буде осінь, мулка і тьмава,
з сімома кудлатими псами
по стерні виходжати павою

будуть в'язи нестямні, нечесані,
і опілля, до них прив'язані,
будуть бити сірими плесами

і жар-птиця, настрашена гуркотом,
зроне пір'я, устромить тополями,
і прикинеться вбогою куркою

-

хочеш, я тобі буду осінню -
не намарне ж осикою хльоскала
по плечах надокучним осам,

не намарне ж тумани сіяла
тайкома по степах голомозих

там, де ти причаївся вирієм,
там, де ти причаївся березнем,
стану з вереснем, стану осінню,
по стерні виходжатиму босою

автобус пащею черпнув повітря копчене,
ворушать абрикосини пагіллям скорченим

зависли жовті пси над жовтими курганами,
прийди в сорочці жовтій, невблаганний мій

приплинь до мене, мій захланний, стругами
і будь мені, як перше, мужем, другом

допоки літо захлинає білим золотом,
допоки море п'є по краплі нашу молодість

ожиновою стумою заморені,
і Віз збирає тіні наші зворами

Як повня потече безмовним морем,
як залоскоче ніч густим єдвабом,
- прийди

Полуденна юга ліпила з мене глека -
із глиці, глини синьої і синьої
води

Я дудоню солоними вітрами,
вохристий серпень сиплеться між пальці,
пече

Як зоряні хвости розвіють спеку,
як гори видихатимуть лисиць рудих
з печер

- прийди, прийди, німуй мене і повни,
як повня потече, течи, тамуй

- розбий мене, - благає тиша човен,
розбий цю ніч і цю вогку ману,

як краби колисатимуть сивини
досвітніх вод

- устигни виліпити власноруч до днини
моє єство.

Нині ранок білий-білий,
білобровий ранок плиє
між полив'яні тополі

Нині сонце сивовусе
п'є горіхову наливку
з глиняних долонь землі

Ось тобі полотна степу,
вощані дороги в ирій -
ось тобі весна у льолі

Плий і ти половим небом,
за рікою, по прожилках,
у солом'яній імлі

Плинь і ти, трисутній нині,
дихай ясноясенево,
смійся ясноясенево
у світи

Це місто тисне мені груди,
цей край свої коштовні шати
мочає у Дніпрові води -
і до чола мого оклади
горне.

- Чоло горить.

Це місто рокотить заліззям.
А я ношу його намистом -
а я його ношу, мов перли
чорні.

Не руш! Я вже не йму тумани
тобі стелити, як обруси.
Не муч! Не ваб Дніпровим тілом -
Дніпро загус
довкруж.

ти міг би
ловити в леті
пальці мої
прозорі

шкіра моя тужить
за дотиком твоїм
дуже

тільки молю, серденьку,
- коли туманію долом,
сій на мене лелітки
- я буду бачити зорі

лиш пам'ятай, мій пане,
руки мої-билини
коси весняносвіжі
пальці прозороп'яні

я в'яз,
я кожен з цих надсадних в'язів,
моїми вітами земля торґає небо -
я кожна із цих віт

масна земля гуде
терпким німотним лоном;
снігами передчасно сталими
напоєне моє
прогоркле кірря

і кожен в'яз жене у густосинь -
набучавілий м'язами,
проявлений у мжі;
моє пагіння срібнобіле
мережить висі;
бентежні конари
нуртують соками
і вир'ями

твої любові
віють вирвами, сльотою -
дозволь мені
до днищ тобі сльозити!

дозволь мені
заламувати медоносні віти
і на найвищих з них
гойдати пташшя
й весни

ще ціла вічність до весни
ще снігу снігу на півроку
а ти стоїш не ступиш кроку
ненатло небо п'єш грудьми

ти ще хлоп'я тобі ятрить
ця розборознена дорога
і жужіль в борознах і роги
молодика і синь і мідь

а вечір кутає хати
гойдає сутінь тЕпло дише
і пахне шерехата тиша
і мруже льди...

а у тебе пшеничний сміх
а у тобі дзвенить Колядою
дивосвіт, дивокрай,
дивосніг!

...і пелехатим цуценям
твою правицю лизька грудень
і береже тебе од збуди
і гавка в морок навмання

О як ти пахнеш, леле, як ти пахнеш!
Як ти пахтиш нецідженим теплом!
І місяць сходить свіжим молоком
у нехвильовану пітьму кімнати,

і ти пливеш по гирлах і заплавах,
загравами юшить загусла хлань –
а ти, а ти обаполи мовчань,
а ти опівночі лелієш квітку тьмаву.

