Петро Сорока про «Мою несподівану радість»
Про Сергія Гупала знаю тільки те, що навчався у Літературному інституті ім. Горького в Москві, видав історичний роман про Радзивіллів у «Факті» Фінкельштейна(до читання руки не дійшли), мовчав довгих 15 років і ось тепер випустив у світ чималий том поезій «Моя несподівана радість». Збірка справляє неоднозначне враження: є в ній вірші добрі, середні й такі, що не варто було оприлюднювати. Чому я так кажу? Тому що справжньої поезії багато не буває. І сильні вірші не підсилюють слабкі, а навпаки: слабкі ослаблюють вдалі. Цей закон у поезії діє безвідмовно.
Але С. Гупало цікавий мені, і я не ремствую, коли здійснюю селекцію його ґрунтовного фоліанта, оскільки цікаві відкриття – таки трапляються на тому шляху:
Одначе ми в оточенні, бо холод,
Зусібіч – алогічні завмирання…
Позаду слів нечуваних півколо.
Вони дзвенять; як іній – філігранні.
Поет буває «непередбачувано хоробрий» і межово довірливий, сповідально-щирий і ризиковано відкритий. Він уміє побачити зелений дощ і білий слід пам`яті,
туман, як попіл з сіллю, і те, як хрестяться громи. Він мучиться над вічними питаннями буття й неприховано іронізує над собою та іншими, намагається малювати краєвиди пером, як художник пензлем і освідчитися коханій такими словами, які до нього ще не говорив ніхто. Поет шукає, мучиться і вірить. Про свою книжку каже так: «Там не тільки життєва втіха, а й невідворотна печаль, яка бажає залишатися світлою".
Коментарі (4)
Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --