«Не промовляй до мене у відповідь:
я занадто міфічний, потойбічний, несправжній.
Я купаюся в сутінках реальності,
марю вирватись із густого марева серпанку півсвідомих марень,
мій бог – свобода, і я йому молюся.
Не пророняй мені у відповідь пташиних пір’їн свого голосу:
твоя ластівка все одно не зможе повернутись із вирію,
зате мої поштові голуби ніколи мені не зраджують.
Я – твій друг. Я єдиний твій друг. Пам’ятай це.
Я знаю, як важко дослухатися до шурхоту опалого листя
в той час, коли небо розсікають блискавиці,
а преподобний на гуркітливій золотій колісниці
вже везе дітям свіжі, рум’яні калачі.
Я знаю, як важко почути мову риб,
встоявши на крижині своєї самотности
посеред скреслої гірської річки.
Я знаю, як прикро із несподіванкою для себе
зривати з небес гнилі груші замість сяйливих зір
і класти їх до кишені, немов офіру на жертовник розчарування.
Нам трьом домогтись розуміння нелегко.
Довірся мені. Я – твій друг. Пам’ятай це».

10.12.13

Середньостатистичний хробак ніколи не замислювався над існуванням
іншого яблука.
Пишний всесвіт соковитої м’якоті пожирає його,
справляє бучне весілля, дає притулок дітям,
береже його таємниці і дає надію на спасіння,
тож вихід за червонясту шкоринку був би рівноцінним смерті.
Хробачина віра несхитна і надто комфортна для сумніву,
її ідоли надміру солодкі для того, аби скуштувати їх по-справжньому.
Яблука гупають об землю, сповіщаючи про прихід Месії.
Ти чуєш, Хробаче?

28.10.13

***
Твої губи так легко малюють посмішку,
що навіть найбистроокіший маляр почувається безсилим.
Жодному генію людському не вистачить цукру,
аби насолодити свій витвір до рівня твоїх солоних вуст,
спраглих морозива і соковитого поцілунку,
аби насолодити свою жагу передати тепло твого подиху.
Твої губи так легко складаються в посмішку,
що новий перочинний ніж педантичного мисливця за головами
скрипить, мов незмащене колесо старого диліжанса.
Щоразу, коли твій усміх наповнює світлом темноту моєї кімнати,
хочеться прошептати молитву Сонцеві, що навчило тебе сяяти
і випускати сонячні зайчики, котрі граються зараз лише зі мною,
зараз, коли ти спиш.
Твої губи такі по-дитячому щирі, наче вуста немовляти –
такі ж прекрасні й невимовлені.
Твої губи так легко малюють посмішку...
Прокидайся. Нам час іти.

13.09.13

***
Вони дивляться з глибини двома жаринами,
обпікаючи тебе наскрізь, очі озера.
Вони ловлять тебе на думці про втечу,
вимагають плати за саму присутність,
за зухвалість залишатися собою в той час,
коли морок спадає тобі на плечі,
мов сутана з пліч священика.
Ти хочеш крикнути, позвати помочі,
але яблуко страху засіло тобі в горлі.
Ти прагнеш плюнути в ненависні вічі,
що регочуть з твого ницого жадання,
але тобі бракне слини, не те що слів,
і нічого більше не залишається, як скоритися –
стати тихшим за воду,
приспати ворожу пильність,
відкласти помсту на завтра...
А потім ковтнути яблуко,
й сміливо кинути в гладь каменюкою погляду,
упившись своїми двома в пекельні лампади,
розводячи брижі на чолі озера.

2013 р.

