Уставшее сердце в запавшей груди,
И мили по трассе, от солнца - на север.
Лети мое сердце, обратно лети,
Туда где свершило удар ты свой первый.
Чтоб воздух глотал не сухой как песок,
И душу омыл я весенней росою,
Сверши мое сердце последний бросок,
К корявой избушке и черному полю.
К зеленому лесу и мутной воде,
Разбрызганых луж, по раскисшему снегу,
Всю жизнь я к тебе моя гавань летел,
Которой впомине наверное нету.
Деревья, что помнят касанье руки,
Последний свой круг завершили мостами,
А те, что сгорели уже далеки,
И пляшут, наверное, в небе с ветрами.
Рассыпчатым пеплом укрыв мои дни,
И нету в глазах просветления встречи,
А только слепят меня фары одни,
Обратно летящие, трассою встречной
(Туда где я был и наверное жил,
Не теми увы одержимый мечтами).
Прости мое сердце, обломками крыл,
Лечу я туда, где мы вместе летали!

Эка серость серость серость: небо люди сталь кирза
Солнце гильзою зарделось да осколками в глаза
Порох слякоть вперемешку запах голода войны
Блеск ракеты звоном вечность вдох последний тишины

***

Год и “хвостик” лишь как было нам семнадцать юных лет
А виски смотри покрыла всем беда во серый цвет
Лычки врезались да в плечи ором истовым УРА
И отверзла двери в вечность неба сизая дыра

Мы в то небо исподлобья девятнадцатым годком
Рвёмся с досок изголовья над берёзовым колком
Прорастают серы корни через рёбра и глаза
И в пьянительной истоме через серость бирюза

Цветом листика травинкой да любимой цветом глаз
Чтоб росы одной слезинкой помянуть хотя бы нас
Помянуть во тьму вошедших не по пояс не по грудь
А предел глубин прошедших миру радость чтоб вернуть

Цвета радуги и моря неба в складках тишины
Даже листик чтобы горя не познал цветов войны
Цвета серого закатов смерти рвавшейся в рассвет...
Помяните нас ребята победивших серый цвет!

Но на лицах снова серость серость душ и серость глаз
Пусто место… Лишь зарделась стыдом Родина за нас!

Ненавиджу тебе я батьківщино
За щільність зімкнутих рядів
За слово кинуте «не згинув?!»
З долоні п’яних лікарів

За погляд відданий і щирий
Всіма шанованого ката
Я не люблю…
Та ради зір що нізащо обірвані
Схоплю та й викину свою з шаленим хватом

Бо не люблю… й ненавиджу ще більше
Що жити вже не можна без "кохання"
Коли прогнувшись яйця собі лижуть
За п’яти їх вшановуючи братні

Уныние накатывает понемногу
как пыль ложится на комод
и поздно бить уже тревогу
когда песком засыплет рот

Но не возьмёт меня тревога
пойдёт туда где пляшет лён
и синей скатится дорогой
по небу лета перезвон

Пока же пыль не толстой коркой
я в грудь веселья наберу
и запою о том что горько
а то что сладкое допью

Унылый день угаснет быстро
под ветра сильною рукой
кто не родился гармонистом
тот среди пьяниц точно свой

Пусть не песок на грудь мне ляжет
а моет плечи дождь шальной
ведь то что жив не так уж важно
важнее то зачем живой

Нед друзья ничего хорошего
Чем бы мог я вас всех порадовать
Иногда лишь грущу о прошлом
А о будущем страшно загадывать
Прорываются глупые мысли
В иной мир да в иную погоду
Но портки вот еще не высохли
С позапрошлой зимы холодной
Забежала страна за угол
Густо мочится красною жижей
А на площади снова людно
И гляди бы чего не вышло…
Вместо бюстов сплошные вороны
А изгои сидят на крышах
Я бы занял их тоже сторону
Но гляди бы чего не вышло…
Разбрелись по стране "герои"
А иконы слюной мироточат
Я о прошлом грущу порою
Где такого никто не хочет
Но о будущем что загадывать?
Там иные законы и мысли…
Проще матом все то обкладывать!
Но гляди бы чего не вышло…

вздовж обриву понад прірвою, по самому по краю
я коней своїх нагайкою шмагаю, поганяю
щось повітря мені мало – вітер п`ю, туман ковтаю
чую з захватом смертельним: пропадаю, пропадаю!

