Філософські питання аналізу семіотичних систем як предмету теорії множин.
Philosophical questions of analysis of semiotic systems as a set theory subject.

У 20-ті роки XX століття, актуалізуючись як об’єкт в рамках лінгвістичного повороту в філософії, побутова мова розглядалася як джерело філософських протиріч і протиставлялася їй мова впорядкована у відповідності з законами логіки, верифікована у відповідності з фактами або мова як мова мистецтва (яка вустами Пруста сказала, що „формальна логіка не вирішує проблем життя”). В певному розумінні, саме через плюралізм в смисловому прочитанні текстів, через можливість різних тлумачень та інтерпретацій, аналітична філософія бере курс на аналіз мови науки, закладений класичним неопозитивізмом, і ставить перед собою задачу прояснити логічними методами відношення між емпіричним та теоретичним рівнем знання, вивести з мови науки „псевдонаукові” твердження і сприяти створенню уніфікованої науки, хоча подібні спроби мали місце й раніше (концептуальний ескіз мови науки, досить формалізованої та такої, що задовольняє вимогам десигнативної визначеності у Кондорсе, „всезагальна та раціональна граматика” Пор-Рояля, „алгебра універсальної раціональної семантики” у Лейбніца). Гостра актуалізація проблем мовленнєвого формалізму, а також механізмів здійснення референції дозволила філософії мови виступити в якості методологічної основи розробки концепції штучних мов як семіотичних систем, кожна з яких з точки зору теорії множин постає як семантичний універсум і передбачає експліцитно задану сферу своєї предметної аплікації. Тобто, для кожної з таких “штучних” мов точно задаеться (і обмежується) поле використання. Логіко-математичні теорії, зокрема і теорія множин, взагалі розуміються як сукупність речень деякої формалізованої мови. Немаловажливим постає питання про співвідношення природніх і штучних мов, семіотичних систем взагалі. Висловлювання філософів щодо цього питання, гадаю слід прочитувати в рамках їх власного позиціонування в філософії, адже для різних її напрямків актуалізуються різні проблемні сфери (про питання актуальності варто згадати хоча б тезис неспіввимірності теорій). Сам лінгвістичний поворот вказав на різні тлумачення мови взагалі, її походження, розвитку, природи, функціонування, і підвів під одне ім’я „філософії мови” велику кількість і часто пов’язані між собою лише номінально теорії і вчення.
Сформувались дві парадигми розвитку мови. Класична – основана на презумпції тлумачення мови як поза-даної об’єктивної реальності відкритої для когнітивного проникнення в рамках суб’єкт-об’єктної процедури. Сосюр здійснює систематичний підхід до феномену мови: „мова представляє собою цілісність сама по собі”. Він дистанціює „внутрішню лінгвістику” (направлену на аналіз іманентної системи мови) та „зовнішню лінгвістику” (зовнішні по відношенню до системи мови умови функціонування, перш за все соціальний контекст), таким чином дещо передбачаючи підхід Тарського. Відзначає що найважливішою особливістю мови є її семіотичний характер („мова – це семіологічне явище”, „система різних знаків”). За Сосюром, мовленнєвий знак є єдність „означуваного” (план змісту) та „того, що означає” (план вираження). Некласична трактовка викликана в філософії мови розглядом останньої не в якості об’єктивно наявної реальності, поза-даної свідомості що пізнає, а в якості творчої процесуальності, що визначає духовне буття індивіда і фактично співпадає з ним. Оформлення некласичної трактовки мови є ідея про можливість розгляду в якості мови будь-якої знакової системи з заданою інтерсуб’єктивною семантикою (Вундт про „мову жестів”, Вітгенштейн „світ є мова”). Увага некласичної філософії мови сфокусована на так званій проблемі семантичного трикутника, тобто проблемі співвідношення імені з десигнатом і денотатом відповідного поняття. В цьому зв’язку логіка мислення аналізується Вітгенштейном через аналіз логіки мови. Відштовхуючись від праць Пірса і Фреге філософія мови робить спробу розвинути систематичну теорію значення, що покликана прояснити функціонування мови як засобу мислення та спілкування. В цьому напрямку філософія мови представляє собою не допоміжну або методологічну, а фундаментальну філософську дисципліну. Інший напрямок – філософія мови як концептуальний аналіз, початок якому поклав Мур. Цей тип аналізу націлений на переклад понять і висловів, які мають неясний смисл або смисл, що вводить в оману, в більш ясні вирази природньої мови ( „все, що має бути мислимо, має бути мислимо ясно” Вітгенштейн). Від Фреге та від Рассела також іде філософія мови, що розуміється як формально-логічний аналіз мови, як виявлення її глибинної структури. Фреге задає напрямок досліджень: поклавши початок теорії математичного доведення за допомогою логіки, він вперше здійснив дедуктивно-аксіоматичну побудову логіки за допомогою формалізованої мови. Цілий ряд його ідей та понять ввійшли в мову сучасної логіки. Дав означення відношення належності елемента класу і включення класу в клас. Пізніше Рассел, займаючись теорією множин, побачив парадокс, що отримав його ім’я і стосувався особливого „класу всіх класів, що не являються членами самих себе”. Питається, чи є такий клас членом самого себе? При відповіді на це питання виникає протиріччя. До цього парадоксу було прикуто велику увагу, бо на початку століття теорія множин вважалася показовою математичною дисципліною, що була здатна не мати протиріч і бути повністю формалізованою. Позитивне рішення, запропоноване Расселом, отримало назву теорії типів. Згідно цій теорії, існує ієрархія властивостей і речень різного логічного типу. Зокрема, „парадокс Рассела” не виникає, якщо врахувати, що множина (клас) і його елементи відносяться до різних типів: тип множини вище типу її елементів. Фреге ввів поняття пропозиціональних настанов (вирази, що означають наміри, бажання, погляди, сприйняття, уявлення суб’єкта; зазвичай вони представлені дієсловами, за якими йде додаткове речення, що виражає пропозицію), яке сприйняв у нього і творчо обробив Вітгенштейн разом з поняттям істинного значення, що дозволило відмовитись від застарілих способів аналізу речень в суб’єктно-предикатній формі. Рассел трактував пропозиціональні настанови як напередзаданість суб’єкта до певного бачення об’єкта. Труднощі логічного аналізу контекстів, що містять пропозиціональні настанови, пов’язані з накладенням різнорідних смислових пластів.
