Далекі, холодні й взаємно жадані,
Розділені безліччю відстаней,
Самотні два Всесвіти, діти духмяні,
Стрибаєм із відчаю пристаней.

То стрибок, то політ – дивнії комбінації,
Я в тобі потонула. Ти в мені пірнаєш ще досі,
То все душерозривні польові махінації,
Й серед цих ареолів мозкóвих – ми голі і босі.

Небо, поле і вóди – то все відголоски тебе,
В них знаходитиму й втрачатиму свідомість,
Тільки ти не губись, моє серце – реве,
І життя втрачає вагомість.

Небо у хмарній ковдрі птахів-втікачів рахує,
Не хоче лишатись самотнім, - дощами гіркими бунтує.
І дерева такі спорожнілі, застигли, оголені й ниці,
А хмари важкезні від суму, опухлі і геть білолиці.

Ситцевою плівкою затягну собі горизонти,
Чи то перспективи, як знати, чи болючі моменти,
Та от цимес у тому, що птахи чорнокрилі,
Забрали щось тепле у грудях і знову злетіли.

Ти в мені так болиш, що відчуваю цей гній,
Він смердить и сочиться із рани серцевої,
І сльозами-струмками не злічити тих діб,
Як дібралась стражданням зупинки кінцевої.

Ти в мені так гориш, що займаєш повітря,
Відбираєш, вбиваєш і мукою тішишся,
Наче я, мов тростина, зламуюсь дзвінко,
Віддаюся тобі на розправу: чи мушу я?

Ти мені тим болючим пронизуєш душу,
Шматаєш і криєш усе життєдайне,
Та справа у тім, рідносерцевий хлопче,
Що крізь муку пізнаєш й осяйне.

Недовимовленності й необачності – квіти мої сльозотворні,
Словопотоки й миттєва засторога – плоди отруйні, дарунки пітьмяні,
Я ж за вас і до вас, наче нема іншої долі,
Ілюзії дивні – то зламані гілки: пахучі й на диво духмяні.

На руїнах возводить палаци-хришталі – то справа крихка і болюча,
Не жени мене в шию, не жени мене з серця, крилатий,
Я ж така поступова в помилках і ваганнях,
Я ж така за тобою, та тільки ти надмірний й пихатий.

В чеканні стомитись не треба зусиль і в болю горіти є норма,
Як ті дарунки, ти вимагаєш радіти й вмирати постійно,
Відшукаю стежку твою і стану на неї, - персональний мій ешафоте,
Але знай: як люблю, то затягну тебе із собою, вбивчо й нестримно.

Кроками-пастками йтиму сьогодні,
Обличчя поріже повітря-задуха,
Губи зволожу в одкровенні й блювоті,
Вичавить очі фатальна звірюка.

Віддамся тортурам й екзекуціям дивним,
І голову тихо вмощу під сокиру,
Криши мене лезом своїм очманілим,
Не треба жаліти мрійливу людину.

Мій ранок – танатоморфозний,
Триватиме задушливу вічність,
Я йтиму й повертатимусь знову
(стане мій коматозний),
До тебе й тих, кому ймення – душевне каліцтво і бідність.

Я вдихаю твої обрáзи на світ і самого себе,
Йду за тобою і нишком слідкую непевно,
як ти випльовуєш відразу до всіх і до мене,
Нащо я так: назавжди і міцно, ой ле-ле.

Твоє буркотіння застрягло у вухах,
І слова почорнілі воронням злетіли,
Я від тебе то взахваті, то в агонії і в муках,
В цім хаосі, дивися, мої очі змарніли.

Подаруй мені ще трохи миттєвостей,
В яких разом: моя фарба і твоя сивина,
Скільки є тієї дивини імовірностей?
Та всім розбіжностям причина – моя лиш вина.

Рухами, витинанками, колиханнями –
Дихай, тіло, невтомно, танцюй.
Під мантри, насичені силою й духом,
Стрибай, вигинайся, наче востаннє гарцюй.

Сльозами гіркими вмивай себе, тіло,
То є твоя Ніагара, твій бриз і спасіння,
І навіть як сонце безжально висушить шкіру
(твою особисту пустелю)
не припиняй свойого моління.

