"Привіт! Як ти? У мене все нормально.
Чекай мене, у вечір десь підемо.
Па-па! Цьом-цьом!" - стандартна смс-ка.
Без почуттів й емоцій, як записка.
Чекаю відповідь. Стираю свої нерви.
Пройшла година. Ще одна перерва.
Нарешті телефон задзеленчав.
"Привіт! Все добре. Як ти спав?
Дивилась "Кармеліту". Купа справ."
Стандарт, шаблон, я все списав.
"Привіт Кохана! Сумно тут без тебе!
Щасливий я, що ти є в мене!
Почни цей день з любові і добра!
У моїм серці є лиш ти одна!"

Ти знову залишаєш мені сонце,
Зникаєш десь у глибині тіней,
На самоті я гублю рештки понту,
Я хочу заховатись від людей.

Я хочу все обдумати, згадати,
Я хочу крок зробити у безодню,
Я знаю, що впаду та зможу встати,
Бо стимул є, і є бажання мати.

Це все таке буденне і минуче,
Нема за що чіплятися - пропадеш.
Вина цьому - думки жагучі,
Що через край заповнюють уяву.
Усе що совість моя бреше вголос
Про що співають мислі відучора,
Це все злилось в клубочок болі,
Єство моє загарбав ворог.
Не вірити цьому - шепоче серце,
А брати в голову - то дурнувата кара,
Котрою я бичую сам себе,
Котрою оповитий розум, немов мара.

Я ніколи тебе не забуду,
Не забуду тієї весни,
Й пам’ятати тебе завжди буду,
Ти щомиті приходиш у сни.

Намагався тебе я забути,
Намагався, та серце не раб,
Не хотіло воно навіть слухать
Непотрібних для нього порад.

Я щомиті до тебе звертаюсь,
Подаруй мому серцю ти рай,
Що не добре зробив, то я каюсь,
Я кохаю тебе, пам’ятай.