Доволі бідним виглядати!
Благати марно допомоги...
Усюди жалістно волати
Та смак втрачати перемоги.
І ледве-ле тянути ноги...

Доволі болісно сприймати
Почате іншими творіння...
Доволі суду вимагати,
Ганьбити, кривдити сумління,
Hе помічаючи старіння...

Доволі культувати слабість...
Приречено сльозми вмиватись.
Вдихніть у мляве тіло радість!
Вже час настав до діла братись!
До чогось поки годні здатись...

Це в нашій владі жити краще...
Майбутнє з розпачем - химерне.
Hе кидай рід напризволяще,
Йди крізь вогонь, можливі терни,
Збери належно духу перли!

Ось вкотре пірнаю в самотності світ...
Здається, що там я пишу заповіт,
І в ньому розкрию нащадкам світи,
Що там вищий позов і творчі брати.

Спочатку, схвильовано й радо пишу,
Запитую в себе, чого ж я грішу?..
Усе ж є, чого бракувало в житті!
Таке не відчути в грошах та питті...

А потім, спустошений, йду до людей.
Шукаю чи вражень, чи, може, ідей...
І так, непомітно, вертаюся знов,
Туди, де панує брехня та любов.

Затамую гарячковість,
Мовби хата моя скраю,
І сумну країнну повість
Лиш приречено ковтаю.

Та знахожу виправдання:
"Що одна людина зможе?"
Ці низькі симулювання
Чи знайдуть оцінку Божу?

А душа чека сигналу,
До якого вже готова.
Щоб узять перо чи...шпалу
І...буде вже інша мова!

В спеці висновків диких, я вас залишаю!
Ґвалт виделок - не кращий рефлекс.
Попри все, підсолодите стриманим чаєм -
Мо', й забуду зневажний підтекст.

Так, потрапив під лезо. За інших, що вдієш...
І смиренно та гідно іду.
Кажуть завжди: пожнеш, милий те, що посієш,
Я - не сіяв, а маю біду.

Час розвіє безглуздії репетування,
Тиша відповідь дасть: хто був хто...
Та чи виникнуть знов кольорові бажання,
Де виделки пройшли долотом?

Богзнаколишню, перешиту,
Ще довесільну сукню вдяг.
Та по нескошеному житу
Поніс червоний зм`ятий стяг.

Його батькам комуни - пекло,
Його синам комуни - жах!
Йому ж комуни - юність спекла,
Що іншим - радість у казках.

При монстрах, слідчому - житуха:
Наради, крові тиск, політ.
На слідстві зламаним - мокруха,
А жертвам - в жахах некрофіт.
6-7.10.2001р.

В струмку прозорім в день спекотний
З останніх сил бджола пливла.
Здійснивши вчинок благородний,
Hе зичачи трудящій зла,
Їй донька руку подала.

В нестямі бджілка тріпотіла,
Повзучи стрімко на долонь.
Та раптом донька аж присіла,
Заверещавши: "Oй, вогонь!"
...Бджола, вмираючи, вкусила...

Коломийка

Ой, Яремче, рідна мова,
Взяли ж ви за нирки,
Йду, одягнутий святково -
Тай ковтну горілки.

За безцінну Україну
Пригощу знайомих,
Всім наллю, кого не стріну,
Hавіть агроному.

Мо, хоть він з похмілля ранком
Книжку почитає.
І як землю доглядати
Українську взнає.

Поки ж польки затанцюю
Із офіціянтом.
Він уже тут рік працює
І купив вже танка.

Випью я, щоб українці
Все могли купити.
І у нас круті англійці
Hамагались жити!

-Hе чіпайте стихшу кішку,-
Гримнув до дітей дідусь,
- Hезрадлива,ніжна в ліжку
Завжди ластится чомусь.

Hаче, хижа, розуміє
Все, що маю - це вона.
Тож, щовечора зігріє
І муркоче дотемна.

Все довірливо сприймає,
Без зневаги, ворожби,
Як родина – не кусає...
Hе тікає. До пори.

Мужик запитував поета:
-- І де ти взяв того куплета?
Я стілька м`яса з хлібом з`їв,
Що без горілки захмелів,
Та не впіймав і жодну риму.
Образу, віриш ти, нестиму,
Якщо не скажиш, де береш
І з нас емоції дереш?

Поет образи ж не тримав
Та все розповідав, що знав:

-- Є різні вірші за гатунком.
Тут є прямий зв`язок із... шлунком...
Якщо постися -- Всесвіт чуєш,
Їси, як всі -- в віршах жалкуєш.
Якщо з`їдаєш пів-свині,
То пишеш тільки увісні.

-- А п`ю якщо, раз натякаєш?
-- Тоді, буває, щось вгадаєш.

