Так, Боже, я грішна.
Бо думаю, що комусь ліпше за мене.
Бо думаю, що комусь легше
і болить менше за моє.
І хоч знаю, що це не так, та продовжую
далі думати про це.
А тим часом з мого черепа виростає чорний дуб,
а на його гіллі розпускається тільки сухе листя.
Я думаю, що полию та й листя зазеленіє.
А воно від кожного найдрібнішого подиху вітру
опадає.
Хоч полито добре, аж вода дзюркотом
тече по моїх скронях.
А спинившись на загаті горла,
буйно проривається до душі,
кожного разу затоплюючи її по вінця.
Але це добре, бо тоді там
вимирають малі гаденята,
котрі кожний день підкидає світ.
Після того потопу стаю чистіша,
хапаю в руки сокиру
і йду рубати дуба.
Череп болить, кістки скрегочуть...
Проте коріння вперто тягнеться до серця.
І... перемагає...
І знову свідомість сковує тугими лещатами уїдливих думок,
що комусь є ліпше, як мені.
Що мені є найгірше.
А з кровоточливого кореня надрізаного дуба
зачинає рости вже двійко молодих дубків,
на гіллі яких розпускається
сухе, непритомне листя.
Так, Боже, я грішна.

10.11.17 р.

Я буду говорити до тебе віршами...
Буду кричати мовчанням, закутим помежи рядками...
Почуй... Почуй мене... Почуй!
Бо мені болить так само, як тобі!
Бо в нас однакова мука на двох.
Бо в нас одне печальне небо на дві душі!
І одна заслабла осінь...
А ти й не підозрюєш...
А ти й не припускаєш,
уперто ховаючись від мене
під наметами своїх чорних хмар.
За безсиллям сірих мурів, на яких викарбувана
твоя палка любов до світу,
твоя невимовна любов до життя.
Саме така, що звила колюче гніздо і в моїх грудях!
Саме така, що воркує одинокою сивою голубкою в моєму серці!
Саме така...
Благаю тебе, відчуй...
Благаю тебе, прочитай...
Бо дощ із твоєї хмари падає і мені на голову.
Бо й мої плечі обдряпані сухим колючим гіллям осені.
Тієї осені, котра не має чим прикрити свою боліючу наготу,
і безпорадно тулиться до наших віршів,
як до останньої надії -
надії на своє спасіння...

5.11.17 р.

***
Ти відмовляєшся тримати за руки дерева...
Бо вже давно не літо
і листя згинуло з-під ніг,
і тобі нудно дивитися на голе гілляччя,
що просить у сивої хмари оберегу.
Краще йти на поклін до Бога,
просити потриматися за Його руку.
Бо, як позволить, маєш намір
прошмигнути у райський сад.
Не раз чув оповіді про жарптиць,
які живуть у райській траві,
наче в небі.
Бо в тому саду - усе небо!
А тобі треба конче, аби все було раєм
і все було небом.
Робиш перший крок, другий...
Дерева сумно дивляться тобі вслід.
А ти дивишся угору
і не знаєш того,
що Бог насправді журиться.
Бо гадав, що ти будеш утіхою для безлистих дерев
до весни,
поки рай прийде на землю.
Бо навесні усі дерева стають райськими...

15.12.15 р.

Жінко,
дивися в очі світови
і кажи, що єси добре тобі!
Що дякуєш Богови за все...
А, коли хтось відучий запитає,
чи ще коле тобі під ребром,
запевни,
що акурат позавчера перейшло.
І затримай муку свою
у неозорій безвісти чорних зіниць,
глибоко-глибоко,
аби й ніхто не заздрів того.
Бо нікому нема діла до твого болю,
бо світ воліє дивитися на тебе,
як на чудесну чічку,
котра весніє круглорічно,
ба, ще й посеред зими вабить око
пишною короною з пелюсток.
Та ж бо світ певний:
ти сотворена лишень до того,
що він собі намудрував.
А все друге йому не треба...
Тож усміхайся, жінко,
дивися в очі світови
і кажи, що єси щаслива...

(4.03.16)

Налий мені отрути у келих сподівань.
Я питиму маленькими ковтками.
І по краплинці буду умирати.
Бо що мені життя без рук твоїх
і без очей,
без дихання на двох.
Над вох безсоння.
Бо що мені весна без вікон наших?
День - і все, обмерлий цвіт паде під ноги.
Як тіні перших образів в чужій кімнаті.
До них молитися не будеш,
вони глухі до іномовних молитов.
Душа німіє, бо розуміє,
що слухати її нема кому,
а сподівання - тільки павутинка,
що зіткана умерлим павуком.
Його напевне також отруїли,
бо жити не зумів у темному куті
самотності...

