місто Венер,
що ховають під шубами мокрі серця.
місто розплавлених стегон
і снів під туманами,
гостро-волога бруківка
прицільніша
пальців коханок.
діви марії на кожному розі
солоні красуні
це кам’яні оди гріху
мокрі серця
б’ються в низах животів
мокрі серця
аритмійно
здригаються
в спазмах.
мокрі серця
вислизають
і кров’ю з горла
падають
пролітають
фатально-прекрасно.
кожне знайде
свого шпиля чи хреста.
з приходом вечора
кожна венера цвіте
з приходом ночі
кожну несуть
на коронацію.
з приходом світанку
кожна згризає кармін
на безсилих губах
і загортається в хутро
щоб втримати мокре серце
у контурі тіла солоного
безсонно-розгладженого.
кожна розбита венера
приречено-п’яна
на смак.

її шкіра - вельвет
/її шкіра - у то′нкий рубець/
це помилка перекладу,
але мені дивно приємно
упритул до плеча її
говорити:
ця шкіра - вельвет
і годилось би мовити:
о, її шкіра - це шовк
/або, там, оксамит/
але еволюція
вносить свої корективи:
рожево-дитинна шовковість
набува товщини і нарощує силу тертя,
а з появою шрамів,
подряпин,
тоненьких рубців
ледь жорсткішою буде на споді
/це саме тепер,
коли я шепочу їй в плече:
твоя шкіра - вельвет/.
а коли ці рубці
заростуть ув один,
підрівнявши рельєф
і утративши дещо
на м'якості теплого ворсу,
її-шкіра-котон
доторкнеться чесніше,
жорсткіше.
завтра буде причастя
і шов на ще свіжий розрив.
з кожним швом
вона треться сильніш,
висихаючи різко:
усвідомлена глухість
під іменем твердим
“брезент”.
і колись,
після безлічі шрамів,
ця твердість паде:
під ударом вологи й вогню
під безжальним тертям
під законами фізики,
хімії,
бога і болю,
вона зм'якне до стану батисту
/щоправда,
уже названа буде інак/.

поцілована шкіра
ніколи не вільна й не вічна.
я би хтіла тебе врятувати
ще зараз,
тепер.

поки шкіра твоя-
ще вельвет.