Маленький котик сів на призьбі коло хати,
собі купається у золоті промінь.
А біля нього розстелила осінь шати,
неначе світ належить лиш йому однім!

Своїми лапками і хвостиком так хоче
далеке сонце притулити, загорнуть.
А листя струшує себе, йому шепоче:
"Біжи до хати. Скоро вечір. Всі поснуть"...

Так мало неба на двох і землі.
Так мало світла в очах заломилось.
Я прожила забагато в тобі,
і навіть долю у то́бі зустріла.

Між нами тихо жили пару фраз:
"Привіт як справи? Добре, бувай"
Розлука все ж будувала каркас -
облаштувала іржою наш рай...

Мені хотілось прощати завжди,
хоч дорікання мене і втопили.
Отак і зникли рожеві світи:
не відчуваючи, просто любили...

Так мало неба. Багато зірок
зітліли там, де кохали ми вчора.
Ще пальці хочуть зробити дзвінок,
а серце просить забути розмову...

Боляче усвідомлювати, що Ти мене не знаєш,
що не обернешся, коли пройду.
Що мій ледь вловимий запах не подразнить Твої щілинки.
Я так, як і вони, міряю прірву...

Думки сплітаються, контрастують і не поєднуються,
а я між ними - то живу, то безтлінно зникаю.
Це знаєте - наче розбитись, але існувати без сенсу...
Без надії, без віри, без раю.

Одне рятує від мрячки й депресій - це Ти...
Краєчком бачити, хоч і обернутий, недосяжний такий.
Я чужа... коло Тебе пройду. Не дивись!
Будь щасливим завжди... я ж щаслива в цю мить...

Здається, ще ніколи не було
скільки зір!
небо зникло на ніч - до межі
прохолодного ранку
Лише блискуче срібло - розбитий
кришталевий бокал
без вина. Просто так, щоб збулося
наївне бажання.
Здається, паралелі ніколи
не перетнуться в одній точці.
Така теорема...Чи вигадка,
міра і
грань!
А ми ж зустрілись з Тобою,
пам'ятаєш?
Зіткнувшись літаками,
згоріли дотла - і в небі нічному
прозорими
стали...

Підніму свої очі і гляну у безмір атласний.
Що у ньому такого? Знаєте - творить дива!
Безнадія надією в нім кожен день ожива,
а ідей вистачає й на завтра, й на потім відкласти!

У буденній рутині, бруду, асфальтів і пилу
онімілі слова за собою поставлять кінець.
Не поставлять лише ті мільйони хоробрих сердець,
котрі неба сягають, вдягаючи поглядом крила...

Одна до одної повіки притулились.
І там, під ними, причаїлася журба.
Насправді все не так. Не так воно хотілось.
Сховала мрію праморозяна зола.

Жовтнево-крихітно ламаються стебельця.
Зіллється небо із землею в сірий тон.
І може треба так, щоб Ти пішов із серця,
а я лишилась в нім із надписом "ніхто"...

Доторкаюсь до Твоїх зіниць
обережно,
майже не вловимо.
Тривожно подих схоплюють судоми
і час від часу
серце завмира.
Доторкаюсь до Твоїх світил
безглибинних
сонячних галактик.
Так буває, певно, раз в житті -
у любові
не існує ґратів...
Доторкаюсь до Твоїх артерій,
до венозних
згущених шляхів.
До душі присмаком матерій
я візьму
Твій нестерпний біль...

Вітер у Твоєму волоссі.
Розбурханий океан посеред тиші.
Небо навпіл дотиком до шкіри
охоплює те, що нікому не під силу -
лише Тобі.

Білі пасма холодних хмаринок.
Ми ковтаємо цей рай на двох.
Тільки, чуєш, спина до спини і назавжди,
зашкалені емоції перетираючи
в пил...

Бути разом, ділити те, що не під силу іншим.
Неможливе в можливе, як у квітні бузок...
Розбурханий океан посеред тиші - саме те,
що зробить нас залежними
від почуттів...