світ наших прадідів
спить в пам’яті
спить як дитина
сита
суха і чиста
серце будить
спогади
сідає на стежках пережитого
сідає на душі спраглій
сниться
сад у весняних квітах
соловій на старій груші
співаючий
сумні пісні
серенади під копулою неба
своє воно було
сьогодні того немає
сум ходить землями предків
село хащами заростає
слів немає
сказати про правду і біль
страждати прийшлося дітям
стікаючі болем рани
скільки їх лиш Бог знає
сіль ятрить їх
сіє гріх
стукає чорний птах у вікно
старовинне нашої хати
сплюндровано все
ставай якщо ти свій
страх пише тестамент
словами сестер
спішімо його читати
спати не годиться брате.

Україно, не домовляйся з москалями. Це не люди, а звірі хворі. У них немає душі. Кров нашу пили довгими роками. Вони, мов шакали на нашій землі. Москалі, мов блохи воші, або гниди. А з таким боротися треба тобі. Як тільки є змога стирати їх сліди з кров’ю й потом зрошеної нашої землі…