***
милая девочка Юля
кошку любила Алису.
кошка Алиса любила
милую девочку Юлю
и, как могла защищала
от нехорошего дяди
спящего с Юлиной мамой.
дядя тот злой и противный,
он не ругается матом,
водку не пьет и текилу,
а ненавидит Алису:
гонит Алису из спальни,
гонит Алису из кухни,
гонит из коридора,
гонит всегда, ото всюду...
бедная кошка Алиса,
что она может поделать,
где бы ей взять столько силы
чтобы прогнать злого дядю?
гадит Алиса в ботинки
злому товарищу мамы,
в туфли ему и в кроссовки,
чтобы он не разувался,
а приходил не надолго,
деньги давал и - до встречи!

злой, несговорчивый дядя
плачется Юлиной маме,
чтобы прогнала Алису,
выгнала с собственной хаты.
глупость в итоге лишила
разума Юлину маму.
выгнала мама Алису
и навсегда с ней рассталась.
что это стоило Юле -
мама конечно не знает:
Юля забросила школу,
Юля забросила танцы,
к музыке Юля остыла,
ходит и ищет Алису.

много минуло событий
после ухода Алисы...
выросла девочка Юлька,
стала большой и красивой.
только осталась обида
на мужиков без разбора -
не переносит их на дух!
Юля теперь лесбиянка...

я сегодня маленький шарик
я стальной, блестящий и робкий.
и меня так крепко прижали
к разным железячкам в коробке.

я лежу и жду, что же дальше?
топот ног и скрежет вагонов...
я же должен двигаться, я же
для подшипника уготован...

но хлопок... я вольный, свобода!
жуткий крик в тональностях разных...
я летел, но мимо кого-то,
кто был в сером, вдруг ставшим красным...

помню боль. я врезался в мрамор,
мой полет - быстрее не свистнуть!
что там боль... я счастливо замер,
пролетая над чьей-то жизнью...

***
Чуєш розмови про вічне,
Себто осінь, дощ, соплі, інше.
На розі полиць кни́жкових
Розбіжності порнографічні.

Гортаєш сторінки звичкою,
Роковану гадку вичавив:
Оказію спраги вивчено
Під поглядом феєричним.

День стогне безсмертною релею…
Чіпляєш руками потайки
Хоругви чужі над Говерлою

До сонця, до спраги, до гойдалки.
Кіптем клоновані стяги
Вимушують до Присяги.

***
Моїй русалоньці рік і доба,
Я майже стільки її не бачу…
Не припинилася боротьба
..........................

Хотіла грітися в темній воді,
Що пахкотіла неначе зливою.
Вона благала мене: «не йди»…
Вона здалася такою вразливою…

В маршрутці, хворій на целюліт,
Я слав прокльони на всі портали…
Я мчав додому. А кораблі
Моїх русалок згрібали тралом.

Я мчав додому, де світ і день,
І де немає морського марева.

Мене русалонька віднайде...
Тобто побачу її десь
... в акваріумі.
2011-07-14

я сегодня маленький шарик
я стальной, блестящий и робкий.
и меня так крепко прижали
к разным железячкам в коробке.

я лежу и жду, что же дальше?
топот ног и скрежет вагонов...
я же должен двигаться, я же
для подшипника уготован...

но хлопок... я вольный, свобода!
жуткий крик в тональностях разных...
я летел, но мимо кого-то,
кто был в сером, вдруг ставшим красным...

помню боль. я врезался в мрамор,
мой полет - быстрее не свистнуть!
что там боль... я счастливо замер,
пролетая над чьей-то жизнью...

***
Ти хочеш спокою. Я бачу перший сніг,
Він півстоліття мешкає в наметах,
Він Будду схвалює і Магомета.
А ще Христа. Тож обирай із них.

Не вмієш, то облиш. В твоєму сні
По закутках розставлені тенета.
Шукають пальці клавіш від кларнета
Тендітні й до нестями мовчазні.

Ще півстоліття – по воді убрід –
Мелодії Його блукає привід,
Радію голосу її відзнак.

Пробач, не слухав, знизував плечима,
Тому завжди знаходилась причина…
Чекай на Нього. Він тебе впізнав.

***
А янголи над цвинтарями мертві,
Вщент кам’яні.
А до поверхні трохи більше метра…
Чи то мені
Стояти над тобою дні і ночі,
Чи долілиць
Стелитися. Стулитися. Як хочеш,
Припасти ниць.
Вдихати листя тліючого сморід
Чи взагалі
Радіти з того, що з тобою поряд
На цій землі.

***
Возьми мое сердце в ладони,
В нем теплая капелька солнца.
Попробуй губами тронуть
Оно оживет, забьется.

Вдохни в меня жизнь, ответа
Ждать долго тебе не придется.
Я помню, что было лето…
В руках твоих капелька солнца…
Саки 04.07.1996г.

