Под водою обрёл новый мир.
Сам себе тогда я сказал.
Как я поздно впервые нырнул,
Как поздно открылись глаза.

И с тех пор не отнять никогда,
До конца этой жизни со мной.
Все красоты и все чудеса,
Обнаружить что смог под волной.

Полежу, полежу на воде как во сне!
Как в прозрачной, живой пелене!
Пусть ласкает, качает, со мной говорит!
Сердце мое, волнам в такт, ее боготворит.

Пусть пока не нырял в океан.
Марианских глубин я не брал!
Нету в нашей державе болот,
Тех, в которые я б не нырял.

Тёмный омут уже не страшит,
И не так уж черна глубина.
Если Ты ею насквозь прошит!
И Твой взгляд, отражает она.

Продышусь. Надышусь и уйду!
Вниз под воду, там меня ждут!
Пусть земные дела отойдут,
Хоть на несколько вечных минут.

Здесь среди мутняка и кόрчей,
В тишине, что движенье таит.
Понимается много вещей,
Тех что наша порода хранит.

Кому твёрдая суша милей,
Чем ѝловой взвеси стена,
Чем под маской пригόршня соплей,
Не понять до конца им меня.

Полежу, полежу на воде как во сне!
Как в прозрачной, живой пелене!
Пусть ласкает, качает, со мной говорит!
Сердце мое, волнам в такт, ее боготворит.
2012

Не кохався я довго.
Не мав я кохання.
І от я прийшов,
До Тебе на здибання.

Без зайвих розмов,
Грайливих віршів.
Шалений дух сексу,
Нас там, промочив!

Зчепилися міцно.
Тілами сплелись.
Ритму кохання,
Удвох віддались.

Чулось всю ніч!
І ранку окраєць.
Об Твою проміж,
Лязкання яєць!
2013

Пігулку кохання, -
Довелося ковтнути.
Зовсім випадково,
Не встиг і збагнути.
Коли ж Ти стала
Такою близькою?
Тепер за кордоном,
Та ніби поруч, зі мною.
Тепло Твоє ніжне,
Крізь відстані лине.
І Любов без упину
Надихає мене.
2013

Розмова з Тобою,
То бесіда з вітром.
Так схоже як він –
Мене маниш єствóм.

Раз чується "так",
Тремтінням жадливим.
То кремінним "ні"!
Обривається торк.

Ти вабиш нестримно,
Усім таким різним.
І чимось, так схожим.
Я відчув, і замовк.

Ти подруга друга!
Чи друга подруга?
Чи то є життєво?
Чи тільки наруга?

Коханням наруга.
Відносин напруга.
Сьогодні моя Ти,
Друга - подруга!

Не буде вже світла.
Ти мóрок оділа.
І краплі солоні,
Є гóлосом тіла.

Твого то є тіла,
Мого нема діла.
Ще один поштовх,
І Ти обімліла...

Спи спокійно,
Бýде все добре...

Немає тут звуків.
І тиші немає.
Це місце зоп`яну,
Душа відчуває.

Немає роздорів.
І плачу, і болю.
Немає нікого
Клятущого долю.

Чудове то місце.
Душевна нірвана.
Нічого не чуєш.
Так гоїться рана.

Душевная рана,
Зопалой любові.
Що житиме вічно
У мене у крові.

Колись Ти відчуєш!
Колись і пізнаєш.
Те місце де я є.
І ти, заблукаєш.

Ми так хотіли!
І очі були в притул.
Кохались і чули
У вýхах шалений гул.

Боролися з часом,
Секунди щоби тягти,
І тенором й басом,
До мене мовляла Ти.

Словами і криком,
Тендітним тремтінням,
Зпотворенним ликом,
Ще, збожевіллям!

І чулось благання,
І ляскання мокрих тіл.
Жертви кохання, –
Обідній покрили стіл.

2007

Здесь сожаленья неуместны.
Здесь стены красит серый цвет.
Здесь так угрюмо, сыро, тесно,
Но мне прекрасней места нет.

Свидетели любви баталий,
Здесь рядовые кирпичи.
Здесь запах пота, гениталий,
Немного с примесью мочи.

Метал здесь, ржавчиной покрытый,
Под монотонный звон цепей…
И в довершенье, здесь закрытый,
Я, узник госпожи моей.

Ось і підкралась.
Та ж недавно було?
Родини, хрестини,
Без зморщок чоло.

Тепер одна донька.
А з часом і друга.
Марш Мендельсона,
Весілля і туга.

В гамірній столиці,
Де люду пітьма.
Між бетону та криці,
Блукала сама...

Нівечила смуток,
Чекала на радість.
Між правди і чуток,
Батьківська старість.
25.04.2007 00:40

Що є для Вас -
У імені Катруся?
Я хочу знáти,
Бо я тільки вчуся.

Я почувати вчуся,
Жити не у сні.
І я не помилюся,
Я не помилюся, ні.

Життя частинка?
Сплеск пам`яті?
Ні! Катеринкá!
Усе, в моїм житті.

Не можу спати!
Згадаю знов і знов.
Дівчина Катерина,
В мені, прокинула любóв.
12.01.2007 01:57

Когда тревогой путь отмечен.
И не видна в тумане даль.
Я вспоминаю что не вечен,
И гложет сердце мне печаль.

Не лечит душу звон бокалов,
Не греет больше тело шаль.
Но лучше всех похвал и пьедесталов,
Твоей улыбки - нежная вуаль.

Простой улыбки, милой, доброй.
Что с детства видел не во сне.
Извозчик, Время, подавай карету!
Я еду к Маме! Вот что нужно мне!
2006

Навіщо кохати?
Я відповідь хóчу!
Прошу не брехати,
Брехні вже досхочу.

Кохати щоб сльози
В подушку давити?
Чи як на морозі,
Зі зла цокотіти?!

Не легше каміння,
Де серце покласти.
Забуть про кохання,
І розумом впасти.

Розумом й тілом,
Душею можливо...
Аби лиш не так,
Нерозділено, криво.
2006 03:16

В маршрутці товканина,
Притис Твої сідниці.
Між нами лиш тканина,
Штанів, трусів, спідниці.

На дворі страшна спека,
В маршрутці люди мліють.
Ти теж така гаряча,
Ще й вушка червоніють.

Ці ями на дорозі,
То вверх, то вниз, благаю!
Я ніц зробить не в змозі,
Й Тебе вже підпираю.

Я не забув про сором.
Та й якось не культурно…
Все добре. Ти всміхнулась,
Через плече: Бон жур но…
11.06.2006

Прокидайся дівчино,
Розчеши свої коси,
Хай обличчя умиють
Літні вранішні роси.

Краплі сперми моєї,
Що засохли на тілі,
В зайцях сонця завмерли
Ніби родимки білі.

Ех, як добре прокинутись
Поруч з файною пані,
З якою вовтузились,
Потопали в коханні.

Займались любов`ю,
На свіжому сіні.
Під запах природній,
Під звуки тваринні…

Я був там недавно.
Вже нема тої ферми.
Моє тіло й душа,
Пригадали, й завмерли.
11.10.2005

ЇЇ любов заставляє,
Його плакати кров`ю!
Про біль він благає,
Є для нього любов`ю.

Цілунок та ляпас,
І ремінь по спині.
Закінчиться свято,
О другій годині.

На роботу вранці,
Господиня зірветься.
І серденько рабське,
Повільніше бьється.
13.04.2004

Ви не повірите, шановні,
З асфальту я до Вас кажу.
Ви не повірите мені!
Та я Вам правду, розкажу.

Я є початок і кінець!
Я там бував, де Вам не бути.
Я йшов із Вами під вінець,
І в спальні скрип мій було чути.

Я є майбутнє і минуле!
І не одне в мені життя.
Я Вашу доню чи синулю,
Забрав з собою в небуття.

Я щира радість, біль розлуки,
Оргазму свідок, лише мить, –
І ось людські, тремтячі руки,
І голос чути: Хай летить!

Я б полетів. Давайте крила!
Та пізно вже. І ось лежу…
Ви вже спите. Спить Ваша мила.
Я ж Вашу радість, бережу.
07.05.2006

Морок всебічно мене огортає,
Хочу чи ні, ніхто не спитає.
Чорні по стінах розбризкані тіні,
Тепер я їй раб. На сьогодні. Віднині.
Лячно вронити хоч слово у тиші,
Краще стояти тихіше від миші.
Скуті кайданами руки і ноги,
Нема мені звідки, чекать допомоги.
Раптом пітьму різкий звук пронизає,
Це звук батога, і усе завмирає.
Серце ледь б`ється, пітьма ріже очі.
Відчинилися двері, бачу постать дівочу.
Тиша, мовчання, ні я, ні Вона.
Невимитий посуд – ось моя вина.
Вмикається світло, і перед очима –
Я бачу чортяку, авжеж не дівчину!
Розпатлані коси, корсет шкіряний,
На шиї дівочій, ошийник стальний.
Очі пантери, а може й тигриці?!
Слідів не лишилось від бувшої киці.
Зап`ястя закуті у шкіру з шипами,
А Вона нічогенька, з міцними ногами.
Ноги чарівні, а де те, що вище?
Гумові шорти стягнули сідлище.
Руками зминає батіг шкіряний,
Десь я вже бачив точненько такий.
І поки в безодні думок я тонув,
Цей же батіг враз мене обгорнув.
Боляче вжалив хлистом ягодицю.
Я поглядом впився у мою царицю.
Що за усмішка, і білії зуби,
Заводять мене, її чорнії губи.
Що?! Як заводять? Я маю благати,
Аби перестала мене так шмагати!
Чорт! Як звабливо підстрибують груди.
В такт батогу, я гарячий усюди!
О Боже, о що це?! У мене встає!
Безкрає захоплення моє видає!
Богиня побачила, зіщурила очі,
У нас попереду лишилось півночі.
Ходою звабливою коло пройшла,
Й стрибнувши, ногами мене обвила.
Не знав куди діти, енергії стільки,
В ту ніч я в кайданах торкнувся до зірки.
До неба, до сонця, у космос зринав,
Не менше кохання їй віддавав.
Прокинулись разом, у неї у спальні.
Привіт! Добрий день Вам! Забави оральні.
Чіпляю язиком її, як по нотам.
Стогне й сопе, обливається потом.
Руки розкинула, це те що треба,
Спочатку зв`язати, а потім до неба!
Ну ось і готово, лежить моя киця,
Моя чорна богиня, нічная цариця.
Роздута, розп`ята на билицях ліжка,
Домашня, спокуслива милая кішка.
Я можу робити з нею, що хочу.
Хоч зацілую, а схочу задрочу.
До вечора вільність собі дозволяю,
Її я за світла рабинею маю.
Та тільки лиш сонце за обрій сідає,
Як морок всебічно, мене огортає…

Палюче сонце, холодні тумани,
Каміння, що звикло лежати віками.
Красиві, стрункі, гуцулки-смереки,
Гніздо на даху, що звили лелеки.
Вечірня роса, і вранішні роси,
На полонині – осінні покоси.
Вершина Говерли ховається в хмарі,
Вівці до купи зібрались в отарі.
Дощ і веселка, хлопці й дівчата,
З дерев`яного бруса, батьківська хата.
Альпійська сосна, ожина, чорниці,
Джерельна вода, холодніша од криці.
Гуцульські пісні, і гуляння народні,
Багаті Карпати – на чари природні.

Старість – не радість,
Кажуть дарма.
Старість не літо,
Старість – зима!

Старість, то мудрість
Життя за плечима.
За сивими скронями,
Туга ледь зрима.

Велика родина.
Діти, онуки.
Вже незабаром
І будуть правнуки.

Виросло дерево.
Збудована хата.
Рахунок пенсійний,
Старість “багата”!

Старість у радість,
Слізно-весела зима.
Тільки якщо от –
Ти жив, не дарма!

Гори ваблять собою
В низовині не жили
Ми дерлись на гору
Зриваючи жили.

Ковтаючи піт
І мати гарячі
Під вагою чобіт
Ожили мрії дитячі.

Далекі і близькі
Великі й малі
Радощі людські
Затьмарять жалі.

В тумані холоднім
Говерла сивіє
Ще трохи й вершина
Нам серце зігріє

Щоб в старості ми
Обзавівшись дітьми
Без гіпербол сказали
Ми жили – людьми!

Що відчуваєш, як збувається мрія?
Чи в серці Твоєму, ще жевріє надія?
Чи задоволений тим всім що маєш?
Ти вже ненавидиш, чи ще кохаєш?!

Мрія збулася, досяг я мети.
Та спокою знову мені не знайти.

Досягну мети, пройде кілька літ,
Під ноги мені, впаде цілий світ.
Підступних думок, чванлива омана,
Водою з очей знову сіє кохана.

Мрія збулася, зробив що хотів,
Немає спокою, час пролетів!

Здійснились бажання. Що я наробив?!
Кохання і друзів, навік розгубив.
Тіло з`їдає духовна пітьма,
Лишаюсь один. І мрія сама.

Мрія збулася. Досягнувши мети,
По іншому хочеться, шлях свій пройти…

Приходить кохана.
Спускається вечір.
Цілує у губи.
Оголює плечі.

