Я все життя своє у вірші переллю.
Втоплю у них свою печаль і тугу.
Мить щастя радості високо піднесу.
На білу заміню я чорну смугу.

Я в кожне слово часточку вкладу
Душі своєї, й ритми свого серця
Без кардіографа натхненням опишу,
Та так, що аж в майбутнє відіб’ється.

Я не боятимусь, що прийде інша мить,
В якій мене фізично вже не буде.
Але я в віршах своїх буду жить.
І в них любов свою нестиму людям.

Від серця біль помало відступає
Та радості ще на замін нема.
Як бути далі я чомусь незнаю,
Як підкорить собі бурхливеє життя.

Час гоїть рани тіла і душі,
Але тавро їх залишається на віки.
Лише любові почуття живі,
Приховують їх під свої повіки.

Ще мить і болю більше не буде.
Ще крок лишається на зустріч щастю.
І знов усмішка щира розцвіте.
І знов вернеться віра в світлу казку.

Згорало небо синє від зірок,
Згорали літа теплі дні останні.
Згорав в багряних яблуках садок,
А ми згорали в полум’ї кохання.
Згасив світанок зоряні вогні,
Згасила осінь літа дні останні,
Погаснув сад у мороці й імлі,
Згасила зрада полум’я кохання.
І знов згорало небо від зірок,
А осінь на калині багряніла.
До щастя нам лишався тільки крок
Та ми його зробити не зуміли.

Пригорни ти мене до себе
І зігрій своїм теплом.
Я дістану для тебе небо,
І вкладу до твоїх долонь

Обніми мене міцно-міцно,
І ніколи не відпускай.
Я буду біля тебе вічно,
Тільки ти цього забажай.

Полюби мене щиро-щиро,
Так як Бог полюбив цей світ!
Я в любові силу вірю,
Бо вона розтоплює лід.

Покохай мене так жагуче,
До останньої краплі крові.
Я ж кохатиму тебе ще дужче,
В кожнім подиху, в кожнім слові

Поцілуй мене палко-палко,
Це останнє моє прохання.
Я назавжди піду на світанку.
Ти прости, прощавай - кохання!