Падолист сивим пастором
Накликає гостей
в хату сновид-людей:
Накликає біду –
чорновбрану вдову,
Заходи-живи
в синьому домі з трави.

Падолист пастухом,
а з ним дочка-пітьма
Блукають з кудлатим псом –
чорним, як смерть сама,
Кличуть нових гостей
у хижу приблуд-людей:
Накликають війну –
вбрану в червоне вдову:
Заходь, вдово –
будь як вдома,
У пивниці вино –
черлене й солодке воно:
Лий, розливай
міри не знай,
Люди ж бо за хмелем червоним
скучили,
У хаті своїй кубло гадюк
сплели –
Гадюк ненависті.

Падолист жовтоволосим теслею
Накликає гостей
у житло божевільних людей –
Хворих на голову:
Накликає стару
моровицю-чуму:
Давно не заходила
на гостину до нас, пані щурів,
Пані майстрів-трунарів
та рискалів
і копачів – саме тих,
Які риють могили.

Падолист-жебрак
на жарти мастак,
Відкриває двері
свята всіх мертвих.

Падолист-дроворуб
майструє ясла
Для того вола
на якому приїде Відчай,
Що зоре поля
і засіє зубами змія.

Падолист-каламар накликає гостей
у село навіжених людей,
Кличе смерть саму,
що збирає в суму
Тварі по парі
(наче Ной у кошарі
Ковчегу).
Кличе-кричить падолист-каламар:
«Прийди, ледащо старе,
Жати жниво своє –
пшеницю людську
Бо вже час,
бо вже хтось із нас
мусить».

Туманом ранковим з Борнео приплив пароплав.
Весняним шматочком кори, синім проліском вітру
Читаю забутий трактат божевільних заграв
Старого філософа прерій – провісника Мітру.
А місто дощить снами Сени й мостів,
А місто сіріє догматами папського світу.
Ти йшов по життю чи на крилах летів?
Чи дихав свинцем газетлярського міту?
Пощезни як тінь сажотруса стоока,
Скажи: що було? Якої релігії смак
Так терпко у горлі застряг? І глибоко
Світло незграбне вдивляється в озеро. Мак
Росте й червоніє полями Шампані.
А ти як Матей сон свій зелений комусь продаєш.
Виблискують березня сивого й чорного грані
Як камінь коштовний, як лезо – авжеж.

А птах кричить на дереві сухому,
Не радість він віщує і не втому,
Віщує пошесть і війну і смерть.
Вже чаша бід наповнена ущерть,
І то не крук, не соловейко – Див
Посеред осені древлян, посеред злив
Отих, що сліз. Тоді як падолист
Епохи черствої слов’ян зірвав надії
І кинув татям в торбу наші мрії,
Тоді як печеніг здійняв на діточок меча,
Тоді як бавитись поляни – не в квача –
У хованки зі смертю. Отоді
У жменях люди понесли воді
Зерно, і хліб, і кров – на требу
Отому Диву, тому птаху й небу,
Що оком злим в серця несе журбу
Слов’яни голіруч взялись за боротьбу
Та берендей регоче, і розгніваний Дніпро
Гуркоче й гомонить й розповідає про
Поганців, що в князівському дворі
Вино криваве лиють до пори,
Аж доки чернь в міцних натруджених руках
Принесе брили, що зітруть їх прах.

Пам'яті О. П.

Гра в хованки одвічна і проста:
Ми бавимось як діти безтурботні
Хоч вже дорослі… І священна простота
Так тішить нас у дні спекотні.
Ми бавимось – в слова і прапори
І в хованки – з бабусею старою,
Що платтям білим світить до пори
У темряві епохи геморою.
Бабуся – мати бусурманських косарів
Косу ладнає для трави і квітунів,
Що головами в полі ляжуть на покоси.
Поети, гречкосії та нечоси!
Он бачите – сміється сивий дід,
Отой одвічний, що оцю забаву
Нам вигадав – отож коштуйте мід
І виноград, і сонячну заграву,
Допоки жарти сумом не зійшли,
Допоки тлін з стражденної землі
Не став водою, у яку пірнати нам –
Нам дивакам, паяцам, штукарям.
Бабуся в білому несе свою косу
А ранок подарує нам росу –
Нам, дітям чорної землі
І сонця спраглого, що світить у імлі,
Нам – квітам вишні, білим пелюсткам,
Нам – людям, птахам і вікам.

