Схололі руки лід не плавлять
І не беруться до письма,
Дітей не пестять і не бавлять.
Твої ще теплі. Ти сама.
Одна, одна на весь будинок –
Коробку, сповнену людьми.
Мені наснилась, безневинна.
Тримайся. Хто ж, коли не ми?

Себе жалію. Хай намарне,
Не переможе втрат потік.
Я щось продала. Чи це гарно?
Не знаю. О буремний вік!
Мене купляєш за безцінь,
Вкидаючи в вогонь. Для чого?
Даруйте. Краще далечінь:
Безвісне, дике, безпороге.
Без особливого, пробач.
Не пишеться про твої руки.
Якби не вік цей, мій палач,
Все було б кращим, вийшло б друком.

Чому квіти ростуть на руїнах,
Де, здавалось би, вічна скорбота
Залягла на невидимих стінах
І опущених кутиках рота?

Чому квіти ростуть на болотах,
Де, небачені оку людини,
Лиш нагадують іншим істотам,
Що життя існувати повинне?

Чому птахи співають у клітках,
Де свободу за грати закрили,
Де навіки вже світ став немилий?
Але птаха теж схожа на квітку.

Чому люди беруть в них найгірше?
Й коли треба прекрасне творити,
Вони пишуть, але сумні вірші,
Де щасливі лиш птахи та квіти.

Паралелі
І. Це моє існування, не життя.
Це місто є можливим без любові.
Ця мова скам"янілим сприйняттям
Є перепоною природній мові.
Ці хворобливо жовті ліхтарі
Химерним сяйвом заглядають в душу.
Ці фрази нетверезі і старі.
я маю одне слово - слово "мушу".
Ця музика далека від гармоній.
Це місце має нуль альтернатив.
На нотних станах буквами законів
Карбують необмежений актив.
Ці вірші навіть я не розумію
До повноти, до краю, до кінця.
Цим докором малюю обрій мрії,
І там-таки вишукую митця.
ІІ.А там можливо випасти з життя.
На пару днів і декілька хвилин.
Ті сльози – найчистіше каяття.
Там страх відсутній,бо чекаєш змін.
Той сміх приходить навіть увісні,
Там запахи вмирають поступово.
Там я співаю голосно пвсні,
Бо настрій є веселим і здоровим.
Там радіо розбризкане навколо,
Є ті, кого чекаю котрий рік.
Там холодно, ну так і теж Холод!
Хто там живе, до діалекту звик.
Шукаю там себе, напівтрачаю.
Витрати – то емоції й тепло.
Хапаю мрії й начебто вже знаю,
Що є добро і що то значить зло.
02.11.06

Забудь мій номер телефону.
Бо я серйозно. Все. Забудь.
І більш немає перепони
позбутись страху, змити лють.
Я не для себе попрощаюсь.
Тобі так легше теж, повір.
І не знущатися збираюсь.
Я є людина, а не звір.
Долати відстань телефоном
Цілком можливо. Можна так.
Але зневагу мати фоном
Я не збираюсь. Це вже факт.
Мені спокійніше без тебе.
Ти гроші й нерви збережеш.
Задовольниш свою потребу.
Розиови наші забереш.
Давно сказав хтось: я жорстока.
А світ жорстокіший в сто раз.
Як треба, то підставлю щоку
Під море болю і образ.
Тобі бажаю стати щирим.
Мене забути найскоріш.
Завершити кохання миром,
Як я завершую свій вірш.
Листопад 2006

Я напишу свій вірш на ковдрі ночі
Нерівними рядочками уздовж.
Згрупую туди все, що знати хочеш.
А як чогось не знайдеш, то продовж.
Подушку роздеру на білі клапті,
Допокине прийшла іще зима.
А як прийде – розпалю з них багаття:
Чи з кимось, чи, скоріш за все, сама.
Я ж вільна розказати все, що знаю,
Якби тільки дібрати ті слова.
Якби був лиш слухач – його немає.
Є мертві фрази, й тільки я жива.
Довкола концентрація у чорне,
Як колір, а не настрій восені.
Приємне, рідне, тепле й непоборне
Бажання заглибитись у сни.
Листопад 2006

На тонкому вістрі танцює душа,
Обернена в тихий сум літа.
Кружляє, спустившись на лезо ножа,
Мені теж так хочеться вміти.
Тебе залишити, втікати туди,
Де плаче у сні небезпека.
Назад повернутись, розлити води,
Спинити набридливу спеку.
Безглуздя-безглуздям ці дикі слова –
Опівночі писана мука.
Історія свіжа, ще зовсім нова,
Під іменем “довга розлука”.
04.07.06

Ти є, ти справді, ти існуєш?
Ти марево чи ти живий?
Принаймні мене ігноруєш,
Принаймні тут немає див.
Усе реально, аж занадто.
Відсутність правди, слів і я
Стою задумавшись. Чи варто
Боротись за таке життя?
Тебе придумано? Для чого?
Причина, наслідок, мета.
А я багатогранну мову
Для тебе покладу в уста.
Чи треба вірити у тебе?
Чи все сприйняти за абсурд?
Чи утекти на власне небо,
Створивши власний мур з тортур?
Я божеволію ночами,
Хапаю вітер за думки.
Для тебе відкриваю брами,
А ти на відстані руки,
Або ж на сотні кілометрів
Розкидано твої листи.
Уникни лиш поета нетрі,
Щоб не зробили неживим!
03.03.06.