10.05.16

Межа проходить
через твоє серце.
Тонкою
скрипучою жилкою.
Зависаєш у повітрі
пораненою птахою.
Бо обвуглюються пера
від сонця,
що впало з неба
у мирське болото зла.
І не витягнути з того болота
совісливого чобота,
і не знайти на тванній поверхні
білої лілії -
(чистопелюстої),
котра би закосичила
навощену межу...
Того й мусиш бути
подобою птахи,
бо тільки її тінь -
твоя надія на спасіння.

(30.11.15)

Коли ти несподівано стаєш квіткою
і тебе запрошує до танцю вітер -
летиш, підтримувана його легкою рукою,
над полями,
над пахучими травами,
майже під хмарами.
А сонце цілує розрум'янені щічки,
промені лоскочуть кирпатий носик -
тобі стає смішно,
бо лоскітно.
Ой, як же лоскітно!
Зачинаєш чеберяти ніжками,
але все ж міцно тримаєшся за дужі плечі леготу...
Аби не впасти,
аби, не дай Боже, не прим'яти
молодої неторканої трави,
аби не засмутити ясних очей дзвіночків,
не злякати переспіву цвіркунів...
Ти щаслива, бо світ у цю мить справді необ'ємний,
і, здається, належить лише тобі.
Вдихаєш його красу на повні груди,
аж паморочиться в голові!
Але від того стає ще солодше на серці -
бо ти, як пташка,
хоча тільки на мить стала
польовою квіткою,
що танцює з вітром...

(19.11.15)

Коли підходжу до тебе,
серце підскакує аж до горла.
І видається мені,
що то не Адам,
а я
вдавилася недостиглим яблуком.
Бо ти,
якщо чесно,
трохи схожий
на ромбасту змію,
що обвилася навколо
дерева смоківниці.
І хоч я ніколи не бачила
того дерева,
а змії й близько
не підповзають
до моїх стежок,
та знаю звідкись,
що ти навчений ними
підстерігати свою довірливу жертву...

(3.11.15)

Його усмішка не пасує цьому місту.
Бо вона - занадто американська,
а місто - занадто галицьке...
І кожний стовп,
котрий надривно двигає
награну радість,
заробляє собі горб на старі літа.
А місто?
Містові до того байдуже.
Бо воно за свій вік
бачило і не таке
фальшивство...
Гудуть дроти,
Чмихають вихлопні...
Відкашлюється тролейбус...
А вітер бавиться собі
осіннім листям
і...
американськими посмішками,
що так не пасують
цьому,
занадто галицькому,
місту...

(5.11.15)

коли утома понад міру
коли бажання утікати
від цього світу над межу
у венах ночі стигне магма
у вікнах серця меркне сонце
нескора в немовчанні мабуть
але слова як звук пустий
його не чує жодне вухо
і Бог байдужий до молитви
бо то така напевно доля
бо то таке ще певно з Раю
шукати і не віднайти
і розуміти що немає
того ніде де б не шукав
і що залишишся невчутим
ба навіть серед сотні друзів
котрі за тебе ліпше вміють
іти на очний компроміс
а ти дарма гориш безчасно
ілюзіями про висоти
омріями про неогуду
про небрехню і справедливість
котрі сьогодні не у моді
ти б'єшся марно аж до крику
об грати розпачу і болю
і втомлюєшся до безміри
і хочеш утекти даремно
бо ще не час не час напевно
багато іспитів на совість
на силу боротьбу і змогу
та зрештою на немовчання
на вибухи сухих вулканів
де слухати і чути - різне
де зір і бачити - далеке
одне від одного
як полюси
що їм ніколи не зустрітись...

(8.11.15)

Коли будеш говорити,
що хтось такий солодкий,
аж нудкий,
подумай, який смак маєш ти,
коли торкаєшся до язика щирості?
Бо, знаєш, нудкість легко перебити
квасною краплею цілющого еліксиру,
а чим розбавити відразливий присмак
підступності?
Мовчиш?
Не маєш відповіді?
Не хочеш мати?
Бо не можеш вкусити себе,
та бодай за мізинець...

Чужу тріску видно ліпше,
в той час,
як своя колода заступає чи не весь овид.

Священне Слово доступне кожному
по формі,
але рідко кому
по змісту...

(5.11.15)

Ми боїмося
сильніших
владніших
безчесних
безсовісних
непорядних
Ми боїмося
тіней
потороч
відголосів
відголосків
відлунь
Ми боїмося
відлзеркалень
проявлень
спалахів...
щирості
Ми боїмося
за свої
місця
під небом
аж до шаленства
Тільки чомусь не боїмося
топтати свою і чужу гідність
не боїмося лукавити
оббріхувати
обманювати
підставляти
Не боїмося подавати руку дияволу,
зате боїмося
бути гідними
творіння Божого...
Гени страху
що передаються з покоління в покоління -
чи можливо їх викорінити?