повільніше мої коні, повільніше ви!
хай не скорить тугий вас батіг!
але коні щось попались мені впертими –
і дожити не встиг, й доспівати не встиг.

я коней напою
пісню встигну мою –
хоча мить але ще постою
на краю…

згину я – пушинку мене ураган змете з долоні
і по снігу на світанні понесуть галопом сані
ви тоді на крок повільний перейдіть же мої коні
хоч на трохи, та продовжте шлях у сховок мій останній!

повільніше мої коні, повільніше ви!
не указ вам канчук і батіг!
але коні щось попались мені впертими –
і дожити не встиг, й доспівати не встиг.

я коней напою
пісню встигну мою –
хоча мить але ще постою
на краю…

встигли ми: до Бога в гості не можливо запізнитись
та щось ангели співають там такі страшні молитви
чи можливо то дзвіночок розійшовся від ридання
а чи я волаю коням, не несіть так швидко сані?!

повільніше мої коні, повільніше ви!
не летіть ви благаю навскач!
але коні щось попались мені впертими –
раз дожити не встиг, доспівати хоча б!

я коней напою
пісню встигну мою –
хоча мить але ще постою
на краю…

Не нужно больше громких голосов
Один в награду голос что потише
А вой волков и лай бездомных псов
Пускай в душе не будет больше слышен

Я так хочу весенней тишины
Когда ветра гуляют в чистом поле
Я так хочу чтоб обнимались мы
Не лишь когда твой друг смертельно болен

Возьми в награду тёплый колосок
Пускай заплачут между пальцев зёрна
Когда умолкнут сотни голосов
Лишь одного не слышать сердцу больно

Того что рядом когда нужно нет
Когда беда или когда тревога
В начале дней или на склоне лет
В душе твоей когда не слышно Бога

Убегала земля плакучая
Из под ног моих уж не раз
Над вонючей навозной кучею
Роза белым по небу даст

И нальют соловьи своих песенок
Словно в радости душу пей
А меня на вербе повесили
Э – ге – гей…

И болтаю ногами весело
До холодной воды бы достать
Коль с похабными вечером песнями
Мне по твёрдой земле не шагать

Коль не лыбиться мордою месяца
И подолы девицам не мять
Пусть ты снегом земля перекрестишься
Твою мать…

Нам орали с неба птицы
Как народ советский рад
В первомайскую столицу
Собираясь на парад

И летели флаги стаей
Рядом с тучей голубей…
Пил «московскую» друг Саня
Я был с девушкой своей

Взрыва я того не слышал
Громыхнуло вдалеке
И огнём палящей вспышки
Не пришлось мне по руке

Но в зубах ржавеют скобы
Да белок кипит в глазах
Он название Чернобыль
В детских выведал слезах

Мой друг Саня – ликвидатор
Тех семидесяти лет
Что тянул безбожный трактор
Пятилеток и побед

На полыни он крестился
На стакане жизнь допьёт
Лишь бы вы не огорчились
Что он всё ещё живёт

Не всотаю я цей світ
Не вберу його у душу
Що не вимовлю то гніт
Знов прикручувати мушу

Та коли настане час
Відшкрібати з кіптяви цю
Вже не владную правицю
Від якої промінь згас

Милуй Боже… запали
Ґнота вдавленого в лій
Він чадітиме й з смоли
Лиш аби на гонор Твій…

