Бентежить, чарує, блаженство дарує,
Сповня й найсміліші бажання,
Серця звеселяє, наснагу вселяє –
Кохання.

Журбою годує, жагою мордує,
Вкладає у груди зітхання,
Скорбот добавляє і сну позбавляє –
Кохання.

Горює й танцює, царює й старцює,
І радість у нім, і страждання,
Німе й велемовне, святе і гріховне –
Кохання.

Вагання і дія, відчай і надія,
Тьма й світло, смеркання й світання,
Сумне й гордівливе, манірне й грайливе –
Кохання.

За втіхи і муки, стрічання й розлуки,
Як прийде й година остання,
Омани забуду й оспівувать буду
Тебе лиш – Кохання!

Ніжністю печаль моя зігріта
Наяву вже, не лишень вві сні:
З фотографії, де сяйво літа,
Ти даруєш посмішку мені.

З того дня, як вперше мені стрілась,
У полоні чарів я твоїх;
Й мавкою ось зараз уявилась
У вінку із квітів лугових.

У розмаї сонячного млива
Щем забутий в серці ожива,
Бо така ти юна і вродлива,
Що й сама – мов квітка лугова.

Замели сніги
І поля, й луги;
Де раділи ми –
Смуток вже зими;
Наші береги
Розвели сніги; –
Й де тебе знайти,
Як до тебе йти?

Всюди навкруги,
Ах, одні сніги;
Знов будь молодим,
Як радів би їм;
Нині ж вороги
Вже мені й сніги,
Бо тебе нема –
Відняла зима.

Де цвіли луги,
Там уже сніги
В саван все вдягли
З білої імли;
Кучугур стоги
Намели сніги;
Й сумно так мені:
Ти – вдалечині.

Все ж не дам, сніги,
Остудить жаги,
Що й в самотині
Не згаса в мені;
Хватить ще снаги,
Щоб долать сніги
І до тебе йти,
І тебе знайти!

Росою омытая, солнцем залитая,
Бегущая в травах вдоль старой межи;
От глаз чужих скрытая, всеми забытая,
Знакомая с детства тропинка во ржи.

Качнутся колосья с лицом моим рядом,
Засветятся тускло зерна узелки;
И всюду, куда ни дотянешься взглядом,
Как синие звезды, горят васильки.

На вечном и древнем, на вольном просторе,
Не зная обмана, не ведая лжи,
Под ветра дыханьем волнуясь, как море,
Веди меня в детство, тропинка во ржи!

Пусть снова душа замирает в волненьи,
Восторга и смутных предчувствий полна.
Тех дней золотых наплывают виденья,
Как ветер и рожь, за волною волна.

Меж трав и колосьев, средь летнего зноя
Мне прежнюю службу еще сослужи --
Пусть зыбким виденьем, останься со мною,
Мой свет и отрада, тропинка во ржи!
11.12.1984

Уж на праздник жизни не успею --
Мне тоски щемящей не унять.
Ты утешь меня, Кассиопея,
Одари надеждою опять.

Чтоб сейчас -- ведь завтра будет поздно --
Это сколько нужно тысяч лет! --
Чтоб нашел меня в пространстве звездном
И согрел надеждою твой свет?

Я не сдамся, я еще успею
Долюбить простор родных полей.
Ты гори, моя Кассиопея,
Для надежды света не жалей!
18.11.1984

* * *

Даже в самой глуши нелюдимой
Есть невольная власть темноты,
Когда молча стоишь у незримой
Дня и ночи заветной черты.

Вновь созвезлий знакомые гроздья
Загораясь, дрожат на весу;
Только снег, только я, только звезды,
Только сумрак в уснувшем лесу;

Только ночи огромные крылья,
Только вечности отблеск в глазах...
И блестят серебристою пылью
Сонмы звезд, отражаясь в снегах.
4.01.1985

В лугах, в полях еще повсюдно
Белеют снега островки,
Но что-то зреет уж подспудно
И сроки перемен близки.

Еще час утренний отмечен
Перстом зимы, ее угроз --
Но день уж празднично расцвечен
Веселым пламенем берез.

Какое в них очарованье
И сколько света -- погляди!
Весны озноб, весны дыханье
Уже волнуется в груди.

Уж, солнцем ласковым пригретый,
Дымится влажный чернозем;
Ее следы, ее приметы
Уже присутствуют во всем!