У 40-50-ті роки проекти покращення мови змінюються дослідженнями та описом різних типів мови в її побутовому функціонуванні. Структуралізм, герменевтика, лінгвістична філософія акцентують увагу на контекстах і наперед існуючих умовах висловлювань, на об’єктивованих структурах мови поза зв’язком із суб’єктом. Згадаємо метод логічного аналізу мови Рассела, направлений на виявлення „атомарних речень”, яким в реальності відповідають „атомарні факти”, який перейняв у нього Вітгенштейн разом з окремими елементами логіцистської програми обгрунтування математики. Мислення у раннього Вітгенштейна ототожнюється з мовою, а філософія приймає форму „критики мови”. Мова виконує функцію позначення „фактів” (виконуючи також і інші функції такі як, функцію правила мовлення, функцію імперативного вказування, функцію формування контекстів), основу для чого створює її внутрішня логічна структура. Невиразимість в мові „логічної форми” і відсутність смислу в логічних реченнях пояснюються тим, що наявність такої форми і є головна умова осмисленості. В кінці 20-х років Вітгенштейн відмовився від виявлення апріорної структури мови, він підкреслював багатообразність способів використання слів і висловів природньої мови. Значення, згідно з Вітгенштейном, не є об’єктом, який означає слово; воно також не може бути ментальним образом в нашій свідомості. Тільки використання слів у певному контексті („мовленнєвій грі”) й у відповідності з прийнятими у „лінгвістичному товаристві” правилами надає їм значення. Належна увага до „природніх” контекстів використання слів має, за Вітгенштейном, сприяти терапії філософських протиріч, викликаних змішуванням правил різних „ігр”. Поняття „мовленнєвих ігр” в сучасній некласичній філософії мови зазнало певних деформацій і знайшло свій подальший розвиток, з однєї сторони, в модальній семантиці й епістемології, з іншої – у філософії постмодерну. Так, в ігровій моделі мови Хінтіккі зафіксована в граматичній структурі речення ситуація артикулюється як ігрова, аплікуючись на таких „гравців”, як „Я” і „реальність”, - і якщо перший „гравець” орієнтований на верифікацію змісту висловлювання, то другий – на його фальсифікацію, що задає принципову гіпотетичність мовних моделей , зміст яких виступає як „можливі світи”. В філософії постмодерну поняття „мовленнєвих ігр” фіксує плюральність наративних практик – в протилежність характерному для „епохи великих нарацій” жорсткому „дискурсу легітимацій”, який виключає саму можливість гри як свободи. Ігрова аргументація утворює ідею Деріда про децентрованість тексту: ні семантичний, ні аксіологічний центр тексту неможливий, „функцією цього центру було б ... перед усім гарантувати, щоб організуючий принцип структури обмежував те, що ми можемо назвати вільною грою структури”(Деріда). Тобто, текст як знак втрачає смисл, коли немає можливості довільної гри в рамках структури тексту. Чи ця відсутність смислу призводить до втрати знаку? Чим постає знак без смислу? Він виступає симулякром, принципово не співвідносячись з будь-якою реальністю. Симулякр може отримати свій смисл у тому тільки випадку, коли асоціативні та коннотативні його аспекти, імпліцитно закладені в ньому адресантом, будуть актуалізовані та скооперовані воєдино у сприйнятті адресата. За Бодрійаром, відбувається симуляція соціального з її кібернетикою невизначеності і кода, симулякризація потоку інформації, радикальна зміна статусу знака – він перестає бути репрезентацією деякої зовнішньої йому реальності. Про седукцію Бодрійар пише: „В серці її – привабливість пустки, ні в якому разі не накопичення знаків” (що являються по суті порожніми), протиставляючи знак його відсутності. Повертаючись до концепції „ігор”, виникає питання про можливість несуперечливого поєднання „довільності” та „формальності”. Таке поєднання стає можливим у вигляді довільного здійснення договору (конвенції) про формалізацію. Хоча дане обмеження довільностей є обмеження, відсутність довільності.
