Я – дівчина, богиня, просто жінка.
Руки не підніми, не оскверни.
Із мене починається стежинка
Твоєї чоловічої стерні.

Я – жінка, нероздільна суть Адама,
Ребром довічно серце бережу
І спокушаю райськими плодами,
Шляхи до щастя вірністю в’яжу.

Я – Муза, а тому, що просто жінка.
З долонь натхнення – мов жива вода.
Рукописів я списана сторінка,
Джоконда на полотнах молода.

Я – Геба, я – богиня, Афродіта.
В цілунку присмак меду і життя.
В мені ростуть твої майбутні діти,
Твій янгол-охоронець також я.

Я – ніжність, пелюстки троянд осінніх,
Весняний подих, рік гірських потік.
Я – жінка, вічна суть моя в цвітінні.
У тім, що просто поряд чоловік.

Нікого поруч, порожньо у мислях,
Самотність та німа самодостатність.
В повітрі безпричинний страх завислий,
А у руках – розгублена нездатність.

У павутинні ввічливих взаємин
Знайти б ймовірну істинність стосунків,
Розплутувати надто неприємно –
Банальна ідентичність розрахунків.

У друзі лізуть всі, кому щось треба,
І ті, кого давно уже не кличуть.
І знову наодинці по крайнебу
Одна проходжу зважено і звично.

Клепсидрою сплива в безповоротність
Холодне і таке порожнє літо.
На лаві поряд – віддана самотність,
Листком осіннім скручена в лібідо.

Вдивляючись у випадкові очі –
Нерідні та до болю щиросердні,
Знаходжу світ, в якому жити хочу
Самодостатньо, мудро, життєствердно.

Нікого, окрім себе із собою,
І у думках – розгублена пустотність,
І стрічний погляд з іншою судьбою,
В якому зачаїлася самотність.

Всі коливання, всі вібрації
З простої думки починаються.
І через принцип біфуркації
Ситуативно відбиваються

У кроці кожному, в історії,
Крізь павутинки соціального.
І на вселенській траєкторії –
Пройдеш, Людино, унікальною.

Кардіограмою карбується
На мапі всесвіту задумане.
Слова стежинами фіксуються,
І вже омріяне відлунює…

У пам’яті простим графітом
Малюю запах твого літа –
Натхненно лінії сп’янілі
Карбують запах твого тіла.

На полотні моїх ілюзій
Думки у чорно-білій смузі
Тонкі відшукують відтінки –
Прості бажання просто жінки.

Пишу обійми чорно-білі,
В яких тремтить тендітне тіло.
Штрихами пристрасть відтіняю,
Шукаю тон і відкриваю

У сірих лініях малюнків
До болі ніжні поцілунки…
І темний контур прокладаю
Крізь душу, де тебе чекаю.

В нічному мареві графіту
Залишу запах цього літа.

Уже не літо
Й не осінь темна.
Життям залито
Стежки взаємин.

Куди не стану –
Навколо листя,
Бажань тумани.
І совість чиста.

Пала у ватрі
Уже минуле.
Прийдешнє завтра
Ще й не збагнула.

На віях – іній,
В душі – задуха,
Прозорість ліній,
Безсилість духу.

Ще б загорітись!
І нові сили
Осінні б зливи
Не загасили!

Вогню б побільше,
Щоби занадто!
Байдужість гірша,
Ніж вільний атом.

Шукаю пристрасть,
Тебе чекаю.
Що доля видасть
І вподобає?

Іще не пізно,
Та вже не рано,
Усі ми різні
Одного плану.

Життям розлито
Сивин волосся.
Уже не літо,
Та ще не осінь.

Підійду, зупинюсь у вікні,
Де я з вулиці – мов на екрані.
Зачаїлася осінь в мені
В артистично спокійному стані.

На обличчі емоцій німих –
Прохолода, півтінь від півночі.
Відчуттів пережитих, земних –
Карооко палаючі очі.

Пропливає сюжет у вікні,
Глядачі – тиха совість і зорі.
Граціозно біжать кудись дні,
Горизонти життя неозорі.

Сиділи поруч у мовчанні.
Вона писала, він писав.
Просились в рими сподівання –
І відкривались небеса.

Натхненно почуття лягали,
Спокійно барвились слова.
Вона себе в словах лишала,
А у його рядках – вона.

Дивились очі світ-за-очі,
Серця ще далі – у серця.
Тендітні обриси жіночі
Торкались пальцями лиця.

В сміливих римах обіймали
Гарячі руки всю її.
Вони так пристрасно писали,
Коли лишалися одні.

Вона, мов музика лилася,
Звучала Музою, а він,
Натхненний, з нею залишався –
Із Римою справдешній Рим*.

* – авт., від слова рима в чол. роді.

