Бо ти сам вже не той, і усі перехожі – не ті.
Місто тихо шепоче святі заповіти Корану.
Небо – анічичирк. Місто кутає сотні життів
В повсть благеньку ранкового смоготуману.

А на вулиці – люди. Полохані пташки богів.
Чистять пір’я і чубляться за відвойовану крихту.
Бач, на землю з’явились по волі й правах владарів.
А тепер не дізнаються, хто вони. Хто? Та абихто.

Зими ходять навшпиньки і кроки відміряні лічать,
Не лишаючи сліду. І світ вже наскрізно промерз,
огорнувшись байдужістю білої ковдри утричі.

Лиш земля на сніги-діаманти багата, як Крез.
Крізь ранковий туман пильно й сумно вдивляється в вічі,
в сірі вічі мої кришталева безодня небес.

2012

В’ються тіні дерев, як химерні тонкі арабески,
простягаються руки-гілки до старого вікна.
Ізмарагдове плаття зносила до нитки весна,
і шибки замастило патрате осіннє альфреско.

Ці брунатові лінії – абриси смутку розкошлані,
що закреслюють вперто ескізи для радісних днів.
Їм так дишеться тяжко під лезом ліхтарних вогнів,
і несила так бути, несила хилитися довше.

Страх з бессонням уміло ладнають між душами стіни.
Мов дерева, безсилі в осінній своїй наготі,
люди втомленооко гортають роки і години,

Закриваються двері до інших таємних світів,
і не підеш уже до чужих вівтарів на гостину,
бо ти сам вже не той, і усі перехожі – не ті…

2011

Місто спить горілиць, оголивши натягнуту сітку
Асфальтованих вен і вузьких капілярів-стежок.
На вишневім крилі невагомих тонких пелюсток
Відлітає удаль білосніжна тендітна лебідка.

А повітря м’яке, і безмежність вчувається в ньому.
Тільки й жив би, що пив зілля це із квітневих долонь!
Б’ються ноти-птахи в божевільній пульсації скронь
І втихають собі,як відчують отруйливу стому.

Барвну тишу розлив мідний гонг по блакиті скляній,
Що учора надзвонював пісеньку епікурейську.
Отакої пори і живи, і чаруйся, і мрій!

У сережки гіркі одяглися знайомі березки,
І, заплівши мереживо ніжне зелених надій,
В’ються тіні дерев, як химерні тонкі арабески.

2011

Розкрилось в грудях з сотню чорних дір
і всотують блакитний душепростір.
Туди влітають фарби і папір,
тупим безсонням вишарпана постіль,
сухі троянди і старі саше...
Їм всі замки байдужі і затори,
я б їх запнула миршавим віршем,
але уже на вікнах рвуться штори.
Скрипить і гнеться жовтий фурнітур,
трюмо безсило дзеркалами грима,
і впевнено, бо вже не до бравур,
холодний відчай грюкає дверима.

Глитайте зором! Ви ж-бо, далебі,
нічого і нікому не повинні.
Не всититись повік моїй журбі,
бо справді я голодна на Людину.

2012