Я правда, й мене купують,
Я кривда, й мене продають,
Я совість, мене катують,
А я не вода, але всі мене п’ють.

Попереду хтось крокує,
Не думай, а слідом іди,
Він кожного з нас почує
І позатуляє роти.

Чого ж тебе, правдо, купують?
А кривду чому продають?
За що тебе, совість, катують,
За що твого брата б’ють?

Хто змушує правду ховати?
Сліпого й німого вдавати?
Усе вибачати й терпіти, терпіти,
Коли ж ти збираєшся жити?

(присп.)

Розлютись і піднімайся,
Розлютись і не мовчи,
Не вагайся, наближайся до мети.
Годі марити даремно,
Борони країну ревно!
Покажіть, якого роду ви, брати!


Київ, червень 2012

Ці гроші схожі на осінні квіти,
вони зітліють, як усе живе,
Летить життя, розтане dolce vita,
Піде у землю, виросте нове.

Я відчиняю всі сталеві брами -
ви вільні, риби, звіри і птахи,
летіть собі в небесні пранаями,
пливіть, повзіть землею навкруги!

Хай вітер вихопить із рук, що маю -
ще більше матиму і знов віддам,
Бо що утримаю, те поламаю,
а все нове цей світ народить сам.

У смерті свої годинники,

виміри часу, відстані,

їй медики не суперники,

а слуги сердешні, віддані.


У смерті чутливі ніздрі,

та хоче не крові, а страху,

ти адреналіну гільзи

не випускай їй в сраку.


Танцюй зі своїми мріями,

літай у свої пригоди,

вимірюй своїми мірами,

тікай у блакитні води,


і будеш дитям радісним,

і прийде вона лагідно,

не бійся, там далі райдуги

і Єзус — діджей на радіо.

Ти закриваєш очі долонями,
кажеш, мене немає,
звісно, це ж твої долоні,
роби з ними, що забажаєш.

А далі ще затуляєш
вуха собі подушкАми,
кажеш: “Халепа, ні слова не чую,
тут вітер заносить до краю”.

До краю, до біса, я знаю,
це така твоя терапія,
це ти, хлопче, мене забуваєш -
то й добре. Тепер ти це вмієш.

Ходи до мене, Зимо,
обіймімось,

слухняно закарбує об’єктив,

хоч нині хижо й зимно,
не сварімось,

так любо в галереї твоїх див,

так мудро ти приходиш,
лад наводиш,

світ затуляєш кригою і сном

і сто ночей ти стогнеш
і ворожиш,

щоб нам зривати золото серпом.

Ходи, красуне сива,
глянь щасливо,

ти в моді і пошані нині є,

ти діва,
не дивись на весну криво,

ходи, давай проп’єм твоє кольє!

До станції автозаправки

у святому Содомі, у гламурній Гоморрі, -
у марному Монте Карло,

крізь вечірній морок, діамантовий порох
темна й зухвало гарна

прибилась бунтарка з гіркими очима,
прогорклим волоссям, вустами і пальцями,
а за плечима

у чорнім футлярі,
ніби хреста, тягне гітару.

Її видно крізь вікна машин,
крізь келихи з винами, скло окулярів.

А подорожня чужинка
кИдає долар дзвінко
і непоспіхом
із порожнім поглядом
тихо зникає за брудними дверима
задушливої душової кімнати.

І хто зможе тоді вгадати?
З гітарою це сірооке диво,
можливо, стоїть під холодною зливою
так, як була, не скидаючи одягу.

Не відчуває холоду.
Не пам'ятає себе саму.
Тільки бажає змити
до судоми гидку гіркоту

зі свого волосся, зі струн гітари,
спогаду, погляду, голосу,
змити діамантовий порох,
що блищить на гірких вустах.

Щоб забути. І стати водою.
Згадати. І стати поруч
із тим, ЩО називала собою.

І ніколи, більше ніколи
не дивитись на світ
крізь гірке скло

машин, келехів та окулярів.

Мені не важливо знати,
що там, під білим снігом,
Бо просто хочеться віри,
Що усе довкола є чистим,
Що кожне дитя щасливе
І кожен погляд – правдивий.

А від вселенського мору
Закриє блакитна крига,
Бо життя - справедлива книга,
де кожна історія чиста.

