А ти нічого. Просто ти пішов би,
Не озирнувшись на її сльозу.
Вона ж бо сильна. Кинулась не вслід би,
Збирала б з сонцем дрібненьку росу.
Вона б промінню помагала щиро,
Воно б світило яскравіше вслід,
Щоб ти не впав, і очі б не сліпило,
Щоб бачив ти перед собою світ.
Вона тебе любила... Ти не зрадив,
Ти просто не помітив почуттів.
А вітер бачив все й тобі порадив
Послухати душі своєї спів...
І ти почув - дзвенить твоє кохання,
Розноситься мільйоном голосів.
І ви кохали вдвох... І до світання
Не бачив жоден з вас ніяких снів.
Тепер ти любиш й зроду не пішов би,
Ловив би кожненьку її сльозу.
Вона ж, кохана, зовсім не змінилась...
Й збирала б з сонцем дрібненьку росу...

31.03.11

Колись от бились за прекрасних дам
І подвиги присвячували леді,
Пізніше бились просто за міста
Такі в мундирах стрижені ведмеді.
А потім - світова! Не хтіли й не чекали,
Хоч знали вже давно, що все до того йде.
Пошкрябали в кутках, віддали все, що мали,
І сіли дружно другої всі ждем!
Діждалися! Прийшла, не забарилась!
Забрала, що лишилось, підросло,
Але, чомусь у нас не поселилась,
Занадто добрий їй, напевно, тут народ.
Пройшлася двічі, ну, а може, тричі
По наших землях панія Війна.
Забрала в нас Марічку, з нею й Гриця,
Біля воріт стоїть лиш сирота.
На пам'ять залишила ж ветеранів,
Живих цих свідків страшних тих подій.
Вони ж, поки живуть, застерігають
Нас від прийдешньої, вже близької війни.
Стає все менше тих солдатів славних,
Хоробрих медсестер і лікарів,
Які війни обличчя добре знають,
Які щасливі чути вільний спів.
І ось повз мене пропливá медалі,
На грудях мужніх вивішені в ряд
Стає все менше й менше ветеранів.
Але не повернéш вже час назад.
Війна тихенько вигляда з-за рогу,
Вже видно підлу посмішку її...
Яке б то місто взяти у облогу?
І звідки привезти б то кораблі?
Нова війна вже скоро розпочнеться.
Їй треба час лиш, щоб придумать план.
І битися нам все ж, та й доведеться,
Коли помре останній ветеран...

05.11

І ніби так нічого не змінилось -
А річка брудною тут стала враз.
Старі традиції вже ніби розчинились
В буденності усіх цих сірих мас.
Нічого страшного ми ніби не зробили,
А ліс зникає - за гектаром ар.
І вже міста в болотах опинились,
А від боліт засох останній знак.
Ми дýмаєм: чого ж не вистачає?
Ах(!) риби стало менше у річках!
Й професори мудрують і гадають,
Як виростити рибу у містах.
Чогось нам точно ще не вистачає!
Ну, так! Нам дихать важче тут стає!
І мудреці всі голову ламають,
Поганого що у повітрі є.
А я сиджу дивлюся і сміюся.
Які ж вони дурні: проблема в них.
Багато думають вони і мало пýття.
Не знають: люди в давнину колись
Природу берегли, як і годиться,
Вона ж давала все. Й не треба рúться
В паперах, документах чи книжках,
Бо істина не дуже вже й складна.

04.09