Не схиляйся катові в ноги, не лети пожовклим листом,
То лиш жаданні відлуння ілюзії,
Бо інколи ті, що на серці арабескою висічені,
Мотивують до активної евтаназії.

Втомлено чекала на вітер,
Дочекавшись – в обійми впала.
З тим вітром прийшов дехто,
Одразу згубила, що мала.

Заклякла від подиву раптом,
Як можна бути єдино,
Безмежно багатим і бідним,
Просвіти, таємнича людино.

Вітер ламою скаче,
То дарує, то знов відбирає,
Того, хто живить,
А потім безжально вбиває.

Джерела усі пересохли,
І знову на серці пустеля,
Бо ти мене випив, сволото,
Я знову солоная скеля.

Погано те, як вдома не чекають,
І чапаєш самотньо вуличкáми,
Туди, де сірі стіни й гострі меблі,
Душа усіяна печалі пагінцями.

Погано те, як повен дім людей,
І гаркіт чути всім сусідам,
Та ти – один, самотній, мов маяк,
Бо море віддалося кригам.

Погано те, як від сімейної «любові»,
В мотузку лізеш та під стелю стрімко,
Або ж замучений і загнаний у плінтус,
Бо від примарної турботи якось гірко.

І справа геть не в поколіннях,
І не в позиціях й думках, мій друже,
Просто хтось давно безкрилий ходе,
От іншим від того і ріже.

Зі своїми сповідями-хмарами,
Не лізь у душу, не пхайся, благаю.
Я не чорна дірка, що поглине твій Всесвіт прогнивший,
Не стану тобі провідником ні до пекла, ні раю.

Краще сяй мені мріями смарагдовими,
Будь тим життєдайним, що натхнення дарує,
Будь моїм сонцем, грій собі душу,
А не мечем, що повсякчас безжально катує.

Най твої руки-хришталі,
Відблискують лихо і біди зворотньо,
Стань моїм ЕПІ: центром і кризом
(як все епічно, не інакше),
Стань… бо як я без тебе? Надто самотньо…

Юная береза трепещет листом,
Позволяя ветру нежно бить поклон.
Только, ветер буйный, не ломай листы,
У нее, похоже, новые мечты.

Созерцая солнце каждый Божий день,
Юная береза прячет мрака тень.
Стройная красавица, прячь, да не таи,
Ласку й очарование в себе ты не губи.

Зелень свою свежую не дари прохожим,
Простота душевная в душу их не вхожа.
Растрепают твои косы и уйдут не глядя,
Разорвав пред этим «кóристое платье».

Юная береза тоскует в сером сквере,
А ветер все щекочет ее «березовую веру»,
Веру в то, что сердце может вдруг растаять,
А не псом чумным на других лишь лаять.

Як знаходиш Бога в інших,
Губиш йóго в собі…
Це буде тобі вічна кара,
Блукатимеш в смутку й журбі.

Як черпатимеш в них промені сонця,
Станеш сліпою в той же момент
(а може така вже давно),
Твоє «его» зжере тебе хутко,
Як тобі цей аргумент?

Під звуки цілющої мантри,
Танцюй свої молитвú, кралю,
А вони куштуватимуть твої серце і душу,
Ти ж того хочеш, постійно питаю?!...

Той, хто хоч раз бачив сонце,
В пітьмяну печеру не піде,
Той, хто хоч раз дихав на повну,
Від смороду й диму загине.

Той, хто хоч раз розділяв своє горе,
Віддасть іншому усмíшку й моменти,
Той, хто хоч раз збирав своє серце,
Помилку обмúне, а може полюбить.

Нас, тих «тоїв», мільйони (а може і більше),
Та кожен дивакує постійно,
Наче можна константою бути,
В цьому крúхкому й дивному світі.

Осінь зжирає сонце,
І небо пускатиме слину,
Очі бунтують і ниють,
Бояться нóжа у спину.

Знаю, такеє буває:
Серця гниють старечо,
Що цвітом увінчані.
Пожовкла й олдóва малеча.

Отруєна стрілка чкурнула,
Залишив пісок в порожнечі,
А небо все плаче,
За тими, що не живши померли...