(22.10.15)

Задивилася під ноги осені...
...
І раптом побачила свою тінь...
?
Осінило: то ж визирнуло сонце!
*-*
Добра вістка може застати будь-де.
:)

(16.10.15)

я - сон, я -ніч...
я вигадка чиясь...
я - епізод маленької новели,
що безіменний автор написав
на стінах піврозвалених фортець.
я - згад вікна...
я - пам'ятка бійниць,
отих бійниць, понад котрими двічі
вмирали горобці в утробі часу,
уперто бавлячи змордовані вітри.
я - тінь пера, що з їхнього гнізда
ніяк не може впасти у канал,
де ще тече жива (жива!) вода...
пробач незмогу сю, невільна пташко!
пробач, мій авторе!
хоч ти, навспак, не мій,
як я - твоя
невдала вигадка...
безвісний сон...

(13.10.15)

не лукав
чуєш не лукав
бо лукавство - від лукавого
потім скажеш що не знав
але той
що стоїть перед брамою Першого
тобі не повірить...
бо гадатиме
що
знову
лукавиш...

(2.10.15)

Спрагла земля схожа на камінь -
людські сльози її не розчулять.
Бо й сльоза - то спасенна крапля вологи,
яку жадно всмоктує порепана шкіра
в часи великої посухи.
Однак сіль, проникаючи у лоно зашкарублих брил,
випалює їхнє нутро ще глибше.
Сохне коріння високих дерев.
Натомість ряди хрестів зачинають буйно зеленіти.
Бо мають надмір материнської скорботи,
котра найсоленішу муку залишає собі.

(31.08.15)

Вона пробачила тобі
ще вчора,
коли місяць
нервово пчихнув
над пологим схилом
ночі.
Вона витерла
йому носа,
а потім
витерла
зі своєї пам'яті
епізод
з чорною пилюкою...
Хіба ти не помітив,
як світло стало
біля вашого столу?
Хіба не заздрів, як
повтікали тіні з-під порога?
Добраніч,
неуважний муже,
спокійного тобі сну...
І...
не забудь
поцілувати
свою любку зранку
у запашні вуста...
вона молиться за тебе
щовечора,
тільки тихо,
аби ти не чув...

(2.10.15)

Дивишся на жінку,
що
трохи
несповна розуму,
і з усього серця
жалієш її.
Тобі сумно,
бо вона не така, як усі.
Спостерігаєш усміх на її губах
і тобі стає ще гіркіше -
нещасна,
суспільство таку не прийме...
Але ти не бачиш іншого боку -
їй
ВСЕ ОДНО,
що думаєш про неї ти
і тобі подібні!
Їй добре
у своєму світі,
Вона вільна!
У її світі тебе нема.
Нема інших.
А твій не можливий без неї...
На її губах усміх...
А в тобі жаль...
То
хто ж із вас двох
нещасніший?

(18.09.15)

Він - чоловік непростий,
а неабияка цяця,
запакована
у
відполірованому кейсі
дорогого мазератті.
На правому іклі
в нього
безцінний діамант.
Але він посміхається
не всім,
тому
тільки обрані
можуть визріти
коштовного блиску.
Свої очі цей чолов*яга
ховає
за непроглядними
скельцями окулярів,
аби ніхто
з необраних
не побачив його
грізного
рознатого* погляду.
Його бояться всі.
І всі йому кланяються.
А він настільки звик
до того,
що іншого не сприймає
і не приймає.
Тому, якщо не хочеш
(чи не можеш)
кланятися,
не ходи поблизу
цього чоловіка,
бо сей пан
без зайвих вагань
штовхне,
або копне,
або й розчавить...
Навіть чорний кіт
із сусідньої вулиці
ніколи не ризикує
перебігати йому дорогу.

Тільки сірій вороні байдуже,
бо вона вчора...
вкакалась
на дорогий рукав,
(здається, від Армані)
сего поважного пана...

(18.09.15)

*рознатий - (діал.) косоокий

Ми з тобою танцювали танго.
Ти майстерно, а я не надто.
Бо вперше...
Ти мовчав, а я, затиснувши зуби,
кричала
десь
глибоко
в собі,
бо м не звикла
робити те, чого не вмію,
чого не висмоктала з маминої цицьки.
Я толочила твої наваксовані мешти,
а ти лише глибше запускав у мої ребра
пальці ритму.
І коли перша крапля нестримного крику
ладна була вдаритися чолом до стіни,
а потім зомліло впасти на клавіші
здурілого роялю,
твої долоні стали м*якою ватою
і повели мене по колу ефірного вальсу...
І я притихла.
Втамувавши амплітуду дихання,
зачерпнула грудьми хвилю спокою.
Пір*їна полегші заскоботала губи.
Вальсуєш незгірше...
Преціж, і я в сему танці
не є доробалом.
По спині метелики,
а в грудях
сонячні струни.
Так солодко,
легко,
летючо...
Але натура горянки вередлива -
чекаю гуцулки*...

