Просто так подзвони, промовчи. Дай почути твій подих.
Невагомо-тонке, і напрочуд прискорене серцебиття.
І відчути на смак твоїх вій карамель, може солод -
щось таке, що поверне на стимул до втіхи життям.

Просто так подзвони, хай не знатиму навіть і номер -
підніму, з нетерпінням дам волю своєму "ало"...
І здригнеться земля в перевагах електромагнітного поля
з частотою невидимих хвиль: все минуло у нас, все було.

Багато слів не треба -
це осінній світ,
перепеті́ї,
а навпроти
небо чисте.
Потрохи свіжим буде
твій вчорашній слід,
де горобці-малі
купаються
у листі...

У словниках усе написане
до нас.
Дороги встелено...
Лишається
відчути -
одне для кожного і завше
в перший раз
без слів (я впевнена)
ще можна
щось збагнути.

Так на секунду зупинитись
на межі
між тим, що мовою,
мабуть,
не поєднати...
І розчинитись у довготривалім
сні,
щоб невагомість
ця
ніколи
не кінчалась.

Застигло в серці у моєму трошки літа.
На мить заповнено всі камери у нім,
а може і на зовсім
там усередині з'єднаються півсвіту...

Ця дивна суміш розгойдала тиск у венах.
Ходити легше так і дихати сповна...
Не треба присмаків червоного вина,
щоб поєднати у собі актора й сцену.

Чомусь припало до душі те надвечір'я,
оті блискучі і рожеві впа́дини,
коли останнє сонце осінню не вкрадене,
а я не випила ще депресивне зілля...

Досконало зникає у хмарах заплутаних вечір.
Беззоряно, мов насувається хвиля вітрів.
Ще й досі не знаю як тихо підкрався й підсів
не мій, і чужий - собою скував мої плечі...

Шукаю Тебе у синіх очах перехожих
із присмаком зір, що не встигли дотлінно згоріть.
Не хотіла в житті я своєму когось полюбить -
моє серце в Тобі! Ти - один і на інших не схожий...

Зачаровано палить цей жовтень розгублене листя,
поміж нього кружляє сезон сніжно-білих весіль.
Перекатами струн озивається біль бандуриста.
Його музику вкотре сльозить, залишаючи сіль...

Як ніщо, у його у житті стоголосся примарне -
так буває від вітру розвіє у рими слова.
Недосяжне для нього кохання - воно ж понадхмарне,
надзіркове... А поки що в серці лютує зима.

Він пропустить із сотню закоханих пар "він-вона"...
Переконливо падає те розмальоване листя.
А кохання так близько підніме його із чохла,
запитає: "чи можна послухати спів бандуриста?".

Жовті прожилки землю вкривають від міста до міста.
Напивається зливою мідна присохша трава.
До ворони на гілці щомиті вітрець заграва,
а вона, зачипаючись, рве калино́ве намисто.

Піднебесся захмарило сіре, важке сумовиння.
Відірвалося сонце і линуло в теплі краї,
до сере́дини світу - туди, де летять журавлі
і торкаються білими крилами прорізі сині...

Жовті прожилки мають властивість до краю згорати,
загубивши у попілі присмак "ваніль-шоколад".
Так було сотні років до цього й до нас,
просто ми захотіли цю осінь вже вкотре проспати...

Вісімнадцята осінь! По суті - це так небагато.
Це отроцтво плюс тризна віршованих мрій.
Це відрізок життя, це фрагментик назавжди відзнятий...
Юний сум - закарбовано в більшості, мій...

На губах відпекли дорікання любові Твоєї,
а на слух не сприймаються ніжні слова.
Я, накшталт, наркоман, істерично без дози своєї
напиваюсь... втамовує спрагу пітьма.

Вісімнадцята осінь на вії посипле сніг-іній.
Загориться і втопиться листя у суєті.
На бруківці міській я шукала Твої очі сині,
а натрапила тільки на сірі тіні́...

Природній стан...на віях спить вчорашнє літо.
Медові спогади цукрово одяглись -
кристалізовані. Я тиха і щаслива,
осінні колії в душі перплелись!


Розсипле ґудзики проміння вересневе
в найпотаємніші щілиночки землі.
Потрохи мрії розляглися просто неба...
і дощ, і сльози розлилися на чолі.


Що на папері, те й в думках повиростало,
повицвітало, спопеліло і нема...
А що залишилось, то для життя так мало,
немов без снігу йде нова зима...

Вечірнє місто розвело свою палітру.
Торкає хвиля висоти - озонний шар.
Колишні спогади гойдаються від вітру
надмірних поглядів, що Ти приплюсував.