Свесились ноги созвездий
В чёрные дали лесов
На голубином насесте
Пара засиженных снов

Там закрываются двери
Вещие пляшут волхвы
Там под воротами звери
В ночь растопырили рты

Голоден волк и лисица
Стаей собаки во тьме
Там околесица снится
Там всё не нравится мне

Мучаясь тихою далью
Слышу как вновь стоголос
Ветер за девичьей тайной
Гонится среди берёз

Там за околицей где-то
С раннею песней волхвов
На коромысле рассветным
Вёдра я вынесу снов

Пятку росе (как собаке)
Брошу на землю опять…
Что я всю ночь эту плакал
Вам нахрена это знать?

Прилетают холёные гуси
И ютясь на проталине первой
Перья чешут совсем не по-русски
С мусульманскою дикою верой

Мне в подмётки весна не годится
Что-то блёклая стала с годами
А зима утопилась сестрица
В талом омуте под бурунами

Окольцованы все на Востоке
И с арабскою дивною вязью
Воротились к родимым истокам
Даже лебеди на Закавказье

Но пишу я стихи вам про зиму
Да весну проклиная чем свет
Оказался ли необходимым
В Украине и русский поэт?

Накрывая столы не метелью
Под берёз зеленеющих дымкой
Я цветам света нового верю
Но устал мыслью тешиться зыбкой

Что полюбите родину сами
Твари вы сановиты лицом…
И зову их на русском стихами
Даже крепким однажды словцом

Соловьём извиваясь и зверем
На любимом своём языке
Я цветам света нового верю
Но не в краски увы на цветке

Воротятся когда из загула
Все весной кто воспел эту бл... ажь
Вы мне зиму верните на скулы
Когда родина всякая в раж!

Обрыдла пятке осень золотая
Из под рубахи лезет день дождём
А я ветрам дорогу разметая
Пишу по площади малиновым плащом

Себе иду... чешу я по бульвару
А волос длинный хлещет от плеча
Пускай не скромен я но нас осталось мало
Таких в ком зиждется зажженная свеча

Так вой же ветер дуя в обе щёки
Пусть накаляясь старых клёнов медь
С душой моей сливается на столько
Чтоб площадь серую собою обогреть

И брызнет в небо плесень голубая
С разбитых вдрызг подошвою зеркал
Я луж осколки в небо разметаю
Чтоб каждый день плащом моим сверкал

пытался я сметать законы
но ты свинцовых литер рать
умеешь даже непокорных
с тугим уклоном выгибать

кровавый нож каля в горниле
(чтобы потом с размаху в лёд)
мы не о том с тобой молили
что всё известно напёрёд

нам навязали ржавость строчки
а рифмам лживости не счесть
что даже правде сучьей дочке
склоняться выгодно на лесть

я режу книгу «Жизнь» стальную
скребётся нож и остриём
свою статью я публикую
а вы пишите о своём...

В лес хожу молюсь осинам
Под дубы-паламари
Я как гриб склоняясь гривой
В ноги Боженька твои

Упаду… какого сладу
Ты со мной не мог найти
Что берёзам плакать надо
Что уплыть не догрести

И не выдохнуть мне слова
Эх ты мать… едрёный бор
Не услышал меня словно
Сам с собой вёл разговор…

В моїй не гостинній холодній країні
Де заздрість квітує й гудуть солов’ї
Я плакав не раз та сміюся однині
Бо плакати більше несила мені

Червоне та жовте по синьому шиті
Гаптує коричневим тверда рука
А я б як колись розпластався у житі
Де жайвір сміявся та я собі спав

Похилена долі моя Україно
Можливо веселою будеш сама
Коли на чужині я грішний загину
Що зроду веселих пісень не співав?