(17.09.15)

*гуцулка - гуцульський танець

Незнайомцю,
яке то щастя, що ми не знайомі!
Яка то благодать,
що день за днем твій виквацьований каблук
не толочить поділ моєї сукенки.
Тільки випадкова зустріч
інколи зводить нас
посеред чужої дороги,
де ти норовиш заступити
мою тендітну прозору тінь.
Але я вже не така дурна -
віднедавна одягаю непроглядувані шати,
і твої брудні черевики
защораз, а все більше тьмяніють
від пилюки роздратування...
Хочеш познайомитись?
Даруй, але я довільна, що не знаю тебе...

(16.09.15)

Аби не було розчарування пий гірку каву ще вдосвіта,
коли небо висипає на землю безвинну наготу,
а заблукалий місяць намагається сховати
свій вчорашній блуд.
Лише після того, як втихомириш нудкість у своєму горлі,
ступай на першу східку позолоченої драбини,
що дереться вгору, поки не видно сонця,
і не знає, як їй чинити опісля його заходу...

(10.09.15)

Одна... супроти світу.
А інколи й супроти себе самої...
Благає прощення в осені
за те, що прийде зима.
А скільки ж їх -
застуджених,
загублених,
невідмолених...
Одна...
поза межею
доступності і зрозумілості.
А може...
може, й розумності...
Перші жовті листки
падають на чоло.
Перший вітер цілує
пошерхлі губи.
І... перше відпущення
тулиться до розпашілого серця:
може й нічого страшного
нема в тому,
що на кожному кроці - межі,
що за кожною осінню - зими,
що...
одна...
супроти світу...
а інколи й супроти себе самої...

(8.09.15)

Не кусай мене за п*яти,
бо вони й без того порепалися від болю,
що вже й роса не служить ліком,
а, наче соровиця*, затікає в кроваві тріщинки.
А ти мені лагодиш балію** ропи,
бо гадаєш, що ропа*** найліпше пасує до болю.
Та моя мука багне медового листу,
котрий би притулився до рани
і вибрав з неї гірку покуту.
Хіба тобі не знати того, що ропа не солодка
і не світла по своїй суті,
бо в ній чорноти багато?
Тої чорноти, у яку пофарбовані і твої гострі зуби,
що по ночі занурюються у їдку поживу підступу...
І мої рожеві порепані п*яти служать спокусою
твоїм чорним зубам,
бо вони як розтріскані яблука ваби
на неходженій стежці, що веде на пасіку,
ще не зачеплену отруйним кліщем.
А ти норовиш стати трутнем у вулику,
де мед іще пахне медом,
а бджоли ніколи не купалися у ропі...

*соровиця (діал.) - солена вода
**балія (діал.) - велика посудина для прання/купання
***ропа (діал) - нафта, смола

щодня розлючений мізерний карлик
видзьобує великого сліди
з ледь видимої стежечки своєї
з безмежною образою у серці
на ідолів богів і підбожків
котрі його на муки прирекли
маленьким сотворивши в тому світі
де влада вся належить не малим
де на малих не важать і плюють
він кріпко лютий і нема межі
нелюбості до всіх важких і дужих
що кожний день зневажливі сліди
лишають на стежині ледь помітній
ледь видимого карлика

(8.05.15)

Воістину, нині важко бути чабаном!
Бо в кожній отарі замість овець - вовки.
Вже інколи й без овечої одежини.
Навчилися збиратись докупи так,
аби легше було полювати на нехижу дичину.
Хоча й жеруться межи собою,
та тілько до менту,
поки на горизнті не замаячить одинока ялівка.
Бо, знаєте, вівці тепер пасуться окремо
на маленьких клаптиках потоптаних пасовиськ.
Полонини заполонили вовчі отари
і вівцям нема вже місця на схилах,
де росте найсоковитіша трава
(бо росте найближче до неба).
Там розкошують вовки.
Хоч вовкам ні до чого паша.
Проте на соковиту пашу ідуть апетині ярки,
а на кожну ярочку чигає ціла отара сіроманців.

А що чабан? Як дає собі раду з хижою отарою?
Тай чи потрібен він їй?!
Хіба що для того, аби заманювати овець...
Бо як не буде овець, то вовки зжеруть чабана!

Воістину, важко нині бути чабаном...

(26.04.15)