Це лякливе почуття:
Як не знаєш куди душу дíти,
Наче повно у грудях, та при співі ехо лишень,
Хочеться заклякнуть на місці
Та звідучора у мене на лобі мішень.

Ти стріляєш у неї:
Крокую тоді в небуття самовито,
Під гіпнозом і розпачем вбиваючи ту, що надію дарує,
Повертатись назад вже не гоже,
(хоч і кортить, хоч і болить)
Та сподівання на рані старій майоріють.

Я б кохалася з небом:
Тим, що сіріше за хмільну журбу,
І віддалась у бранки дощеві поночі,
Тільки нащо їм всім моє тіло холодне,
Ще й у якому серце горить.

Твої слова – то застиглий гáрпіус на тілі моїм,
Що боляче здерти, а лишити шкодá,
Вся обліплена ними, дошкульно побита,
Наче натомість одуження стану німа.

Сновидою тиняюся в тиші невтомно,
Наче покою не прагне душа,
А твої руки-крила у вирій злетіли,
Із катом у серці лишилась одна.

Сміх і радість твої – то моє блювотиння,
Що застоялись в горлі і мокрих очах,
Я не стерплю тебе, зникни, тиранове курво!
Забери із собою покусані губи і страх.

PS: я ..тебе..бережу...

У хоспісі на Вас чекатиме власна койка,
Ну, як, власна, допоки вуста випускатимуть відчай з легень.
Безсумнівно, то буде краща мить у скурвленному житті,
Та майте надію, що на «9» і «40» буде безліч добрющих печень.

Пудрéтом оздоблювати дýші не треба, панове,
У Вас того «добра», хоч бульдозером греби, та заморишся.
Ех, а колись марилось Спасіння і Світло (таємні сполуки двох «С»),
Ви окутувались в «ми» та маєте й нині суцільне лиш «я».

Шановні, ви надягаєте маски псевдо-ідеальних й пишаєтесь
(як наче та гниль не пролізе крізь діри й щілини),
Та я вже розсмакувала плоди породистих пих,
Тож залишайтесь у куснях шматованих спогадів,
І не лізьте в сьогодення й майбутнього сяйва доріг.

Я знаю твоє життєве амплуа, вовчице,
Воно таке затьмарене й згубне для тебе, кралю.
Ти любиш поглинати собі несхожих і пити їх,
А я дивлюся на теє нишком і про спасіння твоє марю.

Я знаю про твою нічну муку, вовчице,
І як зóряна зжирає утопії милі тобі, певна.
Ти падатимеш і вставатимеш на лапи потужні,
Для тебе віддатись поразці то є ганебно.

Я знаю, - окрасу змінила ти в надії на зміни, вовчице,
(як наче від себе і хитрих думок ти матимеш змогу втекти).
І зуби свої заховай, не боюся тебе, моя сило,
Та пробирайся нестримно крізь чергові колючі гілки.

Притрушена мороком, запаяна куривом,
Йде панна крізь поле, усіяне трупами,
І тішиться й лущиться від чергóвого зáпалу,
В чеканні на вибух, заливає полотнище фарбою.

Підрізала й знищила своє власне коріння,
В торбині у неї іпомеївське зілля
(стреси, проблеми, - самі ж розумієте),
Холодом й силою її серце завіяне.

Опісля буденного збору полеглих,
Прекрасна валькірія шукає ганебних,
Що увінчані втечею й примарним везінням,
Випадково врятованих зі світу чекає гоніння.

Самотня панна мовчки тужить вечорами,
Кохатись з мертвим - то їй вічна кара,
А може мука та – спасіння?
Бо ж серед живих нема давно сумління.

Заколені ширкою суспільного розпачу,
Ми тліємо й чахнемо над святою іконою,
В надії на рятунок ми творемо досхочу,
Шукаючи виправдання і тішимось долею.

Під крики і плач забутої матері,
Малюються образи й пишуться твори,
У душі прогноєні опущено якорі,
Зі сліз і жорстокості розлито червонеє море.

Колись зґвалтовану неню єдину,
Тягали між собою ворожії сили,
Сокирою нищили з віночка калину,
На долоні розгорнені ставили брили.