Зі сторони теорії множин, що постає перед нами виключно у вигляді формалізованої математичної системи, питання про семіотичні системи перед усім торкається питання формалізації взагалі. Найбільш значимим різновидом формалізації є логічна формалізація, яка означає вираження мислимого змісту через логічні форми. Це сприяє процесу приведення наук в строгу систему; однак всеохоплююча формалізація неможлива навіть в області математики (теореми Гьоделя про неповноту і несуперечність формалізованих систем). Мабуть найбільшу увагу в філософських дослідженнях щодо надання філософським роздумам логічно суворого статусу слід надати дослідникам Львівсько-Варшавської школи. Одним з важливих засобів досягнення таких цілей вважався логічний аналіз мови науки і філософії, що сприяв витісненню неточностей і двозначностей, якими, як вважали представники школи, користуються спекулятивні філософські концепції.
Один з представників школи, Тарський, в роботі про „Поняття істини в мовах дедуктивних наук”, дав семантичне визначення істини, що стало класичним. Зазначивши, що „стосовно побутової мови неможливо, як здається, вже не лише визначити поняття істини, але й навіть послідовно і у згоді з законами логіки оперувати цим поняттям”, Тарський переходить у сферу формалізованих мов і мови алгебри класів зокрема. Він охарактеризовує формалізовані мови як такі, в яких смисл виразу однозначно визначений його формою. Відзначає суттєві особливості таких мов: 1) для кожної з цих мов вказуються чи навіть описуються (структурно) всі знаки, з яких утворені вислови мови; 2) серед всіх можливих виразів, утворених з цих знаків, виділяються за допомогою структурних властивостей ті, які називаються реченнями; 3) вказується чи навіть структурно описується деяка категорія речень, названих аксіомами або примітивними реченнями; 4) в спеціальних правилах виводу виділяються деякі операції структурного характеру, що роблять можливим перетворення одних речень в інші, та речення, що отримуються з речень, даних одно- чи багаторазовим використанням цих операцій, що називаються наслідками даних речень; зокрема, наслідки аксіом називаються реченнями, що доводяться (формалізація науки допускає появу нових знаків у вираженні спеціальних структур – означення). „Кожен раз коли ми проводимо дослідження мови деякої формалізованої науки, ми маємо чітко розрізняти мову, про яку говоримо, від мови, якою говоримо, науку, що слугує предметом дослідження, від науки, в якій ми проводимо дослідження”. У висновку Тарський говорить, що:
1. Семантика довільної формалізованої мови скінченного порядку може бути побудована як розділ морфології мови, базуючись на відповідним чином сконструйованих означеннях.
2. Неможливо подібним чином обгрунтувати семантику формалізованої мови нескінченного порядку.
3. Можна обгрунтувати семантику довільної формалізованої мови нескінченного ряду як окрему науку, основану на власних примітивних поняттях і аксіомах, що містить в якості фундамента логічну систему морфології.
З результатів Тарського слідує, що для використання семантики досить складних математичних теорій необхідно в метамові припустити наявність теорії множин, що рівносильно використанню нефінітних методів (порівняти з Гумбольдтом). Одним з головних результатів праць Тарського було обгрунтування тезиса, що семантику мови ніколи не вдасться повністю занурити в її синтаксис (за виключенням природніх мов).
Один з дослідників діяльності Львівсько-Варшавської школи Домбровський відзначив критичний аналіз постулатів і тверджень, мовленнєвих засобів, що використовуються, наряду з їх обов’язковою логічною перевіркою, як один з методів досліджень школи. Необхідною і достатньою умовою формалізації виявляється рівність процесу запису і результату запису, виходячи з досліджень різних аксіоматик пропозиційного числення, моделями для якого слугували алгебри, тобто замкнені відносно визначених в них операцій множини, що забезпечувало на синтаксичному рівні виконання такої рівності. В сучасному світі логічна формалізація служить в цілях складання програм на ЕВМ і спроб моделювання мислення.
Отже, виходячи з формалізованого характеру теорії множин, єдина можливість представлення знакових систем як її предмету є їх представлення як смислосистем, розумових конструкцій з певними однозначними смислами. Стає очевидним, що природні мови не можуть бути предметом теорії множин через існування в них „тисяч поверхонь” , в межах яких може відбуватися інтерпритація як на „атомарному” , так і на „молекулярному” рівнях; штучні мови, в свою чергу, не дають можливості розгортання такої інтерпритації в рамках свого формалізму.

2005