Ти в мені відгорів позавчора. Лишився у віршах.
Хай плітки недолугі зростають – уже не болить!
Хай гойдається образ любові у римі колишній
і озветься у тій, що прийде через вісім століть.
Я щаслива із того, що мала. Усе мимохідь…

День у ніч повільно перейде,
зорі зарясніють видноколом.
А вона у вікнах: «Де він, де?
Хати не тримається відколи?»
Буде рахувати кажанів
і виття котів у чорній ночі.
Може любчик кращу полюбив?
Знати їй потрібно правду конче.
Телефон нагріє у руці,
а душа схолоне у чеканні.
Наче зірка, блисне на щоці
біль-сльоза… Але вона остання.

Я світло твоє і тінь,
я сонце і холод лютий,
я золото, срібло, синь.
Якою сьогодні бути,
залежить не од вітрів
і не від погод і віянь...
Ти б тільки любити вмів,
а решту - сама зумію...

Я перевтілююсь у літо,
щоб гріти серце, руки, слово
тобі, мій любий. Я – основа
життя і сонячного світла.
Я – ти.

Ти – я. І це не теорема,
яку доводити потрібно.
Клітинка кожна в тілі дрібно
прописує обох. Даремно
не віриш.