Від краю в край видіння ходять по карнизу.
А очі в дзеркалі, по стінах і в мені -
вони чужі, але на те вони єдині,
щоб навіжено обривати мої сни.

Мутніють зорі, ледве жевріють. Чи варто
прохати їх про нездійсненну зовсім річ?
У всьому щастя не буває так багато!
В окремих випадаках й (не завжди віч-на-віч)...

Здається, кава обпекла - .
Годинник міцно зачепив венозну кров.
До краю, певно, ми догралися в любов,
не реагуючи на "стопи" і на "звуки"...

Не йдуться ноги навіть у прекрасну осінь.
Не б'ється серце, лиш порочно калата!
Це так уперше - серед вересня зима
перетворила листя у льодові сльози...

А що слова? Вони уголос - геть німі...
Невиліковно те, що рани залишає.
Змиритись важко - і куди подітись далі,
коли зітліло те, що билось у мені...

Півнеба осінню затяжно обіймало.
Півсвіту плакало, коли прийшов той день.
Все ніби є, але Тебе не вистачало -
це мов зірвати календар і стерти вересень...

Твоя галактика так втомно розчинилась,
лишивши осад і травневий аромат.
А я ж Тебе, такого, ніжного любила,
передрікаючи на смерть свій юний сад.

Півнеба осінню затяжно охопило.
І як на зло - в очах мелькає чорний крук.
Біда прийшла тоді, коли костри дотліли...
Тебе нема, і вже немає в мене рук.

Я б так хотіла прокидатись
на плечах.
Вдихати те, що не вдихається
ніколи.
І мірять небо кроком у Твоїх
очах,
назавжди кинувши минулі
кровотоки.


Мені б торкатися Твоїх гарячих
рук,
і наче лавою вливатися до
серця.
Не помилитися, що Ти - не тільки
друг,
а ціле море, глибше за
Байкал-озерце.

Кохати - значить Ти мій біль і
мука!
Мій алкоголь, наркотик, хоч і
не палю.
Я вся в Тобі тілесна, у Тобі -
духовна.
Із перешкодами, і без -
завжди
люблю...

Поговори зі мною в тишині осінній,
накривши зонтиком від злих периферій.
І заглядатиму я в очі Твої сині -
Ти ось, Ти поряд з-поміж недіжда́них мрій.

Таке пусте, коли німіють мої пальці,
і навіть серце, калатаючи, болить.
Ти ось, Ти поряд - мій найперший юний танець,
моя акустика в душі, блаженна мить!

Поговори зі мною. Знаєш, так потрібно!
Я не вагаючись вернуся до життя!
Так вперше осінь стане до весни подібна.
Одне до одного одним серцебиттям...

Твій кораблик гойдють хвилі
небесного моря.
І не бійся, бо якір тримають
земні полюси́.
Розчиняється серце в повітрі -
божественні зорі!
Через тисячу літ це приходить
в медовім півсні.

Твій кораблик гойдать озера глибин
ледь вловимих.
Сподівайся і дій, хоч натомість
душевне штормить.
У високій любові до ближнього
будь одержимим,
а не любиш -
зійди з корабля...
і спочатку почни..

Так магічно
лягає спочити
земля
лиш тоді,
коли вересень
поряд
розправляє
свої золоті
рукава,
а з-під них
просіває хтось
зорі...

Превигадлий птах
розказав -
то вона
своє сито
носитиме
доти,
як три місяці
геть пролетять,
а зима
стане подихом
мрій
чи свободи.

Оживає
один
від приходу її,
від
засніжених зір,
листопаду.
Інший
серцем углиб -
меланхолій потік!
...Мені
осінь болить...
Без обману...

Твої вії
зі смаком ванілі,
мов попарно
метеликів змах.
Я тримаю
Тебе у руках
біля мрій,
що засніжено білі.

Поцілую
крізь дзвін заборон,
і як завше
любитиму більше...
Твій зіничний
натомлений сон
стерегтиму,
скраєчку підсівши.

Я змовчу, не скажу ані слова.
Хай ця осінь не вперше іде -
золота і напіввечорова
сумовиння несе...

Я казатиму десь із середини
ген глибоких колодязі́в,
що любов павутиною сплетена
як у сні.

Я не я в тротуарах буденності.
В вісімнадцять померти б за світ.
Вибачай, не в коронах шляхетності,
просто зникну як слід...

Я воскресну в ту осінь улюблену,
коли зтліють листові костри.
Стану поряд близька і розгублена...
А поряд - ти.

Тремтить рука на аркушах паперу
і під ногами море зі сніжків.
По цей бік стін шукається Венера -
меридіан казкових полюсів.