Співав бо інакше: в журбу журавлину
Не каменем сам журавлем я летів…
Та день як спинається зараз над тином
Сміюся бо плакати щиро хотів

Заскочили зненацька думи тяжкі
Такі липкі неначе дим затяжки
Замотаного в «ПРАВДУ» дідом зілля
І косять мене думи на дозвіллі
Під корінь під самісіньке нутро
Усім що на долоні відбуло
З димами на дахах від неба губки
Що пінилось й дощами їло руки
І що прийде спекотним днем новим
Благословляю я і поринаю в дим

молодое тельце ласкам не обучено
на губах кровавая по душе излучина -
Дашка моя девочка... укушу край ушка я
приоткрывши дверочку наслажденья узкую
створками заужену от восторга ахнувши…
пусть растёт жемчужина перламутром в ракушке!

Долинами імлистими
Поміж зелених снів
Волочачи лаписьками
Старезний Дідо брів.
Брова над світом – хмарою
А погляд з блискавиць
Керує днів отарою.
Озера горілиць
Лежать і воду хлюпають
Під ноги… Хай іде!
Старезні п`яти гупають
Аж білий світ гуде.
Лякаються від поступу
І ріки і стави.
Мов та трава під посохом
Розложисті дуби.
Затертий буреломами
З під ніг зелений ліс…
Шлапає Дідо втомлений
До обрію навскіс.
Вітрами свитка зіткана
Й туманом-полином
Покрита наче сіткою.
А під полою сном
Спить муркає… й очицями
Зірок вночі на світ
Годований вовчицями
Мов тьма старезний кіт.
Де сяде Дідо втомлений?!
Чи ранок чи вночі
По світу ноги-корені
А на горбу сичі
В гніздо недбало кладене
Позносили роки
Й сороки щастя крадене
Ховали у боки
На кошик бриля шитого
І серед сивих кіс
Стрекочуть з неба високо
Що Дідо йде крізь ліс…
Долинами імлистими
Поміж зелених снів
Волочачи лаписьками
Між сірих валунів
У ніч Різдвяну повагом
Присуне і до нас
І з вікон зорі посохом
Зітре всі Дідо-Час!

Мій лозунг всього на три сова:
Хвала
Україні
Й «Динамо»
Та те що у нас виграє поголовно
Назвати б інакше…
Пробач мені мамо

А віра моя – то єдиний ТИ БОЖЕ
Коли з неба дощ або сонце як світить
Та те що у нас називають «говіти»
Не знаю як звати…
І в храмі не гоже

З ребра половина – то думка свавільна
А діти – слова…
Всяк своє гомонять
За друзів - вірші, в них поломані крила
У вільній державі
Чи як її звать?

Моя Україна то батько і мати
І дуб шарудить за селом про своє
Та й те що в верхах галасує за НАТО
До дуба останнього …
Також – моє!

Я інших собі не шукав горизонтів
Дорогу пройду і пряму і криву
Щоб пісня здіймалась на крилах високо
Над тою землею де з вами живу..

Вже спозаранку горобці насиплють скреготу в долоні
І сіроокі дні солоні свій слід полишать на лиці
Забитих вікон тих домів що вже не сяють вечорами
В пору як вітер гоїть рани у павутинні димарів

І опаде під димом крапель і сяде осторонь небес
Пір’їна біла… мов на щабель душа присіла тіла без
У ліхтарі в той день сповитий у ніч що світла без зорі
З твоїх думок пошиють свитку обману в небі журавлі…

Я люблю вставати рано. День не займаним листком
Розгортає сонце й п’яно повіває холодком
Від долини що туманом вся покрита. Йду один
Слід лишаючи у полі серед росяних травин.

Дивина лише та й годі – день народжується! Ось
Знову сонечко поволі наче вперше піднялось.
Над полями тільки-тільки піднімає мідний край…
Це-ж навколо щастя скільки! Ні ще встигну я у рай!