Самоспалення –
через самосхвалення.
Запалюю нерв світової скорботи,
аби відчути дотик
ангела. Ніжний ножа дотик.
Боротися – жити:
себе збороти – найвищий сенс
твого існування.
На сцені, зціпивши зуби
у мертвій хватці,
«досить!» – кричиш завзято,
а потім тебе, актора
зітлілого храму хтивої Мельпомени,
РІЖУТЬ, тримають за горло й
РІЖУТЬ: «Ну що, догрався?
Дограв свою роль, юначе?»
Одначе, тепер байдуже,
Коли в кишені попіл із люльки самого
Бога.
Тепер, догораючи, краячи
Власну плоть, кривавлячись,
Кривляючись у кривих, розбитих
театральних дзеркалах, –
тобі байдуже.

06.08.13

Коли вогонь дихає мені в спину,
Лоскоче ніздрі запахом гару і згарища,
Лиже під вухом і нашіптує таємниці попелу й праху,
Відчуваю, як поволі втрачаю свою тілесність,
Перетворюючись на димового перелесника,
Котрий грається поночі з меткою жаринкою,
Вихопленою з самого серця палкого полум’я,
І малює на небозводі все нові й нові сузір’я –
Так, ніби прагне зігріти холодне беззоряне небо
І похвалитися перед місяцем химерними візерунками
На шибі квітневої ночі – тут, під цими грушами,
Що тліють у багатті.

20.04.13

Кішка в кошику
муркоче пошепки.
Мишка в мішку
нишком муку
вишкрібує (ложкою).

Ніжкам тяжко
тримати ліжко.
Шибі тяжко
тримати шкло
(коли хтось колошкає).

Шкода: швидко
кішчин ошкір
стріне мишку
(ту, що з ложкою).

Шкода: ліжко
зломить ніжки.
Шкода: шибу
шибко виб’ють...

Шерсть у кошику.
Кров на ліжку.
Клешня тиші
Щораз тугіша.

07.05.13

Люди – окремі планети –
Німі силуети
В туманах-туманностях
Міжгалактичного міста.
Люди – самотні комети –
Мчаться у ґетто,
Кожен своєю орбітою
Горя і нерозуміння.
Замість людей – монети,
Срібні, дзвінкі монети.
Замість людей – багнети,
Гострі ножі-багнети...
Людино, де ти?

17.11.12

Тримати за руку тебе так міцно, що аж до болю й ненависті, чуєш, болю й ненависті скрикне вальдшнеп, в пітьмі сльозами заллються верби, розтяті навпіл, – отак за руку тебе тримати, так міцно, так тремко.

Усі прокльони старої відьми прослати шляхом – ні-ні, не нашим, а злого вепра, що вмів стріляти, коли був бравим, хоробрим кленом, – таким, як я був, допоки стрінув тебе, блаженну і окаянну.

Так мало сонця мені без тебе, так мало ночі мені з тобою. Скажи, де корінь твойого чару, що зела барвні скропив росою і кличе, кличе когось до себе, кого – не знаю. О, де той хрест мій, із клена втятий?

З ріки лунають пісні журливі – то кляті мавки сміються з горя мого до тебе, мого кохання, чи як то зветься... І ти вже – мавка, бо ти – несправжня, ти тільки марево сивих марень сліпого Вітра, що втратив силу...

Не крекче вальдшнеп, не плачуть верби, не мчиться вепр, не тихнуть мавки. Лиш виє вітер, мов пес поночі, і я дивлюся у твої очі, і я тримаю тебе за руку, мов своє щастя, мов свою муку, що сипле щедро довкола чари...

О, Вітре, зглянься, вже досить марень!

05.11.12

Тобою промовляє зло.
Ти без роду і племені:
Ти народився в самітній печері,
Де раніш кажани справляли свої оргії.
Ти народився для вуст зла,
Ти народився для вуст зла.
Ти – його улюблена флейта.
Пишайся: твої дисонанси – найкращі.
Ти народився для вуст зла,
Ти народився для вуст зла.
Ти протяжно волаєш до місяця,
Вимагаючи зорепаду і шматка хліба,
Нагло видертого в голодної дитини,
І, обурений блідістю його німоти,
Гамселиш йому ногою в саму пику,
Розбризкуючи кров через вінця калюжі.
Ти народився для вуст зла,
Ти народився для вуст зла.
Твоє сумління – гниль, що тхне падлом
Замордованого в спеку собаки.
Тож хто тебе прокляв,
Чи, пак, благословив?
Куди ти, виродку, товчеш землю:
Тобі ж товкти душі,
Адже ти народився для вуст зла,
Хіба тобі не сказав про це
Воланд?