Розлито вже десяток чорних плямок,
а стіл нагадує Едемові сади,
в яких зустрів він двійко теплих ямок,
її зап'ястя, обережності ходи.

І марить світ мереживом кохання,
поетів світ - римована строфа.
Життя у пошуках із ночі до рання
лункої музи, що завжди тіка...

Сяде голуб на плечі розхристані,
відчуває рель'єфність і стан.
Він не дикий, а геть незахищений,
як від зливи у полі жита...

Кажуть, люди, накшталт протилежності
їх притягує наче магніт.
По дорозі життя в незалежності,
тільки смерть приєднає приліт.

Часоплин розділяє на проміжки,
де ти бідний, багатий. Але,
незбутнє - це щастячка домішки,
де в рівні́ і старе і мале!

Сяде голуб на плечі закутані,
пригорне до хустинки свій стан
чи то дикий, чи свійський. Нагадує,
що під вечір зника океан... тільки шепіт...

У вечірній вуалі серпневостей
Напівсонний притишений день,
Як свіча серед сотень мінливостей
Водить колами вересень...

Гуп і гуп – у садку у трояндовім
Напівжовті, червоні світи
Нагадали – не раз бо ми падали
Як вони...

Так притишено, ехо... заніжено
Наче вперше торкає любов.
Тільки айстри гойдають, засніжені,
Мою кров...

У вечірній вуалі під зорями
В росянистій холодній траві.
Я молитву здіймаю долонями
За весь світ...

Ти тікаєш з-під вій мов метелик, і танеш миттєво.
Часом палиш вогонь, але ,вибач, я в нім не горю.
Ще вагаюсь душею, а тілом тепер не люблю,
бо між нами простелено простір з озоновим небом.

Ти тікаєш, тримаючи очі мої в ціпенінні.
Повторяти за сотню не треба - візьму і піду,
бо комусь в цьому світі потрібно любить самоту.
Хоч і серця не жаль, хоч і серце в травневім цвітінні...

Відпустила давно, але вії заплющуєш ти лиш -
це як бути ручною троянді в руках садівника.
Кажуть, треба змиритьсь, Богом писана доля така.
Не втечеш, ні в урви́ще глибоке не кинеш...

Кажуть, мова - то душа народу!
Найдорожча з всіх прикрас і нагород.
Це, як вперше йти із мамою до школи,
це, як совість проростає у народ!

Ми вагаючись, шукаєм восьме чудо -
кожним кроком повтікаючи убік,
свою душу* прирікаючи на гріх:
"хай так буде, то пересічна застуда!"

Кожен раз бо я запитую Шевченка:
нащо, батько, Ти велів його шукать,
коли час ламає стрілки - йде назад.
"Українці і російськомовна сценка"...

Геть надія розгубила свої руки,
віра впевнено крокує у полон,
а любов - бутік брехливий чи салон
всіх моголів кличе у пекельні муки.

Кажуть, мова - то душа народу!
Скрізь століття українці, як вогонь
пронесли феномен мужності долонь,
щоб сьогодні кануть з символом дводушшя...

Тротуар... і побли́зу старий кафетерій.
Сніжнобілих гардин хмаринко́ва вуаль.
Так гостинно для всiх там відчинено двері -
кава лічить від снів, але шкодить емаль...

На столі скатертини - гафрований кінчик.
За вікном маринад від спекотних вітрів.
Та навпроти, на жаль, льодом-інеєм стільчик
викарбовує в пам'яті зустріч зі снів...

На вікні помаранчеве літо втікає додолу.
Підвіконня блищить різнотрав'ям солодких медів.
Навіть по-особливому пахне в копиці солома.
Ще один календарний листочок безслідно дотлів.

Ось на призьбі коточок сідає і гріє свій носик,
бо кому не хотілось ще раз колисатись в теплі?!
Ще потрошки прогріє вітрець натомлене сонце,
а під вечір стрічай швидкоплинний театр тіні́.

Не втікає з-під ніг лиш земля пишногруда, гаряча.
небо змінне завжди у зірниці своїх миготінь.
Треба бути черствим, і душею безмірно незрячим,
щоб іти по дотичній, минаючи кра́су і світ...

Стигле яблуко падає долі розгойдує тишу.
В свою рідну галактику сонце під вечір піде.
І під небом нічним обережно я тіло полишу, -
зникну безвісти в ніч - літо знову пусте...

Ще ніколи під зорями я не любила самотність.
Жаль, що місяць-Нарцис своїм сяйвом мене осліпив.
Він так схожий на Тебе, далекий, і геть одинокий -
поміж знаків-сузір'їв - по-справжньому так не любив...