Як ангел стає на колінця,
Він просить у Бога щиро

Не лише про щасливий кінець
на останній моїй сторінці,

А про білий різдвяний сніг,
Що й найтемніші душі
надихає на чисту віру.

При сході прадавнього Сонця,
Де сяяли роси ранкові,
Я виникла, ніби з нічого,
На очах у хвиль молодого моря,
На вустах у вітру п’янкого.

Доки світ у пісок точив каміння,
Висихали озера, горіли мости,
Хтось мріяв літати над Тінню,
Інші Світоч топили в багні;

А я тямила власний шлях у світі -
Вгору, слизьким серпантином клепсидри,
Космічні роки і земні лихоліття
Й заледве не зникла у прірві страхів,

І нарешті кружляла довкола тебе,
Натякала пошепки – ніжно, прозоро,
Ти почув і слухняно вдивлявся в небо,
Побачив і дав мені ім’я.

З чотирьох елементів буття земного
Втілив, вистраждав і вдихнув життя.

Зрозуміють? Засудять? Рядном накриють?
Осипатимуть золотом творця?

А мені що? Я в тілі вже народилась,
Облиште, я вільна – сама своя!

Актори, сміх, рояль, шампанське,
Бузкова дача на Дніпрі,
У музи очі геть шахрайські:
“Це щастя вічне, так! Парі?”

А далі — зливи, хуртовини,
Перебудови, кризи, зміни,
Нові господарі землі,
Нові шпалери і картини.

- Чи цей рояль налаштувати?
- Можливо, та не поспішай.
Старого майстра поруч хата,
Зайде колись іще на чай.

І полетіла дзиґа часу,
Замерехтіли дні в очах,
Не до пісень, не до причастя,
Дедлайн-бардак-таксі-літак...

Лише останній обруч травня
бездомну Музу прихистив,
Ти чуєш? Ця соната давня!
І ти рояль уже відкрив...

А він захрип, мов тяжко хворий,
І вже до майстра пізно йти,
Згадай: його не стало вчора,
Лишились ноти і хрести.

Безтурботне квітневе небо
часом перетинають
прозорі квіти чорних мережив,

і крізь ці візерунки жалобні
ще гостріше вражає цей колір,
ця байдужа холодна прірва.

Коли ще одна безпорадно
заливає лихоманку сльозами,
Той, хто забрав у неї живого,
їй кладе на чоло крижані долоні,

залишає на пам'ять тоненькі зморшки,
залишає тонке чорне мереживо:
“Загорни, тобі ще згодиться!”

І я у квітні відчиняю скриньку,
шукаю жовті й зелені шалики,
на каву — колір золотої карамелі,
на справу — прозорі пастелі,

та раптом пальці торкаються
забутого пакуночка в папері,
ніби це загортання захищає від лиха,
ніби я не знаю, - терпляче, тихо

чорне мереживо чекає нагоди
знову мій світ оповити,
затягнути у вічну пустку.

Боюся своєї чорної хустки.

Колючий ключик моїх припущень
так лагідно вліз до лігва Ліона,
та раптом
змовкнув струмок стрімких прагнень,
замок думок не піддався.

Не все відчиняється тим,
що так ідеально пасує за формою,
так ідеально
пасує за змістом.
пасу я за містом
нових припущень гурток
їх завтра запУщу у цей же замок


Ліон, серпень 2011

Живий. Просто переді мною стоїть
і дивиться в очі.
Дихає поруч, торкається одягом,
трохи нервово чекає.

Ось вона – мить неповторна й страшна,
Що можу я сказати?
озирнусь до людей довкола, -
ні, нема мені ради.

Камера. Світло. Запис.
Блиск в очах, яка гарна усмішка,
доброзичливий голос: «Запитуй, що хочеш»,
як треба – співає, щебече, шепоче!

…та раптом спиняється запис, -
"Сорі, технічні причини".

І вмить ти – інакша людина.

Чужий.
Просто переді мною стоїш.

І твій хребет, пихатий Олександре,
колись від жовтих риб'ячих кісток
твої прадіти
схиблять відрізнити.
Назвався богом? А сконав рабом.

І водевіль, Луїзо-Вероніко,
не розжене твоїх дитячих снів,
вогонь не справжній, - визнай собі тихо,
вже не розтане камінь чорних днів.

Комедіанти, маги, акробати,
пихою напхані до самих вух, -
Зозуля всім рахує дні до страти,

танок Екватора

спиняє

рух.