До тебе, як до неба – висота.
Регоче громовиця, дощ періще.
Мій світлий спогад – ти. А трохи вище
Фантазії минулі. І міста
солоних сліз і граду, і дощу.
Лякає день, в якім тебе немає.
Сідає сонце там за небокраєм.
Долаю біль. За все, за все плачу.

Такого хмелю навпіл із дощем
ще не було, відколи перша осінь
пробралася сусідкою. А ще
ніколи не любив твого волосся…
А тут хмелію раптом. Ну скажи,
чи не ворожку раптом – в допомогу?
Така неждана, сонячна лежиш,
заплівши на мені смагляві ноги…
І це волосся (дивно – не любив)
немов тече на груди водоспадом.
Мені би ще годину, ще б! Аби
долоням, що тремтять, давати раду…

Місто вабило волею довгих ночей студента.
Місто вабило пивом, халявою від батьків.
То пізніше збагнулось: борги, недосип, оренда.
То було тридцять восьмим у списку моїх років.

А тоді тільки воля, дівчата, щоночі інші.
І шкірянка вагою з вагон. А, можливо, два.
Друзів повний гуртожиток. Нині уже не пишуть.
А ще вчора ходили, коли я лише бухав.

Місто нищило швидко. Бо волі надволю з лишком.
Місто било печінку, і морду, і віру… Я
Ще плекаю надію, що раптом свого залишиш,
І прийдеш серед ночі: «Я буду лише твоя…»

Плече оголила, немов так між іншим,
В квартирі у повній, аж болісній, тиші
Підставила щічку – аж губи обпік.
І дихання мовби зривалось на крик,
І стіни пливли, наче падала стеля,
А я над тобою – як скеля, як скеля!
А потім – ти зникла, розтала у дні
Наснилась? Привиділась тільки мені?..

Личко, личко твоє – як бог.
Пеленою світанок горне.
Білі-білі твої долоні.
Ми на небі і ми удвох
А зоря – як меди у спас.
Ти – спасіння моє коханням.
Сонце високо в небі стане,
Та сьогодні це не для нас…
Личко, личко люблю твоє
І цілую вуста півсонні.
Хай ця мить, це п’янке сьогодні
На віки, на віки стає….

Так горіло у серці, та мусив мовчати тоді.
В круговерті великих і менших життєвих подій
Не помітив ні зраду спочатку, ні навіть листів.
Може, просто до того я вірити в це не хотів?
А, можливо, вона не діждалась мене із робот?
В круговерті своїх не важких, та рутинних, турбот,
У пелюшках по вуха, в борщах, у котлетах вона
Стала швидко чужою. І зрештою, чия вина?
Так горіло у серці, образа душила всього.
Але я не пробачив її. І себе, і того.

Ти просто була чужою.
І ранками повз поріг
Ходила в росі межою.
Я образ роки беріг.

Здається, було так ближче
В крамницю і до кумів.
Хіба не ходила в мжичку…
І ще – я тебе любив…