Беру у долоні,
Її стиглі груди.
Її я смакую,
Потроху усюди.

Заводять повільно,
Чуттєві цілунки.
Злились воєдино
Пупкові чарунки.

Я торкаюсь її –
Мої руки тремтячі,
Линуть вниз, мимо шиї,
Де перса дівчачі.

Я боюся її –
І не хочу втрачати.
Про минулі події,
Вона любить мовчати.

Я кохаю її –
І так хочу кричати:
Хай пробачать повії,
Мені є шо втрачати!

Я благаю її –
Пещу ніжно руками.
І цілую їй вії,
Любов є між нами.

ЇЇ тепле нутро,
Обійма його тісно.
І на спині тавро,
Нігті шкробають злісно.

О, як вони люблять,
Простирадла червоні.
В них чорнії стіни,
Тіла їх в полоні.

Вона чорна Богиня.
В її теплих руках,
Він як те немовля,
І любов є, і страх.

Є одвічне бажання.
Пізнання - таїни.
Що для них є кохання,
То для когось руїни…

Любов уразить Тебе до нестями,
До останньої кістки прониже.
Зацілує своїми, палкими вустами
І Ти не відаєш хто переможе...

Холодний розум чи поклик душі,
А можливо разом і обоє –
Зійдуться у ритмі кохання вночі,
У цілому світі, їх тільки двоє!

Дай Боже силы мне, прошу!
Прошу меня не покидай.
Я скупость слов не выношу,
Мне красноречья, Боже, дай.

Дай для того, чтоб не обидел
Стихом своим я никого.
Чтоб только радость в лицах видел
И сам был счастлив оттого.

Дай, для того чтобы полней
Я мог любимую воспеть.
Чтобы потом в потоке дней
Я продолжал её хотеть.

Дай для того чтоб незабвенно
Я на бумагу чувства лил.
Чтоб пред Тобою откровенно
Сказать мог, Боже, я любил!

Клята робота – нас розлучає,
Та серце Твоє має бути моїм!
Для кохання часу – не вистачає,
Я лиш мрію втонути в полоні Твоїм.

Щодня на роботу зриваєшся Ти
Маршруткою їдеш повз вранішнє місто.
І мені аж до ночі, Тебе не знайти,
Та люблю я Тебе – не збочено, чисто!

Відчинені вікна.
Замкнені двері.
Рими вчорашні,
Лежать на папері.

Півтемрява криє,
Спальню поета.
В ліжку розпатлана,
Сонна “кобіта”.

Перший свій промінь
Сонце пускає,
В лігво митця,
І Вона оживає.

Чистяться зуби,
Колишуться груди.
Процедура миття,
Відбувається всюди.

Сила контрастів!
Під мелодію блюзу.
Вечірня кобіта,
Виростає у музу.

Водойми ще під льодом.
Де має буть земля, ще досі сніг.
В повітрі лише чути перший подих,
Весни красуні, неквапливий біг.

Чому ж до нас, так рано повернулись,
Лелеки з вирію, царі боліт.
Невже Вам теплії краї приїлись?
Що вернете додому, стільки літ.

Там тепла їжа, тут замерзла каша,
З болота, снігу і трави.
Спить жаба в мулі, у корі комаха,
Пожива ще, зимові бачить сни.

А Ви вже тут, не можете чекати!
Не ждете сонця й теплої весни.
Ви звідусіль вертаєтесь до хати,
І клином ріжете, людські зимові сни.

Зробив я фотографію,
Дівчиноньки у полі.
Серед колосся пишного,
Красуня на роздолі.

Нема тут що добавить,
Усе є те, що треба.
Дівоче тіло й жито,
Кохання просто неба.

Людське, маленьке щастя.
Завмерла гарна мить.
І радий, що і з нею я,
Зумів її прожить.

Я знаю цю дівчину,
Уже немало літ.
Цю ніжну стебелину,
Це фото, їй привіт!

Коли любов зненацька штрикне,
Стрілу Амура прямо в зад.
Наш розум враз по собі зникне,
І ми не просимо порад.

Все ніби ясно і прекрасно,
Яке ж бо небо голубе...
Нічнії зорі, так завчасно,
До мене правили Тебе.

Чарівна казка, сам бувало,
Не раз слова такі казав.
Зозуля безліч літ кувала,
Про все на світі забував.

Здавалось вічно буде літо.
Спекотне сонце і пісок,
Порожній пляж, коса розмита,
І чийсь загублений "носок".