***

Утону в ночи морозной,
Хрустнет снег под каблуком…
Не достать рукой до звезд мне –
Высоко.

Нет дороги под ногами,
Нет тропинки – снег да снег…
Свищет ветер над домами –
Это мне.

Что ж, я тоже прахом стану:
Пылью, снегом – все одно…
Постучит к тебе нежданно
Снег в окно.
Уральск… 01. 1982г.

***

Кажеш: «Очікую, коли раптово напишуть вірші мені…»,
Любиться тобі примріятися хто би тебе розпанахав:
Йдеш вся така весіння, у сорочці розшиваній,
Обабіч бігборди гігантськими буквами: «Павлик, йди на фіг!».

Кажеш: «Так хочу, щоб хтось брав на руки та ніс алеями,
Або у слід промовляв: подивися, оце ж Дюймовочка!»
У парках сидіти на лавочці, кимось клеєна,
Чи клеїти самої хоч Лесика, хоч, наприклад, Вовчика.

Це все маячня, не зважай, от пишу ахінею цю,
Й гадаю, кому воно треба, складати віршики…
Був би молодшим, чи розумнішим, сам би тебе поцупив…
Таку граціозну, елегантну таку, таку вишукану.

***
глина грядущого генія
хапає повітря легенями.
кроки висять попід стелею...

я - невпольованій звір -
дмухаю пошепки сіро -
відбитки на стіни розстелюю.

стіни м'яки до не хочу...
підошву до болю лоскоче
глина грядущого генія...

перестигає до чорна,
щоб народити воїна,
щоб сонця замало в очі.

***
Всесвіт викохує воїнів,
Здобич багатогранна.
Ті, що позаду, хто вони,
Чим прогнівили хана...

Стріли нерадісно послані...
Передчуття колиски –
Степ, від останньої осені
Змученого Чингіза.

Всесвіт викохує воїнів,
Щоб півстоліття втоми...
Спрагою нагодований
Задля чергової коми.

***
по Андріївському узвозу - сніг...
шалений, теплий
і останній
у спогадах про тебе
він дійсно теплий...
він швидко тане...
на Андріївському узвозі тихо...

ні,
це тільки здається тиша,
бо сніг - ледве бачиш душі.
бо церква повільно струшує
мої зізнання колишні.
мусиш тікати по тиші.
поки... ще не калюжам...

ти повертаєшся разом
із кавою, від кіоску.
там жінка груба й дебела
але не до тебе, калічного.
сніг котиться по узвозу,
сніг посміхається ласо,
дверима кіоску гепає,
бруківку під ноги висвячує...

та не звертай уваги -
спогади задля снігу...
вітер біжить від церкви,
жінка рахує виручку.
сніг - чи осіння спрага,
сніг - чи останнє лихо,
сніг - чи сумні дерева...
хто твоє ім'я викличе

***
чи можеш
заплутатись у пляжних пісках
коли босоніж
женеш
хвилю спокою
до кривавих подихів вітру
тіло своє впускаєш
гупаєш його жорстоко
об підлогу
старезної халупи
над якою титри
„шашл...ая” чи „закус...чная”.
смачного
приємного відпочинку
під дивовижні маніпуляції
жіночих стегон
уздовж ватерлінії

відсутністю боліло мені
літо
нашої першої радощі
незнайомства

***
Відхворію...
Насправді
ностальгія нічного,
нічого,
що місяць
марно замріяний мандрами,
тавром – на танок Творця.

Тільки тіні тенет
титуловані,
перешкоди руйнують реміксами –
зайвий захист від золота,
осені рими – злослів’я, темрява...

Не турбуйте...

***
Вітер у темряву ввійде крізь небоколо
Розповсюджувати голоси.
Десь зірветься з даху сизий голуб
Й заблукає у безмежжі зим.
На стіні незайманій повиснуть
Два прозорі зовсім силуети.
Я почую, як впускає місто
Дзвоном у небоколо: "Де ти, де ти?...".

***
-------------- мамі

граюсь думками...
чи спокуса – у пазуху –
каменем

зоряна Кармен...
музика – карма –
хай мені...

хай мене, мамо,
лай мене...
пелюстками

зимними,
ніжними,
вкриється пам’ять

тільки мовчання –
неперевершений
злочин

з ночі

***
Шкіриться березень кішкою,
Танцює по вікнах льодом.
Капці крокують від ліжка,
Шикуються капці навпроти...

Капці чекають на справжню:
Щоб здивувати ходою.
Вона у куточку. Лячно їй.
Крім неї в кімнаті хто є?

***
Там, де від часу тісно
До клекотіння в горлі,
Чорний у небі Місяць,
Змученій від агонії.

Струшую пил колишній
Я нецензурним словом...
А на планеті нижче
Свято Різдва Христового.