Я – твоя падь, твоє лунке позліття,
ти ввесь – борлак, ти ввесь – гіркавий дим!..
І сходить місяць соком молодим,
і солодом цілує верховіття.

ми прокидаємось вдвічі частіше, ніж засинаємо -
а може і більше - під les feuilles mortes;
вдома у нас живуть дивні речі,
речі з учинками пугачів, речі
з очиськами чи то чиновників чи то потвор

а власне яка різниця

добре, що ми розперезані стратами -
двоє, відлюдники, схимник та жриця

добре, що ми прокидаємось сплетені - литками, літами -
а може й довіку - під чаячий крик;
в нас у сплетінні сонячнім хвилі,
хвилі терпкі, медоноснії, хвилі
із посмаком чи то полину чи зоряних крихт

укриті наголо листям

ми поросли, наче мохом, баладами -
снить нам жахкою осінньою млістю

Твої куряви стужавіли,
горді коні твої німують.
Випий трунку, випий, мій милий.

Горди твої посірені, бавні.
Листопадиш-огниш всує,
соловею-розбійнику славний.

Твої славні квасніють, гуснуть,
гугнявішають сиві гуки
ув озимих твоїх пустках.

Випий зілля, брате, набілу,
хай вертають лошиці на луки,
хай глитають душу зболілу.

2012

Біжиш, босонога, гірчично-цитринна,
благаєш снігів, поблідлих, як попіл,
щоб ними помити своє замасніле,
спітніле, колись жолудеве волосся

в задимлених балках витьохкує пташшя,
а може то сиво риплять осокори,
а може то ти видихаєш тумани -
а може то ти засіваєш прокльони

біжиш, світломрійна, шипшиною, терном,
сліпма марнотратячи виміри й міри.
А може то площі розлились озерно,
аби ти упріле волосся омила.

ХІ.2012

і тоді полетіло начиння
(чудова глиняна мисочка
з зеленим розписом, біжова
– ущент її та терпіння!!)
залишилась тоненька рисочка
цівочка вином діжковим

кішка зорить очиськами
юрби уламків хихочуть
в'ються плющами здогади
нашорошились вітриська
(в синьому передноччі)
кошлатились наші спогади

і тоді розлетілись зграйки
крученята й круки дорослі
зупинили вазонки танці
(сердешні сердечні лушпайки)
– досить! годі! шаленці коханці –
мов уперше насторч наосліп

2012

Передумано, перетомлено,
заколисано зойки, стоплено –
гонихмарнику, пересвіте мій,
посміхаєшся з-під русявих вій;
душе зсяяна, розчерешнена,
солоди мене, притиши слова,
колиши мене, напувай дощем
чорноземний пил, серпанковий щем

2012

Я – все, я – всесвіт, ви – ніхто,
Ви просто сон моєї тіні.
Повилізали із кліток,
Мої світанки жовто-сині.
Хліви порожні; надворі
На курнику стоїть потвора;
Тварини стали королі,
Князі тваринного терору;
Порожні авта скрізь пищать,
Перевертаються трамваї;
Вони – творці усіх багать;
Їх страхи їх не полишають;
Вони – усюди; вони – все;
Бездомні, дикі та потворні;
Кульгаві мрії хтось верзе;
Неволю їм, щури коморні;
Всю еволюцію – під плуг;
Вся революція – тваринна...
– Гей, Всесвіте, чи ти оглух?!
Хіба ж це я у тому винна?..

2004

І що ж із тобою робити?
– Тепер, коли гнуться дерева
і Бог посміхається з неба –
як тебе не любити?

Крила змінила світом:
я і дерева, і води.
Я ще не знала свободи –
як тепер не любити?

Тепер, коли гнуться віти,
а ти розчинився і літаєш,
мене просякаєш, тримаєш –
чи варто тебе любити?

То що ж мені із тобою? –
хай все тече, як знає? –
тепер – як дерева схиляють-
ся, щоб шепотіти зі мною?

2006

І ти нарешті теж розправиш крила.
А я літала довго між зірок,
Боялась по землі зробити крок,
                              Аж ось осіла.
Мені співали зорі про печаль,
Мені співали весни про безкрає,
Про ту, що серце крає і ридає,
                              Але мені не жаль.
Хай той, хто дихає промінням і летить
Поміж зірок, холодним світлом скутий,
На мить осяде, травами забутий,
                              Роси попить.
Хай той, хто сам себе в блакиті п'є,
Хто спокушається холодною зорею,
Знайде себе у вітрі над землею,
                              Життя моє.