Тісно душі у квадратних Евкліда клітинках
Креслити безмір калюжами втомлених книг.
Бородатий філософе! Ліній і чисел обжинки -
Малюєш параболи щастя й трикутники лих.
Моїх невгамовних рапсодій античності сивої слід
Чайкою білою морем відбіленим хворою Кліо
Чи Каліопою – міряти строфами й римами міт.
Черствою шкуринкою хліба легенда про Іо…
Словами апорій Зенона будую місток
У сьогодення… Сандалі ховаю в пісок.
Тікати немає куди – тай навіщо? Тепер
Печінку тобі вигризає латинський орел.
Пісню співай про Сізіфа і про Елладу помрій.
Думку стирає з папірусу й пам’яті час-лиходій.

Перероблюючи свою стару чернетку, написану в холодних горах Норвегії, я раптом згадав одну трагічну історію. Під час громадянської війни в З’єднаних Стейтах Америки була одна ірландська бригада в армії Півночі і одна ірландська бригада в армії Конфедерації. І всі ці ірландські вояки думали, що воюють за Свободу, мали зелені прапори з арфою і листком шамроку на кашкетах. І зітнулись ці дві ірландські бригади у битві під Фредеріксбургом, і там і полягли всі. Пройшло вже 150 років з того часу, але досі ірландці згадують про це зі сльозами на очах… Я подумав, що ми, ірландці, нагадуємо мурах, що вічно будуть свої країну і себе, а божевільна повінь весь час руйнує все збудоване, а з-під пера з’явилось ось таке:

Норвезький ліс. Вогкої глиці прах.
Блукаючи, як Данте, в сутінках думок
Відчув себе я повелителем мурах.
Я дихаю крижинами зірок
На урвищах готичних Гімалаїв
І стежку міряю безкраю
Від явора до велетня-сосни.
Зерна мені, мурахо, принеси!
Я на долоні мертвої почвари -
Гондвани – покладу безцінну дань.
А наді мною сивочолі хмари
Такі нордичні. І епохи грань
Хоч не цієї – мрій та сентиментів.
І Дарвіна сивезна борода,
Що істину шукав серед моментів
Смішної гри. І як Сковорода
Поради я даю рудим трудівникам –
Я прошу одягти їх макінтоші,
Бо дощ завершення несе вікам.
Та їм байдуже – їхні ноші
Вагоміші за Кіплінга тягар
Отой, що «білих». Заздрю вам –
Істоти істини. Невтомні муралі,
Ви шлях до космосу торуєте мені.
Мені – своєму богу. І вікам.

Я бачив читача якого з глини
Зліпив як забавку веселий Бог.
Він книгу глиняну шматком тростини
Писав натхненно мов пророк –
Що все намарно, все минає всує,
Що вічна лиш матерія, а Дух
Лиш спалах вогнику, якого не існує
І серед цих страждань-розрух
Життя лише судома і помилка гри
Якою бавляться нелюдяні закони
Світобудови… І першооснови три
Вода, вогонь і твердь – три забобони
Що наше тимчасово-помилкове «я»
Відбитком залишають у намулі
Потоку небуття.
Філософе! Клинопис лихоліть
Тримає у руках юнак –
Дивується, що в мороці століть
Його думок вчорашніх знак
Якийсь чудний і бородатий троглодит
Накреслив. І між ними смерті
На п’ять безодень – тисяч літ.
І думає про сенс цієї круговерті,
Що прахом стане тіло і трава.
А Бог сміється, дивиться виставу
І теж щось пише – бавиться в слова.

Читаючи старовинні вірші про красу блідого місяця пізньої осені, я подумав раптом, що січневий місяць ніхто не оспівував. Бо дивиться він байдужим та злим оком на нашу зимову меланхолію… І тоді я написав таке:

Січневе море дихає словами,
Січневий місяць злодієм старим
У сни мої монгольськими ногами
Вдирається. І ритором нудним
Мені буркоче про нудьгу та необхідність
Пасти отари літер на полях книжок.
Візьми в долоні сніг, візьми зимову плідність
Пегаса-орача і сядь на моріжок
Асфальтної ріки. Скуштуй мазуту квас
І пошукай стежок
Тонких як лезо, плутаних як час.
І подивися на зимових горобців,
Навчись книжки ковтати як вони зерно
Збирай колекцію своїх химерних снів.
На шибку дихай. І цінуй вино…

1. Тіберій на острові Капрі

Цей світ – медуза. Краб – архістратиг
Я полетів у царство Аполлона
Фортецю змурував із пустощів та книг
Каміння цілував під знаком скорпіона.
Мурахи світ мені будують кам’яний
Вони ж зжеруть і тіло кинуть в Тібр
Я змій і сибарит. Очікую.