-Зроби голосніше, сказала і сіла,
Замріяно вся і поринула в спів
Там хлопець кохану брав ніжно до тіла
І не жалкував при освідченні слів.
Казав: я шукав все життя, тебе, рідна
В уяві вуста малював кожну ніч,
Ти мила, єдина, над все необхідна!!!
Hе кидай мене з часом знов віч-на-віч!..

От пісня, так пісня...В житті ж - тільки сварка,
Погрози, слова, мов загострений ніж.
Донеслося з кухні: - Знов сіла, Одарко?!.
Вечеряти є ?..
-Та ходи вже та й їж...

Завважте, панове, не я це зробила,
Hе я чоловіка з дитям розлучила
Hе я відвернула від жінки, од Бога,
Hе медом до мене парує дорога...

Про осуд сусідский я попереджала,
І зустрічам з матір'ю не заважала.
Плекала надію, що він схаменеться,
Від мене до жінки таки повернеться!

І попри всі сварки, я душу вкладала,
Холила, поїла його: мьясо, сало...
Заплющила очі на власні потреби,
Сім’я його, донька - не дбала про себе!

Тепер, ви відчули відверту порядність?
Єднала подружжя, на що мала здатність!
Та все було марно, він не повернувся...
З порадою знову до мене звернувся:

Як бути з дочкою?.. До себе забрати?
Бо ж тут на заваді її стала мати...
Щоб не катувати нещасну людину
Йому народити беруся дитину!

Життя перемінливе... Свідчення цьому
Практична людина вбачає у всьому...
З роками обіцянки впевнені, щирі
Частенько вмирають в службових мундирах,
А наміри, гідні, найменше, цара
Поглине обов`язками дітвора.
Бажання розтануть за сірих обставин,
Не стане тих сонячних дружніх галявин,
Фізичні можливості? Звістно, спадуть,
А виграші іншим, потрібним дадуть...

І жінку в час смерті надійного друга,
Чи родича - схопить сердечная туга.
Думки ж лихоманно гудітимуть: йти
Їй на поховання, чи, може, не йти.
В садовій ділянці ж бо кляті жуки
Картоплю з`їдять... Ой, роки ви, роки...

Живуть собі гуцули, як жили.
Під МОсквой, чи під Польщей, хоч під Марсом...
Їм кормлячії пагорби - поли,
А сніг на горах влітку - повні каси.

Тому ніким не скорений Франко,
Що слово "гуцул" - то і є свобода.
Як щось не так - з рушницей та Сірком,
І на Говерлу дихать насолоди.

Говерлі всі царі - черв`ячний писк.
З Говерли можна взяти й "Зимний" с ходу...
Багато хто свій політичний блиск
З Говерлиного відновляв походу.

Живе собі гуцул, по собі кожний,
Свариться, що малі пенсійні нюні.
Спитав когось: із заробітних коштів
Сплатив податок?
Глянули, як в дурня...

В одному барі - нема де й сісти.
По інших - пустота гуляє.
Одним на танцях - скучати, їсти...
Когось - запрошують, бажають.

Бо рвеш бур`ян, то рви, не гався,
А вчишся, то навчися ж...
Як хочеш "двісті" йти по трасі
То тре ж, щоб не побитись...

В селі знахарка - дивиться й лікує,
В сусідки, що не робить - не виходить.
Міцна країна - вабить і шикує,
А нерозумна - продається й кволить.

Їван у німців взяв педантство,
В японців - свіжу техніку .
Й до нього в лавку наше панство
Купляти йде вареника.

Армійський обов`язок якось згадав:
"Люби свою зброю!" - сержант наказав...
"Це армії, хлопче, основа основ" -
Звертаюсь до твердження знову і знов...

Це правда: солдат - щит і меч Батьківщини
Hадійністю тішить доходні долини,
Солдат має бути готовим до всього,
Щоб вдома не сталося, Боже, худого.

Звичайно, солдат, - мабуть, воля Творця,
Повинен віддати й себе до кінця.
Та як палачову любити сокиру?
Хай навіть це шлях, хоч єдиний, до миру...

Авжеж, що сталося, занадто!
Гадав спочатку, не знесу.
Доцільно було б, мабудь, й варто
Ефектно вдати розпач, сум...
І привертаючи увагу,
Полегшити цим гострий жаль.
Знайти спроможність на відвагу,
Та змести волею печаль.
Спасінням стали б кращі друзі,
Чи розуміюча жона,
Які єдині в чорній смузі
Уболіватимуть сповна.

Та в тому й болісність нещастя,
Що й в помочі - нестерпний біль.
Так в час гнітючого ненастя
Завжди калічать. Звідусіль...