2004

Ти пахнеш промінням та степом,
ти наче зродився із квіту.
Я буду твоїм небом -
над твоїм безмежним світом,
я буду вночі сузір'ям,
я буду кольором моря,
я буду із облаків, з пір'я,
жмутом колосся із поля,
волошками серед колосся,
пахучим серпневим серпанком,
довгим русявим волоссям,
солодким вишневим ранком,
я буду - опала глиця
під твоїм стомленим тілом,
синьо-ясна блискавиця,
я буду гайстером білим,
я буду у лісі ставом,
я буду між верби кружляти,
наснюся тобі з Нави,
заколишу, наче мати -
що ти робиш зі мною! -
легка, золотаво-біла -
я буду твоєю снагою -
спасибі
           тобі за крила.

2007

жовтню-жевжику, у вуста цілував
мене ранок спокусник легінь
муркотів біля скроні легіт
м'якокрилий дрімав в головах

і дзвенів небовид дзбаном
із гречаного меду проміння
жовтню-бахуре, май терпіння
приголуб падолистом кургани

а за мною стриміли чайки
фестивальні облаки осики
жовтню-денді золотоликий
всі серпанки зносив всі куфайки

2012

Згасло - без барв, без надій і відчужень,
Рідне, чуже, беззмістовне і дуже,
Дуже липке. З загустілої крови,
Знову, про мови, любов і розмови -
Села, тини, трафарети і щупки,
Очі, шинелі, зірки і халупки,
Плачемо. Тихо, без схлипів і змислів.
Краємось. Палимо свічки і вісті.
Нудимось - сонячним шляхом і співом.
Маримо. Маримо. Маримо дивом.

2010

Ми одне, ми зірки, ми поля, ми вітри,
ми розквітнем весною, знеструмимо осінь,
ми сховаємось вдвох на верхівці гори,
ми віднайдемо світ у шорсткому колоссі,
ми залишимось там, де не просто любов,
ми триматися будем не просто серцями,
ми одне, в нас одна закипаюча кров,
ми птахами злетим, ми поляжем борцями,
і співати пісні вишиваній душі -
це не просто любов, це палкіш за кохання!
Ми одне, ми квітучі в блакиті вірші,
ми квітуче прозоре новітнє світання.

2004

Відпусти ж мене нарешті,
не тримай мене за крила,
не тримай мене в арешті,
не зривай мої вітрила,
не зривай мої вітрила.
            Ти ж уже не сушиш ріки,
            просто топиш мого човна,
            хвилі пізні, хвилі дикі,
            а вода сум'яттям повна,
            а вода сум'яттям повна.
Ти ж уже не палиш небо,
просто смикаєш за крила...
Ти ж хотів, щоб я - летіла,
відпусти ж мене від себе.

2004

можеш кружляти мугикати азнавура
пухкати меленим імбиром по кухні
завиноградженій закелихованій

балансувати на лезі наглої радости
наглого щастя незаслужено літнього
ледь не розпорскуючи каву для неї
ранково-бентежної також вершкової

салютувати своїми соками
жонглювати пляшкою вермуту
недоквітлого недосмакованого

можеш розмішати розіскрити
картатість фіранок халатів віхтиків
танцювати сальсу з підносом з келихом
з філіжанкою з тиском підвищеним

сум'ятно радіти м'ятними нотами
м'яти вчорашні перестороги
схарапуджені коньячні віддихи
яблука різати курникати формідаблє

можеш пахтіти корицею цвірінькати горобцем
вальсувати навколо кави її волосся
втомленого вилюбленого викоштовленого
зеленим щастям твоїх бринливих рук


але вона незаймиста незаймана
непробуджена не тобою збуджена
вона спорсне з пастелі твоєї постелі
вигулькне збіглою кавою на чужих полотнах

але вона осипле твої смарагди
смарагди що ти непомітно сіяв
між терпкости її волосся

вона забере свої оксамити
що ти їх вперто називав батистом

але у неї брунатно світяться очі
брунатно а не фісташково не зелено


можеш кричати своїм яблукам своїм імбирам
можеш навмисно фальшивити азнавура
але вона пішла покотилась рубіном

можеш розляти свої пасторальні прянощі
але вона пішла вона вибухнула
сандалом мускусом а не розмарином

2012

Моє єство - висока нота,
Моя душа бринить сріблисто.
Збери мене - я мед у сотах,
Надінь на нитку - я намисто.
Торкнись мене в розповні ночі,
Тримай мене, бо я злітаю,
Напий собою спраглі очі -
Тебе собою обвиваю,
Охоплюю твій запах й колір.
Моє єство - висока нота.
А ти течеш мені за комір
Десь поміж м'язи і турботи.
І ніжний шовк снаги та спини -
Збери мене в високий келих
Із крапель, чистих, як перлини,
Із хвиль, грайливих та веселих.