І діти її віддавали кáтові в руки,
Мовчки дивились на процес плюндрування,
Їм за музику були матері муки,
Екзекуція тея йщла за чітким плануванням.

Настав час нового відлік,
І воля наче вже прийшла,
А по жовтому квитку гуляє діва,
І вже сама, сама пішла...

Поки ти десь ходиш-бродиш, Дерезо,
Я кохаюся з німцем у глибокому читанні,
Даю життя холодному віскарю, аби зігрітись,
І шукаю для себе нові безглузді питання.

Поки ти десь тичиш-нищищ свої стрункі факи, Дерезо,
Я з лопатою й ножем в очікуванні хеппі-енду,
Зберігаю у пам’яті твої гостини й цілунки із килимом,
Твої мати закарбовані в графі «найкращі моменти».

Поки ти десь тягаєш-ламаєш свої мартінси, Дерезо,
В той час я чекаю на тебе в своїй параної,
(Як наче ти є, а наче ти моя персональна примара)
Ми ж бо розчинені в треші й розбавлені сяйвом,
Таке враження, що я ціле століття на тебе чекала.

І сонними рухами ріжмо ми черево,
Стонами, криками, насичені маревом,
Тієї розпусної монахині, що нам
Заправляла канабіс у трубки.

Під чергóвим поривом-відривом,
Кружлятимем у пристраснім танці
Під впливом Б52-им, глядітимем
У підірвану стелю, неначе у дзеркало власного его.

Ти знаєш, моя хмільна колего,
Що зіркú деколи сиплять чарівні моменти?
Їх ми карбуєм у власних каналах,
Даруючи жителькам ночі можливість пошани.

І розписи Гігера наші стіни кохатимуть стрімко,
Й відсутність диванів запалить горлянки,
Еверести книжок і знедолені карми
Спочиватимуть у нашій самотній альтанці.

Ти кажеш, Дерезо, що так ми заробим квиток в один бік,
А мені місто лярв і різних чар-зілль
Нашіптує долю-окрасу, що його стéжками
Внесем іскру й кураж до наших життів.

Мені так хочеться Ваших (н)очей,
І темних хвиль волосся…
Кришталевих музик пальців,
Я Вас люблю, так вже повелося…

Мені так хочеться Ваших думок,
І клопітливої роботи над книжками,
Самотніх мрій і запальних амбіцій,
Я Вас люблю, так хочу бути з Вами…

Я марю тим, що заборонено давно,
Любов моя така палка і щира!
Я чекатиму на синтез наших душ,
Ви просто мертве серце оживила…

Трохи міцної кави, літр солоних сліз,
Гірка розмитих ілюзій, кілограма зо три безсонних ночей,
Ложка іронічних прожилок, чаша сарказму і чорної карми,
Тарíль безкінечних пошуків і пара самотніх очей.

Трохи зеленого терпкого чаю, літр серцевого гною,
Гірка зруйнованих мрій, кілограмчик відрази до світу,
Ложка цинізму, чаша безкрайнього суму,
Тарíль егоїзму, заправлена фатальністю, що їй немає ліку.

Трохи холодного неба, літр безпомічності й печалі,
Гірка надії, кілограм пристрасті й туги,
Ложка байдужості, чаша душевного ехо,
Тарíль страху і тремтячі розгорнуті руки.

Ось вона: свята моя унція життєвого болю,
Ось він: рецепт моєї нікчемності й кари,
Наче нічого складного…
Цікаво, чи зможу існувати й надалі?

Темно. Лячно. Душно.
Морок виїдає заморені очі.
Я мрію про світло,
Та є полонянкою ночі.

Холодно. Тонко. Байдуже.
Відчуження спить зі мною.
Я мрію про голос,
Та тільки рóдилась німою.

Пекуче. Отруйно. Безкінечно.
Стіни зруйновано, та я відчуваю їх тиск.
Я мрію про посмішку,
Та не маю до щастя хист.

Тотальна руйнація – явище звичне,
Готуйте душі: зустрічаймо первісне.

Бачу перед собою сині облуплені двері,
Усе затихло довкола:
Зі мною лишень одна сúнька,
Я через край сьогодні бадьора.