И нету, чем ее рожденье,
Священней тайны бытия!
И уж в душе восторг, смятенье
Не в силах скрыть ни ты, ни я!
18.02.1982

Весь пронизанный солнцем, омытый росою,
Хоть его и не пышны цветы,
Но пленяющий сердце неброской красою,
Обаяньем своей простоты, --

Ах, не чудо ли он -- этот скромный шиповник,
Что в лесной приютился глуши!
Оправданье всему и всему он виновник,
Пламенеющий в дебрях души!
14.09.1982

* * *

С добытым в веках совершенством,
По кругу свершая свой путь,
Природа дарит нас блаженством
Пред тем, как надолго уснуть.

Как тихо, светло и раздольно!
Бредешь, не встревожен ничем,
И сердцу легко и не больно
Со всем примириться, со всем.

Что мучило, жгло, бунтовало --
Умчало, развеялось в дым;
Казалось -- и жизни всей мало,
А счастлив -- мгновеньем одним!

Все так же пылает рябина
И шепчется вереск у ног --
Но жизни прошла половина...
Какой же, какой же итог?
8.09.1983

Тебе расскажу я, скрывая печаль,
О том, как прекрасна весенняя даль;

Какая отрада струится с небес,
Как светел и весел проснувшийся лес;

О том, что один, не утешен ничем,
Лишь я, невеселый, завидую всем;

О том, что веселья мне больше не знать,
Что сердце устало мучительно ждать;

Что молодость в грусти бесплодной сгублю;
О том, как тебя безутешно люблю...

О чем же не смогут поведать слова,
Стоустая всюду раззвонит молва.
16.01.1980

* * *

Если спросишь, перестав сердиться:
"Где ты был сегодня целый день?" --
Я отвечу: "Я искал жар-птицу
Вдалеке от шумных деревень."

Если спросишь: "Вымыслу дав волю,
Что ты делал в сказочном плену?" --
Я отвечу: "Средь лесных раздолий
В чистом поле я встречал весну."
3.03.1980

Знов музика... Як владно й незбагненно
Чарівних звуків гомінливий рій
Бентежить душу пристрасно й натхненно;
За ними лину у полоні мрій.

Мов тільки вчора -- пам'ять доторкнеться
Таких глибин, такої далини!
Як трепетно і ніжно в серце ллється
Акордів повінь -- спробуй зупини!

Так вся тремтить в обіймах сонця квітка,
Дощі так заціловують ріллю...
Зайшлась в риданні і зомліла скрипка
У невимовнім, світлому жалю.

О слово, музикою стань!
Смичком і струнами -- гортань!
1.12.1998

Розгулявся, розприндився вітер:
Свище в лузі, в діброві гуде,
Голі кленів розгойдує віти,
По стежках гонить листя руде.

Сонце зблисне й заплакані витре
Небо й даль, знов поля осяйне.
Щем надії верни мені, вітре!
Обвівай, заціловуй мене!

Обтрусила давно дичку-грушу
Листопаду пора золота.
Як втішає й наснажує душу
Невгамовність твоя молода!

І хоч серце так втомлено б'ється --
Полягли, не цвітуть вереси --
Та все стерпить воно й ще діждеться
І любові, й весни, і краси.
11.11.1998

Коли спомини знову наплинуть,
Від жалю і тривоги спочинь;
Хай думки несполохано линуть
У дитинства ясну далечінь.

З глибини, мов хмарки легкоплинні,
Ніжно й щемно воскреснуть в мені
І поля у задумі осінній,
І гаї в золотому вбранні.

Візерунки торкне з павутиння
Вітер й знов забринить в бур'яні...
День згасає і сонця проміння
Струменить в золотистій стерні...

О дитинство! Хай в'янучим цвітом
І на мить лиш -- прилинь з далини;
Усміхнись мені бабиним літом,
Журавлиним ключем помани.
22.10.1998

Мліє полудень в мареві соннім...
Йду стежками, де бігав колись.
Як тоді, край села, на осонні,
В своє лоно прийми мене, ліс!

Продзвенить вітерець легковійний;
Серце знов, як колись, защемить.
Зусрічай, розкривай же обійми,
Як чекав я бентежну цю мить!

Безнадії і смутку -- не треба;
Пам'ять лиш осяйне воскреша.
Як зраділа і проситься в небо
Разом з соснами й вітром душа!

В метушні й щебетанні пернатих
Мов вертаюсь в далекі ті дні.
В твоїх світлих і лунких пенатах
Як привільно, як гарно мені!

Крізь роки хай сяйне білизною
Цих берізок нетлінна краса.
Як бездонно цвітуть наді мною
Твоїх весен п'янких небеса!
15.10.1998

Синь. Полудень. І більшої не треба
Любові й ніжності, як зараз у мені.
Самотній ключ завмер в безодні неба;
Гортанний поклик тане вдалині.