Сьогодні залишуся у тобі,
В тобі засну й піти вже не зумію.
Товчуться біля серця у юрбі
Невисловлені сховані надії.

Багатослівно на плечі мовчу,
Руками пещу всесвіт твого серця.
Довірившись безсонному плечу,
Моя душа в твої обійми рветься.

Крізь прірву днів твій голос постелю,
Пройду очима ніжно і глибоко.
Зірветься з вуст несказане «люблю»,
Засне в долонях щастя карооко.

Щемлива мить в мені щемить
І виливається з-за краю.
Як біль у серці заболить,
Сама себе в собі сховаю.

І вже нікому не скажу,
Кому всміхнусь, за ким заплачу.
Печаль у вузлик зав’яжу,
Віддам вчорашньому на здачу.

Пізнаю кожну світлу мить.
Прийди до мене – вийду стріти.
Твоя душа мені зорить
Усмішкою в майбутніх дітях.

І у житті буває так:
Ніхто нічого вже не просить.
День завершу, повішу знак
«Зачинено на переосінь».

Переживу, перелюблю,
Перечекаю, перебуду.
В собі цю осінь пересплю,
А взавтра знову завтра буде.

Мов у барлозі, у думках
Перезимую хуртовини.
Перекладаю у руках
Холодне літо – теплі зими.

А далі навстіж розчиню
Любов’ю вирізьблені двері.
Ось тільки осінь пересплю
На лаві спокою у сквері.

Ішли, палало листя осінню,
Горіло й серце в цім вогні.
Піднявши яблуко між росами,
Ти половину дав мені.

Вже й хуртовина коси плутає,
Зима по скронях потекла.
Очима душу ти закутував,
Свого вділяючи тепла.

А навесні, розквітши вишнею,
Життя уклониться літам,
Й тобі із вдячністю найглибшою
Його я повністю віддам.

П’ємо сонце безумно, п’янко,
Як солодке «Мартіні б’янко».
Захмеліло вуста шепочуть
Й допивати твої не хочуть.

Летимо в незбагненні тайни,
І в Едемі їх сенс торкаємо,
І йдемо крізь злоті ворота
Сходом сонця в небес висоти.

Ці серця унісонно вірять
У любов безпричинно щиру.
Ці вуста у життя цілують,
Кожен дотик і мить ціную.

Допиваємо винну осінь,
А душа ще налити просить.

Як бентежно в хмільному щасті
В небеса твоїх рук упасти…

Ти із мене писав портрети,
Зупиняючи час життя.
Буйно барвами силуетів
Усміхалась у майбуття.

Поспішали із часом разом,
Розбігалися хто куди…
Пишеш постаті на терасах,
Я у римах – нові світи.

Кілометрами стогнуть ноги,
Різні тліють ще почуття.
Мов намисто, сидять тривоги.
Лиш з портрета всміхаюсь я –

Тихий свідок мене самої.
Не тьмяніє та вічна мить.
Перед дзеркалом із собою
Сивиною печаль бринить.

Крутить далі жага фортуни,
І роки уперед спішать.
А з портрета, як завжди юна,
Усміхнулася вслід душа.

Коли зіллються наші два лібідо
У серці безіменного вулкану,
Із полум’я в твої долоні вийду,
Ти потечеш вогнем в мені, коханий.

І лава захлисне прожиті будні,
Які полярно холодили спокій.
З підніжжя вийду прямо у майбутнє,
Чекатимеш у ночах темнооких.

Пульсує жар. І вже не втамувати
Реакцію горіння у любові.
У цім вогні так пристрасно палати…
А скільки сили ув одному слові!

Пелюсткою троянди на вустах
Твої вуста зупинять цілу вічність.
Запрошена любов, її величність,
Проставить знак на наших іменах

І возз’єднає рухи у пітьмі,
Пропаленої свічкою бажання.
Зачате божевіллям зомлівання
Мене тобі народить і мені.

На стелі тіні вірності птахів
Зіллються, наче в дзеркалі, над ліжком,
Де перетнулись наші мимобіжні
І де неспокій голосами стих.

Пелюсткою троянди на вустах
Твої вуста зупинять цілу вічність…

За мене плаче дощ, тому нехай.
Я щиро вдячна за відверті сльози.
В розплетені мої ридає коси,
На двох із ним один холодний чай.

За мене плаче дощ. Не спить. Іде.
Тепла шукає, всім цілує руки.
Надією освячує розлуки.
Його чогось не жде ніхто й ніде.

За мене плаче дощ, як і за всіх,
Сльозами омиваючи прощання,
Цілуючи усе, немов востаннє…
Та раптом зупинився і затих.

За мене плаче дощ… Але дарма –
Протерла від розлук червоні очі.
Ти поруч. Дощику, спинись, не хочу!
Від щастя буду плакати сама.