2006

Я не люблю подібних днів.
Дерева простягають віти.
Застиглі краплі. Мокрий вітер.
Примари з снів.
Я не люблю коли з пітьми
Січе в обличчя безнайдійність.
Гірка сира прямолінійність
Із хмар - сітьми.
Я не люблю коли в ногах
Холодність. Вогкість та зневіра.
Крізь куртку просочилась сіра
Безвихідь й страх.
Я не люблю коли щораз
В волоссі плутається втома.
Мені набридло ставить коми.
І жить без нас.

2004

Уже не дивують свічками каштани
і марно чекати гучних перетворень
і марно марудитись в мареві моря
і схрещувать пальці на гарну погоду

ми випили літо до днища до мулу
вже марно марудитись в мареві моря
і вже не дивують свічками у жовтні
розквітлі каштани травневі історії

травневі надії весняні напнуті
уже забуваються стерті затихлі
вщухають мелодії сердиться море
бентежаться жовтні розчахують суті

2012

Я весь Всесвіт тобі віддам.
Я себе цим вогнем спалю.
Я б убила тебе, але там:
я люблю. Я люблю. Я люблю.
Я щомить захлинаюсь - і знов
п'ю, панічно стискаю горня.
Я не вірю, проте - це любов,
біле ікло, гарчить вовченя.
Я не маю від тебе образ -
і нічого, крім аркушів двох,
двох касет, тисяч струмів щораз,
більш нічого. Вітри та пісок.
Моє серце колюче, мов дріт.
Ця любов небезпечна, як кров.
Моя кров полилася у світ:
це любов. Це любов, це любов.
Мої мрії - гіркий корвалол.
Я віддячу тобі, постривай.
Був в долонях і знову пішов:
ще чекай. Почекай. Зачекай.
Мені байдуже - ці імена,
це минуле сімнадцяти літ!.
Бо я хочу тебе - чуєш? - на
цілу мить! цілий день. Цілий світ.

2004

хо
вайся
у моїх
зой-ках
лети
відчай
душно
зривай
ся
трем
ти я
хапай
мо-х-віст
н-очі
і ви ди хи
tristes
очі

2012

Стою, ковтаючи сльози.
Все просто - люблю цей смак!
Як ти не навчив, то інші довчать.
Баварські різдвяні морози
розтанули в дощ. Мовчать
красиві округлі плечі -
ах! зуби стискаю!
Забуть!
Нічого ж не маю!
Здавалось, була в мене путь -
а зараз? Збиваюсь з доріг -
Навпомацки! жадібно! -
немовби за мною хтось біг,
гей любий, я тобі куртку залила
сльозами дурними:
я б не назвала це крила;
але вітрила -
schon.

2005
Тіфенбах

Я палала так довго, так повно,
я палала, палила весь світ,
небезпечно як віра, умовно
як сон, і надовго - на тисячі літ.
То було навесні і у вирі.
А тепер, не здолавши вогню,
Дмуть вітри, хазяйнують в квартирі,
І шукають надію мою.

2004

Нехай святиться ката мого ймення,
що він мені тобою зшив повіки,
йому підвладні, мов дракони, ріки
засмоктували в мул мої корені,
хилилася, твоїм вітрам покірна,
кори та коси розстеляла зливам,
побита блискавками, мокра та щаслива,
я реготала, я навіки вірна,
мій кат хапав мене за мої тіні,
ти пив вино під бронзою торшерів,
мій кат зшивав повіки, вікна, двері!!
- Твоїм промінням.

2002-2012

Убезпечені від гроз й гітарних рифів,
сховані за дві дороги від халуп,
п'єм глинтвейн, пари вдихаєм сиві,
в коньяку вишукуєм кору
дубів, і сосен з ялівцями
запашні та млосні спогади живцем.
Вітер гупає вікном ночами,
плед з трояндами, подушка з ялівцем,
в'язані шкарпетки, кашеміри,
павутинки-шалики і чай.
Зими й літа тут не знають міри,
весни й осені тремтять в очах.