Заплетені зорі на дотик серпневого літа
в своїм миготінні вечірнім узори-окрасу несуть.
Ковтає пітьма-старожилка праобрази світла -
розділено землю осонну* на зорі і муть.

Ромашкове літо тепліє - оновлено тричі.
Скидаючи шати щоденно в гаю пожовтішав спориш.
В цю ніч буде дихать, наповнено запалом дихать
переспів гримінь серпанкових, натомлених тиш.

Здається у небі сьогодні не бідний художник -
он там аквареллю, а там понад тинню - стікає гуаш.
Це - безмір фантазій, це трошки серпнево-тривожне
мінливе, погоднє, вечірнє серцебиття...

Мої мрії розлетілися, мов дим...
Із жаринок залишився тільки попіл.
Ще ніколи не боялася так грім,
і тепера без надії і без волі...

Мої мрії теж захоплені були
світом в темряві, акустикою ночі.
І я впевнена, що то приходив Ти,-
без свічок лишив холонути на площі...

Як ніхто - Тебе прощаю, то табу...
Мабуть, треба так, щоб мрії розлетілись.
Я хотіла жити, а тепер умру...
Бо із тисячі - один-таки змарніє...

Нас вінчали під куполом Софії.
Нам сплітали руки, хоч ми й не знайомі.
Певно заздрощі - якимось чином мрії,
переводячи на себе чужі долі.

Нам приписували небо тільки спільне,
і обручки обирали найдорожчі.
Обертаючись на бік, а місце - вільне.
І не справа, люди, в тім, що щастя в грошах!

Шлях сплітається тоді, як серце тьохне...
Як на ранок самотньо не зді́ймеш рук.
Нам кохання насаджали... воно сохне.
Ти ж лише з Контакту віртуальний друг...

Збивала ніжками я вранішню росу.
Всміхалась сонечку, промінчиком обнявшись.
І возвишалось серце гордо за красу,
і мирність неба, - щоб в колисці тихо спати.

Моє дитинство - запах меду й молока!
Едемський сад в селі з черешнями навпроти!
І десь у небі дикий голуб з висока
мені нагадує про безтурботний "дотик"...

Мого дитинства за плечима тільки шлейфик:
я посміхаюсь людям, хоч вони і злі!
А часом... Часом хочу знов відкрити двері
туди, де знали все про щастя ми малі...

Шелестить у долонях вітрів післязавтрашня осінь.
Не питаючись, листя зривається геть...
Вицвітає троянда, а в тім пелюстки-сиві коси
облітають, лишаючи цукор і мед.*

Хмари-хвилі пливуть - емігранти Європи чи Азії.
Першовитоком - пахне осіннім дощем.
І без сліз, але зорі вечірні уперше заплакали!
Вдарить блискавка, грім осріблілим мечем...

А на ранок роса затамовує нишком свій подих.
На м'якенький спориш пада стигла душа*
То хотілося літу спекотному трішки свободи,
а до осені - місяць, ще ціле життя!

Останнім подихом озветься скоро серпень.
Сузір'я падатимуть, народившись знов.
До берегів квітучих небо не поверне
(під осінь часто гра у схованки любов)...

Барвистим снігом калачі і чорнобривці
лягають жити. Ні, не спати! Навпаки!
Густою попассю на небі ходять вівці,
немов слова, що не вміщаються в рядки.

Здавалось, ніби паралельно все у світі.
Натомість сльози й дощ - то в відчаї душа.
Я мов заплутуюсь в мінливості щомиті -
і цьому серпню я й нерідна, й не чужа...

Навпіл день розривається. Ніч, як покинутий острів.
По обидва боки́: самота перекри́влює сміх.
Серед галасу їхнього вдарить, мов блискавка, постріл
в серце - га́ряче, в шкіру - заметами сніг...

Кольори вимальовують пальці яскраві і тусклі.
Що за доля, постійно від вітру ламає мольберт?!
Наче в очі кидаються привидом маски і сукні,
іншим часом - без люду счинився органний концерт...

Зорі-свічки в мереживі неба, галактики, світла.
Візерунками грим розвели на стемнівшім чолі...
То така у душі в мене, люди, мінлива палітра -
зодіак Близнюки і стихія вітрів в голові.

2012

Цілющий сон, і в небі сплять холодні зорі.
Спеко́ту в травах сповіщають цвіркуни.
І трошки галас, трошки тиша, наче в змові
бринчать не стомлено співучі дві струни.

Так ніжно плавиться Чумацький білий шлях.
Ковтає темряву потрохи сто світил.
Я подрімаю трішки на твоїх плечах
допоки сонце причарує небосхил...