Занадто багато синявого трешу,
О, ні, мені лишень те здається.
Переді мною потріскана сúньва:
Ілюзія щастя у мозку зав’ється.

Потупилась в смужку синього спектру,
І штиль на серденьку з’явився,
А ось тут ти розкрив мої сúнькові двері:
План на спасіння вщент розвалився.

В тебе жбурнули каміння,
Але ти підвівся і рушив вперед.
Твоїм каноном стало «show must go on»,
Тож не чекав біля хати біленьких лелек.

Життя хитає твою душу, розвінчує мрії,
Але ти міцно стоїш на ногах.
Твоїм черговим каноном стало «ні кроку назад»,
Тож не спіткало серце метаморфози «жебрак».

Тобі лячно, прикро, і навіть портвейн не заглушує сум,
Але ти кохаєшся з маскою притвóру.
Твоїм черговим каноном стало «я бісовий оптиміст»,
Тож відкрив свої груди для пострілу болю.

Я скуштую твої очі, губи і фаланги пальців.
Я з’їм тебе, а як ні, - то понадкушую.
Стережись, мій янголе у темнім балахоні,
Я певна, що запалати тебе змушу.

Я скуштую чорнило твоїх патлів, ніч зіниць ясних.
Я знаю, що ти не втримаєшся і полетиш зі мною
Туди, де мусимо бути вільними й щасливими:
До космосу, нірвани й іншої гармонії вихору та спокою.

Я скуштую твоє вогняне серце, на якім пристрасть – то протуберанці сонця.
Я поглину тебе, але не дам гарантії на повернення.
І не карайся при поразці – моїй, своїй, чужій,
Всеодно життя не дасть нам взаємного обернення.

Я люблю твої очі:
Такі великі дві планети,
Глибока мудрість і розважність,
У них поєднані взаємно.

Я люблю твою ходу:
Така тихенька і спокійна,
Здолала безліч перешкод вона,
А все ж місцями енергійна.

Я люблю твій ніс маленький:
Такий сопучий і вологий,
Що любить пахощі цікаві
Ловить і відпускать таємно.

Я люблю твоє тіло:
Таке гнучке і нестримне,
Що усюди пригоду шукає,
А потім ховає під грифом «інтимне».

Я люблю тебе, кóте, охоронець моєї змарнілої карми…

Холодна тиша ночі з'їдає мій мозок,
І я стою посеред пекла своєї душі,
Холодне полум'я пече мені ноги,
Гріє тарíль гнилої журби.

Я так само стою і боюсь ворухнутись,
Щось скам'яніло у грудях в цю мить.
А ти просто візьми мою руку,
Й поведи у таємну блакить.

Блакитна хвиля миє ноги,
І сонечко безжально запіка,
Самотня птаха в небі тужить,
Руденький пес у полі завива.

І посеред цієї благодаті,
Маніяк-убивця жертву розчленя,
Красиву дівчину шматує,
Про правду-матку забува.

Манюні тій лишень за двадцять промайнуло,
Хоч на вигляд має більше літ,
Але окривавленого теє не хвилює,
Накликав на дівчину майстерно бід.

Садист безжальний руки відрива,
І кров червону жадібно ковтає,
Ледь живе тільце мурдує,
І без спочину кралю добиває.

І нікому вступитись за красуню,
Всі осторонь тихесенько мовчать,
А то ж нічого, що неньку їх ґвалтують,
Усім аби пожрать-поспать.

Твоє світло сліпить очі,
Та я тягну до тебе руки,
У сподіваннях захлинаюсь,
І стримано терплю всі муки.
Твоя гучність оглушила,
Та не спиняюсь ні на мить,
У рожевих хмарах все купаюсь,
Для тебе тільки хочу жить.
Твій смак такий солодкий, пéвна!
Та поки лиш гіркóту їм,
У прогнозах все тиняюсь,
Ти - моя з найліпших мрій.

