Я мовчу. Розгубила слова всі.
Тиха осінь мене полонила.
Я учора на листі у лісі
Цілий день до зорі ворожила.
Упивалася бабиним літом,
Захмеліла від соку калини,
И прощальним теплом обігріта
Всі до краплі слова розгубила.
Не питай, чом мовчу і журюся -
Винувате то бабине літо.
Я боюся, якщо озирнуся,
А життя моє майже прожите.

Терпким кружляє осінь листопадом,
Чиясь ридає скрипка вдалині.
Лягли на плечі білим снігопадом
Роки – крилаті лебеді мої.
Ще жевріє в душі минуле літо,
А осінь вже ворожить по гаях. -
Не повернути того, що прожите,
Не висловити туги у словах.
Лише та скрипка, що так сумно грає,
Злилася в серці з болем в унісон.
Із листям жовтим тихо опадає
Життя скороминуче, наче сон.

Чужі освідчення до ніг,
Що в кров розбиті, в прах лягають.
Шукаю досі я доріг,
Там де кохання зрад не знає.
Любові тінь я зустрічав
У сутінках зрадливих долі.
По склу брехні наздоганяв
Босоніж, знічений від болю.
Щораз у прірву падав я,-
Туди вели кохані руки,
Облудні очі, як змія,
Не раз гіркі завдали муки.
Але я досі, мов сліпець,
Біжу, шукаючи кохання,
З розбитим серцем укінець
З вершини падаю в провалля.
***
У моих ног, разбитых в кровь,
Клубится пыль чужих признанный,

Я на Земле ищу любовь
Дорогой разочарований.
Её лишь тень встречал порой
За пеленой судьбы тумана,
Как я за ней бежал босой
По битому стеклу обмана.
Срывался в пропасть я не раз,
Ведомый нежною рукою
И блеском лицемерных глаз,
Манящих в бездну за собою.
Но до сих пор не перестал
Слепцом гонятся за любовью,
С вершин срываясь горных скал,
Вновь сердце окропляю кровью.

Як боляче, - відходять із життя,
Ті, що лишили слід у людських душах!
Ці лицедії, що без каяття
Втішали нас на сценах і на площах.
Для нас вони сміялися тоді,
Коли душа їх плакала від болю.
Не ангели, не грішні, не святі -
Улюблені зрадливою юрбою.
А проживали тисячі життів, -
Своє життя здавалося театром.
Йшли в небуття одвічно молоді
Під оплески з недограного акту!

Так непомітно промчалося літо.
Золотом першим гаї одяглись.
Не повернути того, що прожито
І не кохати нам так, як колись.

Все, що минуло, - давно пережите.
Не воруши, не нагадуй мені.
Зрілості нашої сонячне літо
Впало росою в колючій стерні.

Ти не мовчи, вже лишилось недовго.
Осінь мине – лише крок до зими.
Серце стискається тужно від того,
Скільки ще слів не домовили ми.

Так непомітно пройшло тепле літо.
Бабине літо і те пролетить.
Літнім теплом ще душа не зігріта,
Любий, зігрій, обійми хоч на мить.

І всі одразу забудемо болі,
Та негаразди розвіються враз.
Пухом травневим, легким із тополі,
Щастя можливо поверне до нас.

Ти не сумуй, що промчалося літо -
В кожній порі незрівняна краса.
Небо ще синє, дощами омите,
Так і печаль нашу змиє роса.

Танго.
Танцюють танго.
Духмянить манго,
І грає джаз.
П'янко
Стан аргентинки,
Немов картинка,
Хвилює нас.
Рухи
Стрімкі і вільні,
Палкі обійми -
Німий екстаз!
Міцно
Цілують губи.
З надривом труби
Нам грають джаз.
Ночі.
Південні ночі.
Ті карі очі,
Кохаю Вас!
Танго.
Танцюють танго,
А ніч вже тане,
З'єднавши нас!!!

Спокуснику, нещасний дон Хуане,
Чи ти кохання й досі не пізнав?
Чекав, коли в душі любов повстане,
А сам вогнем жагучим спопеляв.
В твоїх обіймах гинула цнотливість.
Отрута смертна – поцілунок твій.
Тобі віддавши всіх себе на милість,
І, сльози каяття змахнувши з вій,
Жінки кохали до самої смерті,
А ти втікав, шукаючи любов.
І годний був за неї сам померти
Та не знаходив. Йшов шукати знов.
І тягся за тобою шлейф кривавий
Твоїх напів-шляхетних перемог.
А ти шукав, кохав, як для забави?
В коханні вічнім був, неначе бог
Безпристрасний, так само й недосяжний,
З душею демона із тисяч протиріч.
Коханець, чародій не переможний,
Ти вщент згорів лише в єдину ніч,
Коли закон зневажив потойбічний,
Пізнавши врешті справжнє почуття.
Впокорений коханням необачним,

Шукав в очах любові співчуття.
Та фатум стис рукою кам'яною,
В ту мить, коли торкнувся милих вуст.
Зойк передсмертний розійшовсь луною,-
Воздав за гріх зухвальства Божий перст!

