Почався новий день... Світанок.
Та так і не вдалось стулити очі.
Всю ніч у голові думки літали,
І спутались в клубок охоче ...

Пропало все ... Натхнення і бажання
Робота валиться із рук
Перед очима щось не ті картинки
Не розумієш серця стук

Весь організм працює під розгоном
Він ніби дизель, що іде в рознос
Немає колій і доріг немає
І я зриваюсь у занос

Забудь...Пробач... І відпусти ...
Доводить мозок й радять друзі
Проте не розум за кермом стоїть
Душа і серце грають бал ілюзій

Поради добре але йду по допомогу
Рецепт ... Аптека ... Й у руках -
Малесенька, білесенька таблетка ...
Чи принесе вона той спокій в дах?


Думки пропали в голові
І тіло відпустило душу
І відчуття такі сумні
Блокують те, що ніби мушу

на пальців кінчиках слова
заходять в телефон безпечно
все вияснив...
дотяг додому і заснув.
напевно вчасно і доречно

Не люблю месенджерів дуже,
вони приносять сум крізь ночі.
Бо скласти повідомлення, що ранить душу,
простіше, як не бачать очі.

І ось прийшло воно "прекрасне",
і суть його що вже не Ваші ночі.
І що ласкаві мої губи
не поцілують ці вуста дівочі.

Сідаєш і летиш крізь пелену.
І перша, друга, третя передача.
Не бачиш ти дороги наяву, лише тунель,
що вдалину веде на вдачу.

Зрадливий тремор рук і ніг,
всі на обгін ідуть байдуже.
У кожного в авто свій біль,
ніхто тебе не спинить друже!

Червоний. Третя, друга, перша...
Уздрів людей і зупинився.
Не треба брати їх з собою,
їх світ ще досі не валився.

Заправки... Перша... Друга... Третя...
Ліхтар в кутку стоїть самотній.
І рик з грудей впереміш із сльозами
приносить для душі вже спокій.

І несподівано скінчилось Все,
лишилися рефлекси й навігатор.
І є лиш трохи часу для мене -
допоки не спрацює в мозку детонатор.

І знову, перша, друга ... вища ...
Вогні вже міста вигулькнули з темноти...
Нарешті стих двигун - лиш серце свище,
його не можна зупинити без біди.

Вже ліг, та в голові не стало тихо
бо мозок все шукає вихід з пустоти.
На телефоні засвітивсь екран і пікнув.
Ні, не читай його -
від попереднього ще спробуй відійти.

Не люблю месенджерів дуже,
хоча вони у тому і не винні друже!

Не можна себе обманути,
Не можна грати в почуття
Не можна серцем не скрививши
Сказати, люблю, двічі за життя.
Не можна викинути з серця,
Не можна здогад загасить
Що в ніч цю поряд із тобою
На моїм місці - він лежить.

Не плакав я, то дощ ішов,
Краплини падали на землю,
Зривались наче з рани кров
І рвали ніби річка греблю.

В моїй душі дощило так,
А люди це не розуміли,
І лікували мені "дах",
Навчити жити всі хотіли.

Та ліки від грози в душі
лише одні були...Пропали...
Коли ти зрадила мені
Вони для мене ядом стали.

Не плакав я, то дощ ішов...
Ти з чоловіком йшла додому.
В мені кипіла дика кров.
Згоріло все. Не вірю вже нікому..