Пожухла осіння краса!
Чорнозем зачах, поскресав.
Безживне, мов попіл, тло —
сухе, наче тут не було
ні пари старих підошОв.
І дощ не пішов.

Десь грім гуркотів, та охрип.
Посіріло вшир і углиб.
Лиш промінь полився... Й завис
холодним разочком намист.
Пилюка між пальців, мов кеш:
ніяк не зітреш.

Закручений шланг, як змія.
Він літо своє відсміявсь.
Пожухлі осінні жнива.
Чорнозем у сні — зажива.
Зорати б... Весною уже,
як Бог вбереже.

2024

Старість стала посеред хати:
Треба в торбу життя зібрати.
Все притрушено порохами,
Промінь в шибу прилип вухами.

Зирк: газети старі у стосі,
Віник, вішалка при порозі,
Вишиття образи вінчає.
Свічка, ваза, квітчастий чайник.

Перші в торбі альбоми з фото.
В переносці собака й котик.
Плед, Кобзар... Щось іще одне.
Старість вклякла і не збагне.

Аж здригнулася від ознобу:
Не влізає життя у торбу...

2024

Щойно викотився парубійко-місяць,
Ніч укрилась в золотистий теплий плед.
Після натовпів, брудних підлог і тисняви
Зорі – крихти хліба, вмочені у мед.

Після довгих речень і смачних ілюзій
Поцілунки грудня гарячіш твоїх…
Кажеш, що у мене мало так від музи?
Ти ж не надихаєш навіть і на гріх.

Постмодерн твій тістечком зажовую,
Настрій мій світліший від твоїх химер.
Кажеш, що ти творчий і не прогнозований?
Встав і після себе столу не протер.

Щойно викотився парубійко-місяць,
Загорнула шию у м’яке кашне.
Сійся, музико, і снігу, сійся!
Знов рятує слово… Слово запашне.