(переклад)
Мжичить мряка липка і холодна.
На погості я тихий, сумний.
Над могилами віє нещадно
Шум ялиць і берізок щемний.

Знову разом ми, Півноче хмарна!
Тільки зараз, я нібито гість.
Крають гадки мій мозок не марно, -
Цвинтар давній замарила злість.

Хороводом кружляють обличчя.
Пам’ять вирвала образ той знов:
Сходить краплями крови брусниця -
Душ загублених скрапує кров.

Певно зникли усі в цьому світі,
Хто б згадав їх - хоча би без слів,
Тільки тужно виспівує вітер
Над притулком сумним «ворогів».

Б’ється жилкою боляче думка,-
Як покличе Бог душу мою,
Хай співає, де ляже могилка,
Вітер пам’ятну пісню свою!
***
Станислав Дружинин
«Посвящение ссыльным»
Липкой мглою холодная морось.
Я на кладбище. Скорбен и тих.
На могилах поросшая поросль
Вездесущих березок и пихт.

Снова вместе мы, Север угрюмый!
Только нынче я прибыл, как гость.
Мозг терзают печальные думы.
Зло ощерился старый погост.

Хороводы кружат чьи-то лики,
В память образ врезается вновь:
Тёмно-красные капли брусники -
Душ погубленных стылая кровь.

Никого видно нет на всём свете,
Кто бы вспомнил – пусть даже без слов,
Лишь поёт о своём вольный ветер
Над последним приютом «врагов»*

В голове бьётся трепетной жилкой -
Если Вышний к себе призовёт,
Пусть над скромной моею могилкой
Песню памяти ветер споёт!

* здесь – «враг народа» - примечание автора.
http://www.stihi.ru/avtor/stasivanovo

Танцює фламенко іспанська циганка,
В'юниться змією привабливий стан.
Циганко-чаклунко,- ти пристрастей бранка.
В очах твоїх чорних бушує вулкан.

Дочка Пірінеїв, гарячого сонця.
Під звуки гітари, під стук кастаньєт,
Кому віддаєш ти палке своє серце?
Признайся, красуне, розкрий свій секрет.

Розметані хвилями кучері чорні,
Троянда червона, намисто з монет
І дим сигарет у старенькій таверні, -
Де хмелем п'янить твій гнучкий силует.

Скажи-но, циганко,красуне іспанко,
Нащо так безжально серця ти крадеш?
Напевно цілуєш і любиш так палко,
А може і досі кохання ще ждеш?

Запально танцює циганка фламенко,
Струмиться шовкова спідниця до ніг,
А руки злітають, як голуби, стрімко
І золотом сяє браслет-оберіг.

У запалі плескають п'яні матроси.
Розкидала ніч вже вогнів аметист.
Як блискавки, погляди кидає скоса,
Закоханий в неї на смерть гітарист.

Ліна Костенко
(Переклад)
Осенний день, осенний день, осенний!
О синий день, о синее томление!
Осанна осени,о грусть! Осанна.
О! Неужели осень вновь так рано.
Упали астры, - боль увенчана печалью.
И тканый птицами ковер плывет над далью.
Багдадский вор, багдадский вор похитил лето.
В траве кузнечик зарыдал – и песня спета…
***
Осінній день, осінній день, осінній!
О синій день, о синій день, о синій!
Осанна осені, о сум! Осанна.
Невже це осінь, осінь,о! – та сама.
Останні айстри горілиць зайшлися болем.
Ген килим витканий із птиць, летить над полем.
Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.
І плаче коник серед трав – нема мелодій…

Дворы стоят в пурге осенних астр.
Какая сине-розовая вьюга!
Ну почему я думаю о Вас?
Ведь мы давно забыть должны друг друга.

Всё просто – расстояние... и нас
разводит время. Незачем виниться,-
то музыка напомнит мне о Вас,
то осень вдруг захочет закружиться.

Все просто – время,музыка подчас
и Вы везде находитесь незримо.
Дворы стоят в пурге осенних астр.
От этой вьюги грустно и красиво.
***
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка рожева й синя хуртовина!
Але чому я думаю про Вас?
Я Вас давно забути вже повинна.

Це так природно – відстані і час.
Я вже забула. Не моя провина,-
то музика нагадує про Вас,
то раптом ця осіння хуртовина.

Це так природно – музика и час,
і Ваша скрізь присутність невловима.
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка сумна й красива хуртовина.