То журавлі в прощальному польоті
Востаннє рідні згадують поля.
Стоять гаї в осінній позолоті;
Багряне листя землю устеля.

Глянь, горобини кетяги -- як близько --
Горять червоно, ну а далі -- ген --
Немов свічки, у полум'ї берізки;
В калин багатті як палає клен!

Із забуття блаженно й щемно зринуть
Ті дні далекі, юні й осяйні...
Немов хмаринки, в сині далі линуть
Осінні думи і осінні сни.

Хай лиш на мить ці золоті обнови
І завтра день розплачеться дощем --
Не відгорить в душі вогонь любові,
Не відпалає серця ніжний щем.
8.10.1998

Вже розлучить мелодію не в змозі
Й серця, що б'ються з нею в унісон.
Не залишай в скорботі і тривозі,
О музико! Бери мене в полон!

Із забуття, мов з вирію лелеки,
Вертаються дитинства мрійні сни;
Таким бентежним і таким далеким
Війнуло в душу подихом весни.

О як хвилюють ці чарівні звуки!
Як щем і ніжність в грудях нароста!
В цілунку так після тортур розлуки
Закоханих зливаються уста.

Бринить в акордів тихому тремтінні
Те, що не здатні виразить слова;
І серце, мов у вільному падінні,
То завмира, то знову ожива.

Хай знаю я: це щастя і блаженство --
Всього лиш мить, що спалахом майне, --
Благаю знов: даруй своє шаленство,
О музико! Не покидай мене!
8.04.1998

Ніжним сяйвом і срібними дзвонами
Забриніли поля і луги:
Все навкруг, цілий світ заполонили,
Занавісили білі сніги.

Дальній ліс ледь помітними пасмами
Бовваніє в сріблястій імлі
І іскриться сонцями незгасними
Весь наряд урочистий землі.

Білим маревом дня зачарований
У засніженім лузі стою --
Ніби кращі літа не змарновані,
Наче юність вернули мою!

І хоч цими дарами нежданими
Зим останніх ти душу зігрій --
Знов воскреслими в серці бажаннями
В ореолі розквітлих надій!

В час, коли, забуттям припорошене,
Вкриє морок усе навкруги --
Хай сяйнуть тихо в серце спустошене
Чистим спалахом білі сніги!
10.11.1997

Ніжністю прощальною зігріта
Й полум'ям, що з листям обліта,
Мить блаженну бабиного літа
Нам дарує осінь золота.

Відмирання сяєвом тремтливим
Освітились луки і поля;
У його промінні мерехтливім
Безтурботно ніжиться земля.

День прозорий голосисто й лунко
Кожен звук розносить навкруги;
Павутин блискучі візерунки --
Мов намиста й перли дорогі.

І прощальним жестом запізнілий
Ключ над неозорістю полів --
Щоб повік в душі не відбриніли
Заклики гортанні журавлів.

Знов -- коли в тривогах і знемозі
Так тужливо серце защемить --
Ти цей день в краси апофеозі
Пригадай, продовж іще на мить!
19.10.1997

Світ прекрасний і мудрий природи!
Мов блаженства, з ним зустрічей жду.
В дні погожі і в пору негоди
Знов до тебе я, матінко, йду.

Ти жалі всі мої і провини,
Всю любов зрозумієш без слів.
Глянуть в душу твої горобини
Із осінніх узлісь і гаїв.

Килим з вересу ніжно-ліловий
Під ногами розстелить земля;
Тихим сяйвом згасання діброви
Спорожнілі наповнять поля.

Сили дай від дубів, що вершини
Піднесли так могутньо в блакить!
Груші-дички твої і ожини,
Пізню терпкість їх дай долюбить!

Коли серце в журбі і тривозі
Ще не зна, чи діждеться весни, --
Свого сина в далекій дорозі
Журавлиним ключем осяйни!
28.03.1997

Бруньки беріз напіввідкриті
В солодкім мареві краплин
Тремтять, а в вицвілій блакиті --
Хмаринок-пав повільний плин.

Торкнув легенько срібні дзвони
Вітрець-пустун -- і знову, й знов.
Сонця маленькі -- анемони --
Сяйнули в сутінках дібров.

Весни прикмети вже у всьому:
Верба у тозі золотій...
І в серці крізь журбу і втому
Пробились проліски надій.

Поманить лиш, та не зігріє,
Обмане хай і ця весна --
Але бринить душа й радіє
І далечінь -- така ясна!
17.03.1997