Два кроки, лиш до здійснення бажань.
Два кроки, по хитких щаблях сумління.
Себе зборовши – почую залп вітань,
Побачу спроби лобизань і поклоніння.

Два кроки і простягнута рука,
І та вершина, що здавалась небом,
Мов голос Бога – далека і близька,
Мов пісня волі – омріяна потреба.

Два кроки, а що там після них?
Куди дороги повертають далі?
Чи справді варто, топчучи своїх,
Забрати всі обіцяні медалі?

Два кроки. Зупинятися чи йти?
У сумнівах давно зомліли ноги,
Можливо ще потрібно дорости
Й знайти свої, а не чужі дороги.

2012р

Засіялось маками поле,
Палає яскравим вогнем.
З весни після холоду - кволе,
Квітує тепер день за днем.

Із озера - жінка-русалка,
Осоками йде навпростець,
Для згУби чарівна весталка,
Збирає дурман, ялівець.

Прикрасила маками груди,
На стегна - вербову лозу.
Малини солодку облуду,
Вустами пила, мов росу.

Засіялось поле житами,
Нескошений колос мовчить.
А мак червоніє квітками,
Не займані душі манить.

Розбите обличчя, заюшене кров’ю
І нерви у вузол скрутило давно,
Це доля шмагає, так ніжно з любов’ю,
А ти мов актор у німому кіно.

Як в Божім писанні, щоку підставляєш,
То ліву, то праву, то дві водночас.
За що тебе б’ють, напевно все знаєш,
Раз пошепки просиш «Давай іще раз».

Замориться доля і оберти стишить,
Повірить - розкаявся, скаже – іди.
З минулого тихо, без дозволу знищить,
Усіх помилок збагровілі сліди.

2012р

Так вийшло. Що вже скиглити? Мовчи.
І каятись, і плакати запізно.
Ну добре, кинула услід ключі,
Та ще й дверима грюкнула, так грізно.
Йому байдуже до твоїх образ.
Куди ти йдеш? До лікаря? Спинися.
До ранку почекаємо, гаразд?
Подумай добре, вчасно схаменися.
Поклади руку ніжно на живіт.
Легенький дотик. Чуєш? Він боїться.
Це ж у коханні був зачатий плід,
Дай змогу щастю цьому народиться.
Нехай одна, і втомлена, й сумна.
Це все мине, коли притиснеш вперше,
Коли відчуєш у душі сповна,
Ковток любові, всі образи стерши.
Ну як ти? Заспокоїлась? Поспи.
І я мов совість ляжу відпочину.
У ніченьці всі сумніви втопи
І знову полюби свою дитину.
2012р

Боксерський ринг. У схватці не герої,
І не володарі гарненьких поясів.
Зійшлись у вічному моральному двобої,
Два супротивника із глибини часів.
В трусах червоних худорлява правда,
У чорнім гримі – здобрена брехня.
Не переносять рішення до завтра,
В кого ж міцніша захисна броня.
Є аргументи в правдоньки серйозні:
Сумління чисте, спокій у ві сні.
Та для брехні , вони таки відносні,
В неї свої заїжджені пісні:
Мораль відсутня, ціль на першім місці,
Будь-який шлях і кількість мертвих душ.
У неї хитрість, зрадонька в колисці
І вічний заклик «Правила поруш!»
У суддях – людство, рішення приймає.
Є переможець? Відповіді де?
Хто не боїться й сам себе спитає,
У своїм серці рішення знайде.
2012р

Я спитаю поради у сивої хмари,
Що летить поспішає й не чує мене.
Я звернуся до струн у подруги гітари,
Хоч вона знову біль у душі сколихне.

Босонога піду, щоб росу поспитати,
Жаль, холодна остудить мої почуття.
Де ж іще мені відповіді пошукати,
Чом так швидко біжить і минає життя.

Чом волосся матусі сріблясте, мов іній,
Чому син доганяє у зрості батьків.
В горизонтах міняються обриси ліній,
Рух життя не спинити у плині віків.

2012р

Пусті двори. Дірками в космос зяють
Розбитих вікон – очі і роти.
Та іноді ще іскрами палають
Обрізані, обшарпані дроти.

Одна бабуся на усе узбіччя,
Не хоче йти із рідного гнізда.
Дороги-зморшки через все обличчя
І сотні днів без жодного листа.

Нема дітей. Соромляться матусі -
Неграмотної донечки війни.
Й лише сичі і ворони в окрузі
Її брати, її малі сини


2012р

Я не одна, навколо тіней сотні,
Та якось лячно – всі вони мовчать.
Є інший шлях, там протяги холодні,
На нього йти ці тіні не спішать.
Кричу «А-У!!!», а тиша наче хвиля,
Збиває з ніг, відносить в глибину.
У кожній кліточці – безвихідь і безсилля,
Якщо злякаюсь – відразу затону.
Прошу, молю «Подайте мені руку,
Врятуйте, люди – словом не різким!»
Десь вдалині, відбиток мого звуку,
І ехо ллється простором морським.
Здаюсь... Тону... Пішло усе до біса.
Закривши очі, падаю на дно.
Та шепіт «Мамо», ніби бісектриса,
Підніме з мулу, чудодійним сном.

Я не замерзла з подихом зими,
І не розтану під промінням літа.
Цей біг по колу, ще не утомив,
В нім моя кров розпечена, зігріта.

Я в талих водах вмила свою тінь,
З весняним цвітом, вкотре оживала,
А осінь вперто прикривала синь,
Листом багряним шила покривала.

Такі не схожі фарби, кольори,
Такі подібні піснею природи.
Хтось цю красу для радості створив,
Для насолоди, а мені на подив.


2012р

В лазурнім небі чайка білосніжна,
Малює гори помахом крила.
А я лежу в траві зелено-пишній
І мені казку шепоче ковила.
Так безкінечно буду я дивитись,
В безмежну даль космічного єства,
Що встигне сонце, м’ячиком скотитись
Й росою вкриється притоптана трава.
На тому небі розповідей сотні,
На всі питання відповіді є.
Дощем остудить, коли дні спекотні
І жаром сонця, взимку обдає.
В нім глибина, в нім край моїх фантазій.
В нім синь морів і синь твоїх очей.
В нім білі коси довгоногих пасій
І загадковість зоряних ночей.