Що се Ви робите? Спите, їсте, працюєте?
Все прагнете до Вашого «хрусткого» бога?
А хто ж буде душі рятувати?
Чи лишилась хоч крапелька святого?
Що ж Ви робите? Зжираєте свойого брата?
Все прагнете до домінанти в світі?
А хто ж буде красу творити?
Чи зможемо опісля сього жити?
Що Ви робите? Все топчетесь на кістках дитячих?
Все прагнете зруйнувати суспільні мрії?
А хто ж кохатиме всім серцем?
Чи на спасіння маємо надії?
А нічого не робіть, все одно живі всі трупи.
Продались за дзвін монет в кишені.
В скриню поховали почуття одвічні,
А на реліктових набили для пострілів мішені…

Спасибі, любий, за науку,
Що навчив холодного спокою,
Що вкропив ще більше егоїзму в душу,
Тепер не сумуватиму навіть за тобою.

Спасибі, любий, що дізналась правду,
Що тепер вбачатиму франтíв за милю,
Що не розрізатиму на чáстки душу,
Не тягатиму печалі гирю.

Спасибі, любий, за едикт «не скигли»,
Що знаю від нині я тариф любові,
Що маю світлий розум і порожні груди,
Та не шукатиму в коханні долі.

Буває так, що роззуваєш очі,
І омиває хвиля світла.
Прозрів, засіяв нове поле,
Але не встиг зібрати жита.

Буває так, що згадуєш за правду,
І дістаєш життя нового лист,
Але забруднений папір біленький,
А в голові немов сидить чекіст.

Буває так, що сльози ллєш солоні,
І обертаєшся частесенько назад.
Але не кланяйся минулому у ноги,
Сгубив ти щастя серед навіяних принад.

Ось вона, моя грецька Богиня!
Що її очі стріляють вогнем,
Що її погляд остужує душу водночас.
Моє серце наповнюється жалéм,
Коли її туфлі від мене стукочуть…
Твої хвилі, на зібраній мушлі з волосся,
Завжди стримані й холодні.
І знову зникає вона у Всесвіт,
І знову лишилась я самотня…
Пальці її, мов струни,
Що розвінчують дзвінко повітря.
Дорогою пливе вона ніжно,
Немов темночола лебідка…
Тендітність і сила в тобі домінують,
І мудрість пронизує тіло.
Усмішка таїть сум і печаль,
Ховає в собі наболіле…
І ось закручусь я у вихорі світу,
І хто мене в мить цю обніме?
Солоні сльозинки я п’ю за тобою,
Моя ти грецька Богине…

В очах таємний вогник,
І ніс тихесенько сопить,
Зубочок нишком виззирá,
І смуток десь в куточку спить.
Я відпущу свої долоні
Тобі в волоссячко в полон,
Притисну носа до макітри,
Вловлю амбре одеколон.
Стискаєш мої пальці ніжно
І прямо таю вся в цю мить,
Твоє тіло все палає,
Душа моя неістово горить.
Твої очиці ніжно-сірі
Так манять мене знов і знов,
Прижмусь до грудки своїм тілом,
Підкинь у мене кілька дров!
Підкинь, най сгорю дощéнта,
Під тиском твого тіла.
Відчуєм ти і я
В коханні смак молитви…!

Привіт, моя боле,
Як тобі живеться?
Чим тішишся, чим дихаєш?
Чи жаль в тобі зіллється?
Разом з тобою вічно ми…
Супутниці постійні.
Моя ти зірко, провіднице,
В тобі важелі мої рушійні.
Плекала змалечку тебе,
Своїми мріями живила,
Ностальгії скандувала,
І світла сліду не лишила…
Моя боле, моя крале!
Що ж мені робити?
Як по хмаронькам літати?
Коханого розлюбити?

Минають дні й пливуть години,
А я сиджу самотньо у вікна,
Малюю нутрощі свої єдині,
Пишу життєпис тільки я одна.
Давно забули радощі первісні
Немає більше й мозочку часток.
Одні фекалії у душах Ваших,
Лишилась ще й купа кісточок.
Серденькі повні перегноєм,
В макітрі вітер звеселя.
В очах ні крапельки іскринки,
Про це задумалась лиш я.
Голодні мухи - друзі Ваші,
А товариші - слизькі червú.
На жаль, та й я частинка ваша,
Немає гіршої журби...