"Шаланди полниє кєфалі..."
Горланить десь магнітофон!
Ну, а усе що було далі,
Для мене мов чудовий сон.

Усе так ясно і прекрасно,
Й не до розмови було нам.
Прокинувсь вранці, я один.
То певно є: Шер Ше Ля Фам...

Я, найщасливіша людина у місті!
Хочеться так безупинно кричати.
До Вас донести ції добрії вісті,
Обняти, підняти, лише не мовчати.

Затіяв добро я зробити людині,
Перед святом закоханих майже не спав,
В день Валентина святого, дівчині,
Котру не забув, і таємно кохав!

Довго не бачив її я. Проблема.
Невпевнений був. Буде рада чи ні?
Дзвоню одногрупнику, кажу, є тема!
Денис зголосився на поміч мені.

Квіти, троянди, червона кровиця
Їй нагадають майже про все...
Майже, тому, що про все не годиться.
Ой, це мене не туди вже несе.:)

Ну, ось і на місці, зобразив я схему.
Денис мов десантник рвонувся в атаку,
Йому це то що, а от серцю моєму -
А раптом не прийме. Надії всі в сраку.

Сотня думок мене шматувала.
Хвилини неслись, як ніколи малі.
Бітлз!? Це Нокіа моя заграла,
Я зирк на екран: Дзвінок - Наталі!!!

Сірьожка привіт, а що це за квіти?
Привіт, що за квіти, які, де, коли!
І радісний сміх, ми як малі діти
В пластмасу сміятися вдвох почали.

О, так то є щастя, робити приємно.
Робити комусь, значно більш ніж собі.
Хочеться тільки аби лиш взаємно,
Людина робила теж саме Тобі.
14.02.2006

Пісок гарячий поміж пальці
Просіявся, так само й час...
Ми вже осіли. Чи скитальці
Ще може є? Ще поміж нас?

Час промайне, нежданно, швидко,
Роби усе, що маєш ти.
Роби лиш так, аби не стало гидко,
Як потім глянеш з висоти.

Піднявшись вгору, розпроставши плечі,
Пройшовши шлях, тернистий до мети.
Ти однієї не забудь простої речі -
Хоча й скиталець, все ж людина Ти.

Ось, щойно випив я вина,
Згадав Тебе, моя «кохана».
Можливо, зараз ти одна -
Може твереза, може п`яна.

Згадав «кохання», що було
В гуртожитку. І так не довго
У серці сіпало й пекло,
Коли прощались ми надовго.

Вірніше скажу не надовго,
Вірніше скажу назавжди.
Було в душі печалі повно,
Живи собі, - мене не жди.

Я збаламутив Тобі спокій,
І може, серця краплю вкрав.
Як ріже пам`ять «передпокій»
Де палко так Тебе кохав!

Нам стіну заміняла шафа,
За нею подруга спала.
По кілька раз був чай і кава,
Ти врешті-решт мені дала.

Дала обіцянку, що зустріч
Та наша тайною була.
Лиш Ти та я, та темна ніч,
Й подруга котрая хропла.

Минає час, пройшли роки,
Відтоді як захлопнув двері.
І зараз з легкої руки,
Пишу ці рими на папері.

Наллю но, ще собі вина.
Не спиться щось, думок омана.
Скоріш за все, Ти не одна.
А разом з ним, твереза й п`яна.
2006

Розпалена жарина
Лежить на полоці,
Чарівная дівчина
Із віником в руці.

Я жару наганяю –
Вона сичить: Пече!
І звабливу усмішку,
Кида через плече.

Червоне слабе світло.
Всі думки про одне.
Її вологе тіло,
Приваблює мене.

Стікають краплі поту,
Очищуємось ми.
І стаємо достоту,
Молодшими людьми.

Не можу передати,
Як сильно я люблю.
Маленьку цю людину.
Спотівшую, мою!

Ох діти, діти. Де Ви розлетілись?
Дочка в Італьї, син на чужині.
Могила батька й мати залишились
В сльозами вмитій, рідній стороні.

Скажіть кохані, що туди Вас вабить
Чи хліб смачніший там, чи ні?
Невже природа тая так дурманить
Що так самотньо, матері, мені.

А чи ворожа, і брехлива казка
Миліша Вам від рідненьких байок
Невже сердечна материнська ласка
Не треба Вам?! О доню, о синок!

Хай тобі пусто, вражине проклятий
Буде навіки, за моїх дітей!
Що відібрав від батьківської хати,
Від материнських, вицвівших очей.