Так би тут і залишився де пташки і роси сплять
А хмарини піднялися і тихесенько летять.
Їм би світ не розбудити… Хай утомлений поспить
(Встигне вдосталь наробити лиха в день цей). Тихо цить

Рання пташко соловейку. Не буди ж ти сонний день!
Краще ввечері гарненько поспівай мені пісень
Як коханої голівка буде поряд на плечі…
А тепер же птахо рідна хоч хвилинку помовчи.

Я наслухатися хочу тиші ранку перед днем
Що напоїть всіх до схочу гірким варивом проблем.

Молоко галактик вільно я всмоктав вустами з неба.
З роєм атомів свавільно поривався без потреби
В те, що треба… те, що бачив, що манило і, що прагнув…
І не вам роки не вдячні розірвати душу спраглу.

Ні, не вам!

В сузір’я Лебідь помах крил і лет останній.
Розірвавши ситу темінь в цвіт комети на світанні.
Повз Земну привабу дивну від Стрільця правиці з воєм
Лева гнучи дужу спину лютим горем наднової.

Повернуся!

Стану слідом молока галактик білих
І Земля пригубить зірку від грудей сузір’я Діви.
Увірветься космос-атом (в те що схоче). Без потреби
Спокій рвучи дужим катом рук моїх і волі Неба.

Це було не так давно…
Але вже не так і близько…
По дорозі за селом,
Замазура, брів хлопчисько.
Патли жовті в ковтуни
Сплутав вітер, а сон-літо
Шкіру - в клапті, зі спини
(Сонця променем). Залито
В душу волі… Боже, Боже!
Бавить серце диво-світ!…
По дорозі – перехожий,
Десь шести від роду літ.
Йде пилюка бовванами,
(Ніжки вмисне у піску).
Під старенькими штанами
Дірка блискає, задку
Білим зайчиком, до світу.
На колінах зелень трав,
А з кишень (на зло сусіду)
Сто зелепух. Обірвав,
Ще зеленою, він грушу…
Тай жвакує аж болять
З того скули, але в душу
Їх не вбєш, лишилось пять…
“Мабуть досить! Ну їх...” Кинув,
Що лишилось, у рівчак…
Над хлопчиськом зігне спину
Мати ввечері. “Не так
Щось з малечею! Животик,
Сам не знає чом, болить!”
І гірка мікстура - в ротик.
“Не кривися, синку! Цить...”
Все те – ввечері, а зараз
На дорозі, за селом,
Здійняли страшенний галас
Білі гуси, їх в крило
Б’ють, лякають - люте лихо!
Чортеня мале, за хвіст,
Упіймати хоче! Й тихо
Заганяє всіх під міст...
Та набридло… Далі – кроком…
Вудка, дрином, на плече.
Уже зовсім іншим боком
Літнє сонечко пече.
Повернуло до обіду…
А до річки не дійшов!
“Так далеко...” Його слідом
Швидше равлик би зайшов.
Бо гусей, тих, не займав-би,
І на грушку би не ліз...
Але ще-ж і баби Ганни
Погонити треба кіз…
Так цікаво білим світом!
“Що та рибка, ще зловлю!”
Та от вечір, сірим світлом,
Зустрічає. Вбік свою
Вудку-дишло! Сам - у воду.
“Стережіться карасі!
Ось пірнаю! І за морду,
Я руками, вас усіх...”
Носом - в глину, під водою.
Зверху задик – поплавок…
На траву уже, росою,
Скоро нічка. Голосок
Чути з поля. “Де ти, вихре?!
Ось зажди лиш, покажись!”
Але мамин голос стихне…
Й разом двоє подались,
У село, на захід сонця.
Прутик, лясне, по задку.
І зі щік малого хлопця
Слізка капне у ріку...

То було іще недавно,
А можливо вже,- й давно…
Опустилось сонце плавно,
В річку Вюнку, за село.
Дві постави-тіні разом,
Йдуть собі у інший бік.
В спомин той де, битий часом,
Мій минав дитячий вік.

