Колись дуже давно – в молодості, ще задовго до трагічних подій в Ольстері 1972 року, я на дозвіллі читав Фрідріха Ніцше під шум осіннього моря, в селищі, де ніхто не носить годинники. І прочитавши фразу: «Те, що нас не вбиває робить нас сильнішими», я подумав, що вусатий Фрідріх не зовсім правий – страх не вбиває нас, але не робить нас сильнішими. Страх паралізує нас, нашу волю. І подолати його не просто. А зневіру подолати ще важче. Отака то фільозофія, шляк би то трафив. І тоді, долаючи свою зневіру у майбутнє Ірландії я написав таке:

Серед тьми я кличу людей:
Відповідає тиха сновида луна -

Господь! Земля втомилась від зими,
Нам смерть докучила… Прийди!

«Не знаю я де брат мій. Ну, не знаю!
Не сторож я оцьому пастуху.

«Що істина? Навіщо ці слова
Кидаєш в порожнечу божевілля

Там тьма.
Так безпросвітно, що аж коле око

Коли я втому назбирав у кошик ночі,
Коли вірші не пишуться пророчі,

У снах моїх чудних всі хмари – горобці.
А я блукав стежками манівців

Луна засипаних криниць
Мені кричить услід – мені, старому,

Я двері відчинив дощавій пісні літа,
Пустив червневу зливу на поріг

Я так хотів у чорній темноті
Не смолоскип і навіть не ліхтар –

Блукав сьогодні цілий день осіннім парком – був чудовий осінній день – теплий, свіжий та прозорий, які рідку бувають нині в Дубліні. Милувався жовтим листям, яке падало мені під ноги, згадав одне товариство ірландських поетів «Брати чорнильниці», яке було і творило на світанку епохи модерн. І спогади та думки спонукали мене написати другий варіант мого старого вірша про жовтень:

Запишу всіх святих і праведних
До свого записника,

Кожна осінь – це просто пожежа:
Палають ліси і парки

На залізницю! Всім!
Всім працювати колієрами,

По той бік дзеркала –
Друзі, брати і коти,

Мій старий кіт –
Сірий як місто вікінгів,

Сліди на траві. Хтось блукав цією галявиною,
Хтось ходив серед глибоких трав,

Жовтень – це білка
Чи то руда вивірка,

Осіння трава
З чисто бурбонським спокоєм

Каштан на бруківці
Він теж грає Шекспіра.