***
Минають дні. Інколи гримлять грозами у вікна, та все частіше лащаться сонцем до ніг. Намотуються світлою ниткою на веретено літа. Земля пашить, рум’яниться від спеки, хвилястою, тремтливою млою вливається в небесне море, розбавляючи його спокійну блакить. Безмірно горді глибокою синявою лише волошки, сині польові вогники. Чи, може, то художник, вражений розмаїттям живих відтінків, не вгледів, як із власної палітри на високу траву впали крапельки насиченої фарби – кап! кап! кап!.. Ні, певно, то квіти, бо куди не глянь, не побачиш нікого: людина була б зайвою на цій картині, порушила б священну, як молитва, тишу, і я вже не впізнаю в ній себе, я – біле миготливе марево, і вітер, не соромлячись, відносить мене за хмари…
Заходжу в дім, ділюся з ним пахощами ромашки й чистотілу. На мене моїми ж очима із дзеркала дивиться незнайомка з каштанами у волоссі й зеленою омелою в погляді. Хто вона, з пилинками сріблястого смутку на віях, легенькою, лякливою засмагою на плечах? Хто вона?
2015
Коментарі (2)
Народний рейтинг
-- | Рейтинг "Майстерень"
-- | Самооцінка
-