2012

мамо,
під мої ноги всівся пес,
забарвлений під мокко,
насторожив медові вуха,
і до небес завив,
послухай;

мамо,
і рівно половина
викотилась місяця
зеленого, брунатного;

хапливим кроком
постать біля банкомату
схопилась з місця,
закрила вуха,
шаруділа чеком,

а пес
світився чистим янтарем,
і вив як в опері,
дрижали мекки,

мамо!,
який янтарний світ!,
коньяк, ліхтар та пес,
і псові очі мокрі,
яка погожа ніч!,
і пес, замість трембіт

2012

Б'ються у вікна
смутами, крутами, путами,
політиками, штормами, шторами
тріпаючи, що ненароком
вислизнули між шибки,
коли хтось з нас схотів повітря,
- буде їм уроком,
бездушні січневі вістря,
достоту лютий. А час,
спресований для нас,
заради нас,
всупереч нам,
десь стигне, певно, як желе
поміж зірок,
а тут - спалахує щокрок, десь тоне у вершках небесних
з космічною ваніллю впереміш,
а тут - шипить шампанським,
необачно потривоженим,
тут падає знеможеним,
замучений пінистим власним шалом,
або висить, мов маятник, в пилюці,
тупиться, як забутий ув окропі ніж,
гордиться сам собою,
всміхається, і молиться з юрбою,
цілує зброю,
регоче нетутешньо
й несміливо замовкає.
Хурделиця мете, а сніг під сонцем сяє.

2012

Забудь мене –
Мене й мої вологі очі,
Їх сяйво рознесеться вітром чистим.
Мій жаль мине –
Так само, як і вимріяні ночі,
І зринуть спогади барвистим падолистом –
Про те, що не було –
Що не було і не могло би бути,
Забудь своє відлуння сумнооке –
Воно вже відгуло,
Відтліло, вихололо і його не чути,
Не згадуй про неходжені дороги –
Все ясно, любий,
Наче промінь сонця в грудні,
І неважливо, як іще тебе назвати,
І мої згуби –
Не здійснилися туманом через будні.
Усе уявне, але – я хочу літати.

2006

Хвилями-зорями в розмаю,
Душею-облаком до Прави

Десь в світі є праги,
львови, кийови та відні,
далекі і безпотрібні –
для тутешнього раю…

2010

Хтось запалив зелені ліхтарі,
зелені ліхтарі із Нави блимають,
і шкіряться у відгомін зорі
вечірньої, рожевої, земної,
бринить зелене світло дримбою,
дрижать зелених променів сувої,

автобуси-рибини хилять голови,
туман цілує в очі світлофори,
з-під скверів суне сизе оливо,
кубляться постаті зелених марень,
сумні, розкішні сплять софори,
снять ягодами золотих ліхтарень.

2012

Приїхав.
       Електричками, гру-
женими сирістю, сірістю,
млістю та судомами,
протягами; везли мару,
мікробів, сонце і мороз,
і посмішок щасливих стоси,
і посмішок скупих і знічених,
і мічених ідей; гукали
пароплави на Дніпрі,
ворони зачудовано припали
очиськами до сходу сонця,
і повагом, без роздратунку,
зливши звичну жовч,
розливши синяву
озимим збіжжям вищого ґатунку,
вчинили тисняву
на грізних лапах дуба.

Навмання.
          Ані дзвінку, ані тремтіння
дроту над степами.
Схотів згадати літо.
Втекти від мами.
Привезти меду, думати про діда.

2011

Ти їв колись солодку вату?
На патичку з паперу чи з картону,
Намотується шар за шаром – з автомату,
І кличе до солодкого полону,
Так пухка, спокуслива і біла,
Та іно спробуєш солодке павутиння,
І – злиплась, затверділа, поруділа;
Для цього ж треба і бажання, й вміння,
Аби солодкість різати на нитки,
Аби вони за мить перетворились
На кульки паленого цукру, любі дітки,
Підходьте, пригощайтесь, ви ж не бились?
Поводились слухняно? – мама купить,
На смак її ніхто, певно, не любить,
Скажи – ти їв колись солодку вату?
А варто цукор палений – ковтати?

2004

Іще ніколи не було такої твані,
таких громів, дощів і гумових доріг,
і ще ніколи не було так тихо,
так тужно, так пташливо,
так абрикосо-черешнево
     і так беззастережно жаль,
     і так неоковирно щемно,
     так дико дивно,
і не було таких вітрів ніколи,
і так ніколи не світились очі,
     так ясно бачу їхню позаземність
     і їх земне тепло

2011