Ми йдем до небес,скрізь холодні вітрини.
Стоять манекени , з очами чужими.
Вони може й хочуть,сказати привіт,
Та гордість не може.
Ну що ж ,такий світ.
Ми далі ідемо,неначе сліпі.
Проходим крізь біль і страждання чужі.
Вони ж бо не наші,значить неживі.
Ніхто і не думав,що так будем жить,
Куди ми ідем?
Ради Бога,скажіть!!!
А нащо життя,ніхто з нас не знає.
Якщо там дитина голодна вмирає,
А тут багачі у розкошах живуть,
І кожну копійку для себе грибуть!
То краще не жити,згоріти дотла!
І душу віддати туди , де вона,
Пізнає,хоч краплю людського добра.