Вчора, вчора летіли гуси
Небо сірим на землю стекло
Й місяць-щур не розбризкував мускус
На поснуле хатами село.

Білим впали сьогодні пір’ям
В березневого ранку імлу
І береза сльозою зневір’я
На соснову скидалась смолу

Не натішиться срібло мостами
Кригу неба крило розіб’є
Й молодик на село мов в останнє
Мускус зоряний літа проллє

Та по ночі в негоді цій білій
Ще заховано заспаний світ…
Й припорошені гусоньки сірі
Сороковий завершують літ.

мне страшно! Господи помилуй
возможно если мимо пронеси
судьбу лихую. Но даруй же силы
назначен если путь мне сей еси.

храни мя Боже от души роптанья
ума последних капель не лиши
святую кротость подаруя в тайне
блаженна аки немощность души.

о славен Господи! Я силою Твоею
былинки немощной пониже во стократ
прости мне гордости! О том сказать не смею
как был вчера ещё я несказанно рад.

во теле немощном прославься Сущий в Вышних
душе покров и упованье рук.
ведь я сих не бегу! Чужих помилуй (слышишь?!)
на жизненном пути мне созерцаньем мук.

так страшно участи что не снесу по тяжести
углами острыми мне давит этот крест
дорогой ровною даруй хотя бы радости
и милых лиц видением окрест.

велик и немощен Ты в Сути Триединой!
Знаменье Крестное - надежда Ты моя!
от злая участи мя Господи помилуй
во гневе тяжка ведь десница нам Твоя!

не мало сердце небу помолилось
дела же рук черствеют кожурой...
осанна Вышний! Уповать на милость
хочу я всё же утренней порой.

Держал пари я с совестью не часто:
Залог душа причиною порок.
Но вместо радости, что выигрыш достался
Всегда подкатывал под горло узелок.

И снова прав и логика над чувством
И справедливость вместо милосердья…
Да только, Господи, зачем мне то искусство –
Обманывать себя с невиданным усердьем?

я Родину продал за жвачку
за трёпаный негром котон
за "Спид за Инфо" -
                        за болячку
за: "вимкніть йому мікрофон"
какая была...
                    но взрастила
(смаля сигареткой в зубах)
и мама там полная силы
отец - с козырями в руках

и жили
                и жил не жалея
всё верили в то чего нет
и пух тополиный в алеях
ложился на туфелек след
и в юбки залазил к "мадоннам"
и ныне кружится в душе
когда молодые долдоны
орут: "ты не жил вообще"

страна та была перебором
по всем направленьям грехов
и жили под вкрадчивый шорох
и шёпот среди лопухов
но было хорошее
                     знаю
июньские те тополя
где мама, отец... и сгораю
от первой влюблённости я

уже ли всё кануло в лету
и прав я одетый в котон
за жвачку ту Родину предав
за: "вимкніть йому мікрофон"?

ой на раз...
на раз піду
відірву край неба
а на два...
гірку біду
розіп"ю.
не треба...
не шкодую
(клином в клин)
голосу в прощанні...
пив на три я не один
та й не я останній
на чотири ось вам на...
на Різдво мій світе
пляшка цівкою до дна
та на довгі літа
а доп"ю
згадаю всіх
(поцілуйте в с...пину)
я ж не менш за вас люблю
рідну Україну!

а журавлі летять... і ти летиш...
і осінь відлітає із тобою -
така у нас любов, що трусиків фетиш
гріхи єднає в суміш з аналоєм.
такої я пори не бачив ще з творіння:
як падає листок на хмари від землі.
і кинувши, верба, думок своїх коріння
припала на крило до зграї журавлів...
а осінь відліта, і небо з тілом всуміш...
і шовковим листоком - по вигинах - фетиш...
така у нас любов, що у сніги не втулиш,
і золото ряснить з бузковим впереміш.
ввібрала акварель всі подихи світанків
(цілунком наших губ), що падають на тло
осінніх вечорів...
а в ременах альтанки
налився виноград - на диво, чи на зло...