2. Еміль Берінг на острові Капрі

Сатир з кудлатими ногами
Серед пахнючого бузку
Пелюстки кидає
У амфору розбиту.
Розлите на столі вино
Червоне…

3. Владімір Лєнін на острові Капрі

Нудистам нудно
Полігамам полігамно.
Сніданок із консерви
Архіконсервативний.
Ось так то, батечко…

4. Максим Горький на острові Капрі

Білий кудлатий пес
На білому снігу
Ховає свій чорний ніс
У кучугуру
Тільки очі. І вуса.

5. Комптон МакКензі на острові Капрі

Торкаюсь хвиль руками
Вони співають про човни.
А ще теплі. І ласкаві.
Зустрівся вчора
Одісей сумний і бідний.
Я попливу…

6. Лючія Бозе на острові Капрі

Кіно. Малюнок модерніста.
І знов кіно. Кіно – не сінема.
Ви не у Франції.
І навіть не в Парижі.
Хто розповість мені
Що означає химерне слово
Яке почула до обіду
Таке незрозуміле…
Як воно…
«Нудьга!»

Примітки:

Тіберій – дехто пише його ім’я через «в» - «Тіверій» - але це неправильно.

Еміль Берінг – скидаю капелюха. Направду скидаю. Без перебільшення. А це його роздуми про Тіберія.

Максим Горький – був такий чоловік вусатий… Був. Коли розмовляв то часто замість звуку «а» казав звук «о» і тягнув його до-о-о-о-овго.

Владімір Лєнін – на острів Капрі приїхав за чужі гроші до того ж крадені. Прихильник нудизму та полігамії. За словами Максима Горького на острові Капрі цікавився тільки старим вином та молодими повіями. Все інше, що він бачив з його точки зору було «архінудно» та «архіреакційно».

Комптон МакКензі – знову скидаю капелюха і кидаю його в море. Ловіть.

Лючія Бозе – бачили б ви її в купальнику… О-о-о-о-о!!!

Гексастіхос – а ось і не скажу, що це таке. Не скажу і все тут.

Одіне! Я теж верхолаз.
І вже в голові не паморочиться,
Коли на хмарочоси істин
Піднімаюсь без мотузки слів.
Одіне! У твоїй Валгалі потворній
Місце знайдеться
Для старого захмарника?
Лишіть йому келих порожній –
Бо він і так вічно п’яний
Від вина одкровень,
Від віскі синього неба,
Від хмільного напою
Квітів та хмар,
Від «води живої» з діжки легенд.
Розмовляю
На вершині гори
Лисої, як літнє небо
З богом чужинців
З патроном Лохланну -
Я -
Філід, якого складати
До купи намистини слів
Навчили хвилі….

Примітки:
Філіди – клан поетів та співців у давній Ірландії.
Лохланн – так ірланці називали Скандинавію – країну, звідки нападали вікінги.
«Вода жива» - слово «віскі» походить від ірландського виразу «ішке бяхе» - вода жива.
У давній Ірландії філіди вчилися складати вірші слухаючи і споглядаючи хвилі океану.
Я їхав у трамваї до якого зайшли верхолази з інструментами і мотузками – вони, певно їхали на якусь роботу. Побачивши їх я написав ось такий вірш.

Падають жовті листя думок
З дерев осінніх – старих філософів.
Ріка часу замерзне невже,
Коли в цей світ людей дерев’яних
Прийде зима з безодні Космосу
Біла як матінка-смерть?
Каченята – думки дивака-поета
Хлюпочуться в тій бистрині хвилин.
І ніхто не вірить, ніхто,
Що все, навіть часу ріка
Може стати твердою як криця,
Нерухомою і важкою
Як лісоруба сокира.
Я майструю човна
З ільму та шкіри бика
По старому малюнку книги монахів,
Шию вітрила з торішнього листя
Давно засохлого дубу
Під яким ще друїди
Приносили жертви своїм
Богам божевільним.

Написано в соборі Святого Патріка під звуки органу.

