Повніє небо, витерши сліди,
А шлях, як біль, росте до краю світу.
Візьмуть вози на плечі чумаки
І, проминувши провесну і літо,
Зайдуть із поля в сиву небесінь.
На землю Шлях Чумацький струсить сіль
І заокруглить на зіницях воду.
Згори − униз, від заходу − до сходу
Щербатий серп торкнеться срібних піль.
Камінню днів, що у траві сирій,
Згубився лік, немов дорогам, зроду.
Міцніє крона і коріння роду,
Зелені пагони пустивши в древній сад.
Дерев і стріх росте щороку ряд,
З жилавих рук підносячись крилато.
Простують в часі дерево і хата
На величавих предківських кругах.
В тривких слідах уже загрузнув час,
А в грудях досі б’ється камінь солі.
Торкнеться пам'ять зболеної скроні −
І пульс вітчизни вдарить у жилу.

2012 Р.

Ще у сітях тріпоче рибиною піймане сонце,
а дерева півсонні лягають у проділ води.
Пахнуть вогкістю неба
на сході глибокі сади
і з туману світанок росте,
мов червоний лелека.
Зрониш слово –
і злегка згортається річка у біле.
Щойно півні, ударивши крилами в небо,
зійшли з рушників –
і дорога стара задзвеніла.

Ще тоді, коли сонячна повінь для човнів слугувала колискою,
Кожна щогла цвіла над обрієм і торкалася весел блискавка,
Ці глибокі важкі осердя, переповнені листом і тінню,
Заплітали старі дерева у стрілчасті дахи пташині.

Серед білого острова тиші наші сни до безмеж купалися,
Запливаючи в русла сорочок переплетеннями ніжно тканими.
Але раптом холодні пальці доторкнулися клавіш літа,
І в гортані застрягла пісня металевим холодним вістрям.

З неба впали сніги, наче літери, і гаї позростали віршами,
Тільки янгол твій досі ходить десь між тонконогими вишнями.
А в зіницях, немов озерах, виростають космічні квіти –
Це планета Любов відкрила невідому іще орбіту.

2012 р.

Із долоні прамови напитись живої води,
Щоб опівночі вирости деревом віщим чи птахом.
Ти вросла у каміння, в солоні дощі, у сліди,
Затремтівши до уст, наче єресь, поглиблена страхом.

Над щитами грудей протече, наче біль, молоко,
Заклинання трави оповивши земною любов’ю.
Осяйні письмена проростуть із твоїх волокон,
Над озерами сну підійнявшись порожніми знову.

Порозходяться кола мінливими фазами днів.
Мовчазна нескінченність туманів − немов криптограми.
І з камінного взгір’я сріблитиме праща видінь,
Об’єднавши навхрест місяці молодими тілами.

Музика вітру озветься зі струнами поля,
Сонним зерном покотившись під вії землі.
Струменем серця ранкову дорогу напоїть,
Низько припавши грудьми до сирої ріллі.

Музика лісу розпалює атоми плоті,
Оргію зелені пише на травах вночі.
Йдуть і відходять дерева старі й косороті,
Сонце і місяць відносячи десь на плечі.

Музика річки шепоче тремким водоплином,
Водами часу твердий пробиваючи глиб,
Де риболов вибиратиме камінь і глину,
В зоряне небо пускаючи птахів і риб.

Музика слова живе у глибинах любові.
Тихо її заколисує ночі рука.
Кличе дорога на білім розкриленім слові,
Ждуть за дверима і вітер, і ліс, і ріка.

2012 р.

Степ здмухнув із чуприни все птаство
і долоні у тишу простяг.
А в незвідано довгих світах
порожнеча росте ковилою.
Зачерпнути б любові земної
і літа до причастя нести.
Та над зболеним степом хрести
у вітрах, мов лахмітті барвистім,
спотикаючись, падають в сни,
перевиті думками,
як листям.

Риби тишу доп’ють. І акваріум осені раптом
Спорожніє, наповнений простору й часу, до дна.
Одіссеє моя, начитавшись легенд про атлантів,
Ми відчалим у Скіфію – край молока і вина.

Із Еллади зібравши архіви обпалого листя,
Ми на мові каміння напишем сувої доріг.
Від Залізних Стовпів до прадавньої Турії плисти б,
І з Варягів у Греки, де міфами дихає сніг.

Але мойри – сліпі. В Борисфені, де сходяться грані
Різношерстих племен, ми застрягнемо посеред скель.
Від Європи до Азії, мов подорожні останні,
У прозорих зіницях завбачимо світло морське.

2012 р.