Любов – земне дволике диво!
Вона буває окриля.
Буває й інколи ревниво -
До тлінок серце спопеля.

Тай так буває, що немає
Любові в душах і серцях.
Її вогнисько не палає,
Й людина в`яне без кінця.

Закохані, щасливі люди.
В любові, може, сенс життя.
Я хочу бачити їх всюди.
До них сьогодні долучився я!

Отож хай з нами доти буде,
Доки біжить по жилах кров.
Одвічна цінність котру мають люди,
Безкрая, щирая – любов.

Як добре почути голос кохання,
Голос, що в серці здавалось затих.
Марити нею вночі - до світання,
Чути лише її, - незважати на всіх.

Так, ті вуста не такі як найперше.
І відчуття дежавю не зника.
Та удруге мені спокійніше та легше,
В неї така ж мала і гаряча рука.

Вона запитає так просто: Як справи?
І посмішка мила прикрасить слова.
Вона, - немов діамант без оправи,
І обертом знову моя голова.

Я розповім, як в бурхливім потоці
Без неї, так хутко, летіли всі дні.
Свята, вихідні, а за ними робочі,
Що враз так байдужими стали мені.

Так, розповім. Не боюсь! Не наврочу!
Що до сих пір, лиш її я любив.
І поцілую. Відчує - я хочу...
День своє світло для нас загасив...

Кохання вічного немає!
Так сумно нині кажеш Ти.
Та подивися, сонце грає,
Невже ти хочеш самоти.

Нехай навіки ти не будеш,
Жаданою його, нехай,
До нього згодом охолонеш.
Кохання іншого шукай!

Людей цікавих є на світі.
Лишень уважно вибирай!
Шукай в сусідньому повіті,
А хочеш йди собі за край.

Что женщине, могу сказать я?
Той женщине, которая любя,
Мне в жизни дарит столько счастья.
Которая, мне дарит всю себя.

Отец, прошу Тебя, не обижайся,
Что столько я ночей у Вас отнял.
Я по-украински скажу – пишайся,
Той женщиной, что в жены себе взял!

Смотри, ах, как она прекрасна!
Не по годам своим как молода.
Бывает так нежна, добра и ясна,
Бывает то скромна - то озорна.

Она одна, таких уже не будет!
Средь миллионов как Ты ни крути.
Так никогда, любовь пусть не убудет,
С её нелегкого, житейского пути.

Немов безкрилая орлиця,
В Твоїх очах помітний страх.
Твоя душа – холодна криця,
Краплина жару лиш в думках.

Остання жде Тебе дорога,
Незвідана, примарна даль.
В Твоїй душі мабуть, тривога,
А може, чорная печаль.

Підійду ближче, гляну в очі,
Солоне скло побачу в них.
В їх глибині закуті ночі,
Кохання ночі – вічний гріх.

Ти продала себе, небого,
В душі палали почуття!
Хотіла щастя. Хоч малого...
Але не склалося життя.

Я промовчав. Слова тут зайві.
Та й не потрібно було слів.
Твоїх очей вогні прощальні,
Сказали все, що чуть хотів.

Затихли дерева, нечути птахів.
Дихання вітру, траву не колише.
Нечути у лісі людських голосів,
На приречену землю спустилася тиша.

В ній я сиджу на зеленій галяві,
Серце та очі – від світу закрив.
Мрії дитинства то ясні то мляві,
Йдучи життям так безжально згубив.

Небо шарахнуло ніби від болю,
Землі посилаючи збуджений грім.
І, - мов сльозами, своєю водою
Життєдайну вологу надало усім.

Перші краплини, холодні і важкі,
Зовсім як спомини пасмурних днів.
Ринули з неба роздертої пащі
Змиваючи все, що забути я хтів.

Так дощ, розмовляючи гулко з травою,
Мене ненароком – пестив і мив...
Щоб ранок новий – своєю росою,
Очищене тіло моє – пробудив.

Я сотні теплих слів
Скажу Тобі, сестричко!
Хай посмішка осяє
Твоє миленьке личко.

Я дякую, безмежно
Батькам своїм за Тебе.
Для Тебе обережно,
Дістану зорі з неба.

Я хочу щоб Ти мала,
Усе, що забажаєш.
І щоб тривог не знала
Із тим кого кохаєш.

За Тебе помолюся,
І вип`ю я до дна!
Тебе люблю, Януся,
У мене Ти, одна.
20.10.2003