради них собою –
Згасає, журиться, терпить,
Вкриває тіло, що горить,
А ти не розумієш цю війну,
Що викрала тебе з тяжкого сну.

Постріл в серце, карма чахне,
А в усмішці кислий тон.
Ноги косить, руки тягне
І ридає купідон.

А розлука з смертю грає –
Смуток й радість як посли,
Біль на дійство споглядає,
Муки танець повели.

“Сліпий” одяг, “німі” вени,
Сидить маленьке вампірятко,
Сталеве тіло, як сирени,
Сидить, насупившись, звірятко.

Нема війни і навіть бою,
Вогнем красиве тіло мерехтить,
А мікс прекрасний: кров з водою –
Тихенько готка в ванній спить.

Він, заливаючись в сльозах, сміється,
А серце від важкої дози ледь ще б’ється.
Вона вмиває руки, кров’ю вмиті,
І рахує всі серця, давно розбиті.

Він тихо мріє про підставу,
Скажену, безнадійно втрачену розправу.
Вона змирилась з психовідчуттям
І депресивно радісним життям.

Він довго дивиться у чорну тінь
І поглинається у наркохрінь.
Вона так дико рветься, слабо вже цвіте,
В душі залежність різко проросте.

Він і Вона, можливо, радісно б жили,
Та світ – це нарко-істерія без кохання.
Він і Вона ніколи б не змогли
Позбутись дози, навіть, без вагання.

Нейрон, –
Мій шлунок просить їсти,
Рецептор, –
Йду у магазин.
Нейрон, –
Кіт просить з дуба злізти,
Рецептор, –
Дзвоню 01.
Нейрон, –
Бабуся йде з торбами,
Рецептор, –
Треба помогти.
Нейрон, –
Лежить асфальт кусками,
Рецептор, –
Мушу обійти.
Нейрон, –
Упало з неба сонце,
НЕЙРОН, нейрон, нейрон …

На ганку тісто вже підкисло,
І можна замісити хліб,
А Дух ховається навмисно,
Бо вистояти мусить діб.
Корзина пахне, все сіяє,
Бо пишний хліб у ній лежить,
Покривка Бога прославляє,
А на покривці хрест блистить.
А дітвора біжить, співає…
У кожнім домі пахне хліб,
Який повсюди прославляє
Воскреслий з мертвих Божий гріб…

Не сонце, але очі в Панни ніжні,
Корал червоний – не її уста:
Плечей овали в Панни білосніжні;
А з голови росте жорстка коса.

Троянди милі бачив я повсюди,
Та на її обличчі барви не стрічав;
Та й пахне так, як пахнуть прості люди
Й не є та Панна Панною всіх трав.

А голос Панни я не прирівняю
До музики, милішої мені:
Й ходьби Богинь собі не уявляю;
Та й Панна ходить просто по землі.

І все ж, під небом спробуйте знайти,
Такий фонтан барвистої краси.