Я з іншого і племені, і роду, -
Валдайський край – колиска прабатьків,
І я дитя російського народу,
Мені близькі і мова ця, і спів.
Та видно так розпорядилась доля,
Що Україна прийняла наш рід.
Там дорогі могили біля моря
І у Карпатах теж лишився слід.
Мене малу зростила Україна. -
Тут перші кроки, тут моє життя,
Тому вона така для мене мила,
Люблю, люблю її до забуття!
Захоплена історією краю,
Всмоктала мову і її пісні,
І запах запашного короваю,
Колосся жита золоті й рясні.
Я мови прабатьків не забуваю.
«Продала рід свій» - скажуть. – Ні, не те!
Але я й іншу мову поважаю.-
Для мене це – велике і святе!
Не розумію я мужів тих «славних»,
Що розчерком єдиним від пера
Зіпхнули мову із основ державних
У ейфорії з криками: «Ура!»
Хіба без мови Батьківщина буде?
Хіба без пісні нація жива?
На милий Боже! Схаменіться, люди,
Бо Україна для усіх одна!

***
Прислухався до вітру парус,
Застиглий погляд спорожнів.
І тишу розсіває галас -
Нічних птахів тужливий спів.

Я бідний,наче вся природа,
І простий,ніби небокрай,
Примарна ця моя свобода,
Мов крик вночі пташиних зграй.

Я бачу збляклий місяць повний
І неба мертве полотно,-
Твій світ і зболений, і дивний,
О, пустко, я прийняв давно!

***
Слух чуткий парус напрягает,
Расширенный пустеет взор.
И тишину переплывает
Полночных птиц незвучный хор.

Я так же беден, как природа,
И так же прост, как небеса,
И призрачна моя свобода,
Как птиц полночных голоса.

Я вижу месяц бездыханный
И небо мертвенней холста,-
Твой мир,
болезненный и странный,
Я принимаю, пустота!
(1910)

"РУБАЇ"
«Еквінокція»
Еквінокція душі -
Раз покайся, раз гріши.
У природи ж рівнодення -
Це небес благословення.
«Щодо злоби».
Якщо сичиш ти злобою під час,
То охолонь, ковтнувши трохи квасу,
Або аналіз жовчі здай хоч раз
І на душі полегшає одразу!

«Не нарікай»
Якщо життя на тебе шкірить зуби,
Аж п’яти ніби смажаться вогнем,
Не нарікай, - стули міцніше губи
І, все владнається наступним днем!

« На всякий випадок »
Коли від заздрощів свідомість «зависає»,
Зроби «перезагрузку» почуттям,
Бо заздрість ця тебе ж і доконає. -
На всякий випадок собі затям!

«Талант і бездарність»
Завжди у сумнівах і пошуках талант, -
Бездарності нема чого шукати.
Ця «дама» - «мудра», «без усяких вад» -
Вона готова всіх лише повчати

У НІКУДИ
Ми, напевно, приречені йти в нікуди
Під вагою своїх помилок.
На скрижалях історії наші сліди
Не один відпечатав виток.
Нас спіраллю закручує знову життя,
Затискає виток за витком,
А п'янкий після смак бувших славних звитяг
Залишається маревним сном.
Доля нам дарувала свободу не раз -
Продавали за марні слова
І спроможні були лише крикнути: «Пас»,
Зневажаючи власні права.
Від своїх же кайданів, згинаючись ниць,
Нарікаємо ми без кінця,
Як євреї в Синайській пустелі колись,
Нарікали на Бога-Отця.
І за це ми, напевно, несемо свій хрест,
І за це нам іти в нікуди,

На скрижалях історії тисячних верств,
Залишаючи наші сліди.

СПЕКА
Спекотно. Умліває все
В обіймах сонячного світла.
Не колихнеться лист від вітру,
Тінь прохолоди не несе
І навіть джміль дзижчить ліниво.
Як у півсні, примарна, сива
Вкриває юга небокрай.
Здається там далеко рай,
А тут – до млості.., так спекотно.
Поворухнутися не годна.
І тілу важко, і думки
Безвольні, в'ялі, не стрімкі -
Не рай, не пекло, не свобода…
З небес розпечених дрімота
Додолу впала і лежить.
Над шляхом марево дрижить.
Неначе живодайні води -
Облуда спраглої природи…
І час, здається, також спить

ПЕРЕКЛАД
Осип Мандельштам із збірки
"Камінь"
***
Безмовно-трепетна печаль
Розкрила очі, і одразу
Прокинулась квіткова ваза
І виплеснула свій кришталь.

Уся кімната наче п’є
Знемоги найсолодші ліки.
Маленьке царство тут, а стільки
Дрімоти тихої несе.

Вина червоного ковток,
Краплину сонячного світла,-
Надломить ледь рука тендітна
Крихкого печива шматок.