знайшли мене в зіллі за літа пори
за сонця шукали... в кущах шаруділи
ставком у човні за лататтям пливли...
а зграї тепла все летіли й летіли
з тополі у подушку - в білі пухи
і чмихала кішка руда і пухнаста
їй добре виднівся я з неба того
де спала від ранку на білих матрацах
і лапами гріла проміння свого
мене зігрівала про світ муркотіла
про райдугу знала що після дощу...
й від жару сповитим круг голого тіла
стеблом прохолодним вюнкого плющу
мене там знайшли...
у липневому зіллі - поміж лободи
і жовтавих кульбаб...
покинула кішка руда і повільна
дитя цьому світу принадливих зваб
а зграї тепла все летіли й летіли
з тополі у подушку - в білі пухи...
і муркала кішка руда і повільна
і танули разом полярні сніги

Повсюду пыль,
Глаза блестят и зубы...
Циклоп-фонарь заводит свой каприз.
И кабеля (натужно) словно трубы,
Вгоняют в шахту электрическую жизнь.

А мы вгоняем
Крови цвет в вагоны:
За смену - тоннами - конвеер на гора!
Чужие-милые...
Всем ватникам лощёным
На жизнь подземную Бог выдал ордера.

На жизнь подземную
(без устали, до срока)
Вгоняет клеть, картечью, души в ствол
И вот вам - кровь
(С пласта ребристым боком)
На ленту падает, под окрики "пошёл!"

Такая кровь,
Какие - в землю - души:
Из чёрна-чёрные, от вашей нелюбви -
Лишь те "Донецкие",
Что (притчей) с губ да - в уши
(согреть дома, той твари... и свои).

Повсюду - "пыль",
Глаза горят...
И зубы
Скрепят на митингах: а шли-бы все вы на ... !
Забой чесней:
Там просто уголь рубим,
Из крови той, что портит нам Страна!

Я ненавижу тебя, Родина!
За плотность сомкнутых рядов,
За слово кинутое "вроди-бы"
С дрожащей длани докторов.

За взгляды преданные бешеных,
И неуёмных палачей -
Я не люблю...

Но ради звёзд,
Что низачто повешены,
Сорву и выброшу
Свою звезду с плечей.

Ведь не люблю...
Но пуще - ненавижу!
Что жить нельзя без этой нелюбви:
Когда, прогнувшись,
Яйца себе лижут,
За пятки почитая их - Твои!

Царёвы забавы потешны богам:
Положен "во славу..." костьми сирый хам.
И резво да вволюшку, тело дробя,
Мостилась погостушком Родина-бля...

Доселе, доселюшки (всё невпопад),
Другой ради верушки, сломан солдат:
Листочком, да листиком (выборы чтоб)
За тварей неистовых крестиком в лоб.

Им жаждется (аюшки), с вышних окон,
По Родине-Матушке сцать кипетком
(В проёмы оконные) где, веселы,
Шагая колонами, блеют,... КАЗЛЫ.

Старого гартування я мікроб!
Антибіотик, згідно рецидиву,
Шукати марно.
"Чхав" я на мікстури.
У пузо, в ніс...
(Як звір, то в "хвіст" і в "гриву")
Усіх "дістану", не залежно від фігури!

Хай: "дев"яносто, - в нас, - на шістьдесят"...
І знизу також: "дірка" - дев"яносто!
Проблему має весь "модельний ряд",
На данні не зважаючи: ваги, об"єму й зросту.

Усім - завадою!
Усі мені - пожива!
Тіла - придатком, чи?.. - на симбіоз...
Від слова лише, кров холоне в жилах,
А дії... вже спричинюють некроз!

В думки дурні,
Про - ситим снам - поклони,
Я надсилаю лютий менінгіт.
У піхву пристрастей ввійду як папілома,
А член, що "клав на всіх", вгамує простатит.