***
Фарби не вистачає
Намалювати зиму,
Намалювати відчай:
Разом щоб охололи
Небо, земля і люди.
Я повертався тричі,
Я й учетверте йтиму
У нескінченнім болі,
Щоб із тобою бути.
Фарби не вистачає
Намалювати біле,
Чисте та непомірне,
Звідси - і до нестями.
Морок зимових храмів
Сніг покримає вміло.
Під почуттів шарами
фарби не вистачає.

***
Синя шкіра від ночі...
Не збивається ритм...
За молитвою Отче,
Степ у росах відкритий.

Барабани шалені,
Світло вогнищ відбитком.
І спливає до мене
Шурхіт ніг. (Моно)літом

Б'є по спині савани
Тінь фантомного завтра...
І захеканий ранок
Поцілунку не вартий.

***
у травах жіночого зросту
чекаю на лук і стріли
що дарував чаклун

під сумом каміння гостро
кружляє нечиста сила
замріяного відлуння

радію незбитим пальцям
без опіків власні губи
п'ють очі нектар вогнем

стерв'ятник кружляє вальси

***
вбиваю босоніж в пісок
передсвітанкові ритми
від страху злетіти без сну
без відпочинку земля

із оповідань пересохло
у горлі словами старими
від самогубства існує
до самострати обряд

розводиш багаття у кошику
непереможна хвиля
мудрішає на латину
відтінок татуювань

лише жовтий Місяць - пошук -
своєї закутої сили
щоб врятувати тінню
неприйняту вами саванну

***
він плив у гори, ця форель у ванній,
там, де весна на сходинках граниту...
випльовував слова у воду шрифтом:
на власні сни ранкове озирання.

під шум хвилин з усіх можливих кранів,
у цій зеленій весняній воді... то
від майже неіснуючого світу
він плив у гори, ця форель у ванній,

він почувався у воді, як риба
його знесло... в кошмарнім лабіринті
тваринний страх перед усім на світі
мабуть людину з нього сотворив би...

***
Сьогодні ти - моя Африка,
Звичайна пустеля Гобі.
Твої бархани насичені
Бажаннями, замість спраги...

Твої варани приручені
Або приречені - спроба
Вдаватися ексклюзивною
Чи віддаватися... ранку...

Замріяним в екпедицію,
Хрипкоголосим власником
Старезної цивілізації,
Перетинаю хустку...

Напруженими сідницями
Торкаєшся - маєш рацію -
Мого сексуального рабства.
То я тобі - Заратустра*


* старий верблюд

на дні провалля, тицяючись писком,
нестерпно теплий вітер -
зграя псів...

якесь манаття довге та облізле...
настільки близько аж
зірвало з місця і -
втрачання голови
безліч разів

до дідька лисого

десь на горі схопився
у особистій пластивці своїй

цілком красиво

вітер
зупинився

***
Африка – смолоскипи скрапували,
Де під мул заповзати Нілу.
Де папірус чекає запалки –
Порятунок оскаженілий.

Африка – мільйони сумнівів...
Піраміди біжать... А зблизька...
Колісниця летить красунею –
Босі ноги і гола кицька.

Шкіра вимащена в олії та
Очі сажею всім підведені.
Африка, що наболіла так,
Відіграла свою комедію.

Той, хто пил у пустелі дмухає,
Не зважає, знесе куди його...

Африка – перероджені мумії
У палацах безмежних Києва.

***
Сезон дощу. Це зона будь що буде.
Співає дзвін відпущеної спраги.
Проміж слонів, жирафів, звідусюди
До водосховищ сунуть вурдалаки,

Де кров людей чи навіть антилопи –
Нема різниці. У гемоглобіні
До щастя спроба, до віднови спроба...
Дзвін нависає хмарою і стигне,

І блискавками ріже що завгодно:
Людей, слонів, жирафів, вурдалаків,
І антилоп, і береги, і воду.
Випалює у сажу... чорних стягів

Народжується чи вмирає степ.

***
навіщо мені зґвалтовані пляжі Африки
де шкіра полускана між камбалою та крабами
то хвилі пустелі довічно завмерли на змах руки
з долонь підозрілих твоїх обережно закрапали

я конквістадором вирушаю прости мені
нікчемні цілунки обійми нікчемні за звичкою...
то після пожежі трава виростає нестиглою
то вітер злітає до твого смугастого личка

там де бедуїни та кров з молоком на сніданок п’є
обличчя із глини. і слина із рота бісова
обгорнеш мене перезрілою в сонці сутаною
і вимажеш пальці. з родзинками кашею рисовою

Аркуш, залитий смутком.
Поруч - сп'яніла хвиля.
То - голосіння лютим,
то - фарбування білим.
Ніч роздає нудоту
в подорож крізь безсоння.
Потім - як тінь - акорди.
Тиша б'є в вуха ззовні.