2012

Злитися з масою.
Стати обличчям маси.
Маса – це ти.
Ти – це маса.

Стати мільйоном очей,
Позбавившись відповідальності,
Наче шкідливої звички,
Наче брудного сумління.

Злитися з масою.
Стати обличчям маси.
Маса – це ти.
Ти – це маса.

Рубати голови диктаторам,
Демагогам, демонам, політикам,
Катам, брехунам, лицемірам.
Слово моє – алебарда.

Злитися з масою.
Стати обличчям маси.
Маса – це ти.
Ти – це маса.

Сповнити праведний суд:
Вирвати в грішника серце,
Четвертувати, повісити,
Жбурнувши тельбухи псам.

Злитися з масою.
Стати обличчям маси.
Маса – це ти.
Ти – це маса.

2012

***
Програєш бій - виграєш війну.
В знесиллі падаєш ницьма,
Аби, відпочивши, встати.
Хто мені зможе сказати:
Скільки ще рахуватиму
Гільзи?

29.09.12

Не верь мечтам – проказницам судьбы,
Не верь глазам – мельчайшие детали
Упрямо сокрываются от них.
Марго, почувствуй сердцем,
Марго, ты ведь умеешь.
Две стороны крутящейся медали
Играют в злую цирковую шутку.
Не верь в случайности,
Марго, ты ведь умеешь.
Марго, ты ведь лелеешь
Цветы огромного бесстрастья,
Но ты не любишь их и даришь смельчакам,
Дерзнувших к ним коснуться.
Но в глубине
Горит очаг. Его никто не видит.
Он пылок и силен, но – незаметный.
И только дым бесцветный
Извне.
Не верь, Марго, не верь
Ничтожной речи, оправданьям,
Иль глупым доводам-признаньям
В любви, в ненависти и в скорби.
Марго, почувствуй сердцем,
Марго, ты ведь умеешь.

2012

Вітер зриває крихкі крівлі.
Ми страждаємо від недокрів’я.
Кожен в своїй оселі вірить:
Простору вистачить всім звірям.
Ми страждаємо, ми відчуваємо
Вовчі лапи на собі. Стаями,
Зграями, ордами
Лорди ночі по нас ходять.
Шепчуть пронизливо,
Нам зазирають
В душі – з верху до низу.
Нам пророкують
Новий апокаліпсис,
Нам пропонують
Жити, як треба –
Без неба
В мороці-лісі...
Ми страждаємо, ми переймаємось
Вовчими лігвами, вовчими зграями:
Що сьогодні їдять вони?
Може, із ними по-бра-та-є-мось?
Проблиски світла –
Лише в блискавицях.
Човгають долом
Люди ниці,
Тремко рахують
Чорні зорі.
Переговорять, перегуторять
Їх громи
Невтомні.
Додому
Шлях – мертвий.
Додолу
Простерто (посмертно)
Руки, змарнілі
Від віри
В сильного звіра.

26.08.12

***
Невдовзі рине дощ і свіжо заяріє
Земля, якій я сином зроду і повік.
І птахи два – твої прекрасні вії
Напнуться і злетять у дощовий потік.

І тужно заридають дзвони й куполи,
І сумно заспівають струмені води
На двох моїх не птахах,
На двох моїх не крилах –
На двох моїх очах.

Розчинишся у краплях, тихо і поволі,
Полинеш у незнану сизу височінь.
Від тебе і до тебе – цівочка любові,
Від тебе і до тебе – тінь.

26 травня 2012