Вітрила мої свідомості
Напнуті над кораблем мрій
Несуть моє тіло
По крижаних пустелях реальності
У порожнечу Великого Звільнення.
У тихих сутінках слухаю Баха
Під небом чорним готичного храму.
Кожне місто це теж океан думок
На човнах віршів і каравелах книг
Попливу за обрій…
Чи то хвилі чи музика
Гойдають мене у цій нескінченності снів,
У цій кавалькаді дерев-прочан,
Мій одяг-тіло важить менше піщинки
Про яку говорив Будда,
Яку вітер носив по тій пустелі,
Де блукав мовчазний Христос,
Якою вихор бавився як дитина м’ячем,
Яка сама є Всесвітом,
Каменем наріжним Землі,
Уламком гори Сумеру
Якорем Ковчегу плинності.
Літаю щоночі над старим Дубліном,
Над зеленими пагорбами Ірландії
Білою совою сучасності –
Птахом замшілого лісу
І вересового стогону…

Чому я такий джентльмен?
Маже такий самий
Як святий Патрік.
Чому сонце дивиться
Таким байдужим оком єретика
На меланхолійного пса міста,
Який вітає світанок в Даун-тауні
Нудним філософським трактатом?
Іржаві дахи будинків історії
Як палітурки книжок квакерів
Грають на саксофоні
Чорних п’ятниць безхатьків
Невеселі Сократа мелодії.
Тома Аквінський –
Щоденний візитер.
Приходить до мене з дзеркала
У чорній сутані теософії.
Пригощаю його кавою
В гіркому присмаку якої
Пожовані сторінки Апокаліпсису.
Якщо дзвін гуде лише
У твоїй свідомості,
Якщо парастас править
Старий кипарис кладовища,
Де греки сплять і чекають
Слушного часу,
І небо мовчазним псалмом
У твої вікна відчинені –
Слухай!
Миші на горищі –
Шурхіт.

Козенятко маленьке
Мандрує між галактиками
Затиснувши між ріжками
Одкровення.
З нього би виріс
Цап-відбувайло,
Якби воно лишилось
Серед стада кудлатого…
А старий сантехнік,
Що в дитинстві його
Морквою частував
Бачить у снах водогони
Потопу всесвітнього
Та старця сивого бородатого,
Що велить лагодити труби,
Що просурмлять
В руках людини крилатої.
Мені б його спокій!
Після трудів праведних
Дивлюсь на ягоди,
Що з дерев звисають
Зажурених,
Слухаю тишу
Людською юрмища…
Осінь.
Просто осінь.
Пригальмуй, капітане!

(Світлила зроблена шляхом прикладання фотоапарату до телескопа. Козенятко на світлині не видно. Нажаль... Але воно є - мандрує між галактиками - в отій порожнечі...)

Святкуючи день будівельника
(Бо всі ми будуємо храм
Душі своєї розхристаної -
А хто не мурує храм
Той будує нужник)
Думав про Борхеса
Та Папу Інокентія Тринадцятого.
Ношу цеглини
У мішку дірявому
На пагорб що нагадує
Лисину черепа.
А за мною коти чорні
Зграями.
А за ними гепарди
Сумні та зажурені.
А слідом китайці юрбами
З портретом Конфуція.
Чи то мур і собі збудувати
Великий та довгий –
З каменю тесаного?
Може тоді
У душу плювати не будуть
Різні покидьки.

Кожна колиска – каравела
Кожна дитина – Колюмб.
Вирушають океаном часу
У невідомість життя
Не знаючи, що Америка
Давно вже відкрита.
Кожна іграшка – компас,
Кожна дитяча пісенька – вітрило.
Всі ми мандрівники,
Всіх нас кидають хвилі
Змушуючи ставати рибалками,
Закидати сіті у прозорі дні
Ловити химерну здобич
У якої замість луски хвилини,
А замість зябер книжки.
Кожна хата – то острів,
Де Робінзон будує
Свою тимчасову хижку
Мріючи про повернення.
Кожна смерть – відпочинок
Чи то маленький порт
Де ми напиваємось
У брудній таверні
Перед наступним плаванням…

У дитинстві безтурботному
Коли я бавився
Іграшкомим ведмедиком
На ім'я Ернест,
Я мріяв бути кондуктором трамваю
І слухати вечорами
У вагоні порожньому
Як стукають колеса
Чи то співають
Про місто каменю
Світ людей зажурених.
І їхати волоцюгою
Вулицями весни і осені.
Куди ж нині їду я?
У цьому трамваї величезному
Який пасажири
Словом дивним "Земля"
Назвали?
Мій трамваю з каменю!
Не стукай так голосно
На поворотах долі!
Дай зійти мені
На зупинці затишній
Біля "Сінематографу" -
Кіно подивитись хочу
Про жебраків...

За чарочкою "мадери"
Все частіше думаю про країну
На сонці вицвілу
Та про хлопця
З дивним ім'ям Дон -
На ймення Борисфен схоже.
Вітряки на пагорбах!
Смак морської води.
У залізній сорочці
Сівши на тварину
З довгим патлатим хвостом
У якої до ніг причеплені залізяки
Дивлюсь на куцого товстуна.
Мені дірявити
Ці руки з дерева
Химерних махальників
І друзів вітру.