Немає "органу"
Куди-б я не дістався:
"Оральний уряд", "депутатський геморой"...
Я - вірус, я - мутант...
Я так "менялся", як змінювався ти,
Коханий мій... НАРОД!

А мне-бы - прочь от этих мест,
Подальше... В новые чтоб дали.
Да не луга - пески окрест,
И снов неведомы скрижали.

В безвестность - прочь,
(Хотя-б на миг...)
Иным сознаньем на страницы,
От сытых ликов клубных лиг,
В пустыню горькую на лицах.

Пустыню ту, где боль в душе -
Родством - в глаза,
При новой встрече,
И скотству тела в неглиже,
С розмаху джеб,
С плеча, отвечен.

Умелый джеб -
Распутству рож,
И мыслей сладкому сиропу!

Не кулаком...
Но тем, что вхож
Язык, в упрямые слова,
А не влезает в чью-то жопу.

Мне не нужен сахар в чай,
А в бензин добавишь воду
Я тебе кой чё (ты знай!)
Оторву, тогда, уроду.

Водке разве нужен лёд,
А вину нужна закуска?..
Не дури и так пойдёт
Не застрянет в месте узком.

Если дружно...
Разве нам
Для чего-то нужен третий?
Или женщина?!
Мадам,
Ничего для вас "не светит"!

Мне обузой в рану соль,
Волосам пряда седая,
И не к стати тот король,
Что расклада суть не зная.

Полоной грудью...
Вот - ответ,
Не вертясь под ногтем вошью.
Ведь спине милее плеть
Правды разведённой ложью.

Коли я піду,
то фарби візьму із собою.

Змалюю їм світ,
що бачив про вас розкажу.

Вони помовчать,
і тихо кивнуть головою.

Коли я піду
небес перетнувши межу.

Крилом підіб"ю,
знічев"я, пухнасту хмарину.

За віями сонце,
думок, надновою згорить.

Вони обіймуть,
і снами у тишу полину

Де між сторінок
запилена вічність лежить.

Долонею, хтось,
змахне вікову заборону.

І подих вбере
зітхання минулих століть.

Я знову прийду,
земним привітаюсь поклоном

І барвами юна
веселка над світом згорить.

Да - негодяй,
Да - сволочь,
Да - мерзавец...
А вы не суйте больше туда палец!

Ні... я не жив.
То певно Вам здалося,
Що бачив хтось
Як полем я блукав.
То шепіт був,
То вітер,
То колосся...
То тінь Землі
Торкнулась сірих хмар.

Ні, знищувати вірші я не стану!
Нехай живуть, живуть своїм життям,
аби у мить (можливо і останню)
знайшовся десь, між купами сміття,
один, та той, що грів куплетом душу…

…І оживуть запилені слова -
кудлатим зубром Біловежі пущу
обходячи (де зріє сон-трава).
Чи полетять під місячні серпанки
сузір”ями наповнених ночей,
коли стрічав, із жайворами, ранки
в озера дивлячись, коханої, очей.

Я знищувати вірші, ні, не стану,
аби жили, між мотлохом колись
собі знайду розраду ту останню,
що проведе поета душу ввись

Слова, слова -
пустопорожня злива
дурної мови і доречних слів.

Огидні всі
коли душа зрадлива
співає іншому догідливі пісні.

Черпнувши щедро
підлощів натхнення,
у вірші впершись диким табуном...

Копитом - вщент
траву степів буремних,
де сіє вітер - правду - полином.

Гіркого зілля
ні не вам пожати:
оскома ріже, і верне з душі...

А гідний, хто?!
Лише - хто бачив грати,
і хто даремно словом не грішив!

Та чи знайти
можливо ще такого,
що коням гіркий випас влюбував?

І сам грішу
словами перед Богом,
а Він - усіх - мовчанням вшанував.