Потягнуло хвоєю, недопитим молодятами шампанським,
Коктейлем із водоростей, що хитає Дніпро там, внизу
Зимно, та гріють двох закоханих обійми на Мосту кохання
Вони видряпують імена на перилах
Чіпляють замок серед кладовища інших,
Заржавілих від пролитих сліз самогубців,
Що зірвалися з мосту так легко,
Як із уст молодих зірвалось недолуге "люблю"
Голодний крук, що пролітав над ними,
Спіймав слова й наврочив їх
На риболова із берега Дніпрового,
Якому прихисток єдиний – це самотність

За імпозантними спинами-силуетами –
Сивий досвід і свавілля.
Їхні привиди із чорними руками,
Засмаглими від пролетарського пилу,
Залитими дощем незалежності
Ховають за собою все,
Осяяне блиском пронозливих зіниць.
Як вежовий годинник, постукує часом
Зболена совість під бронею міцною,
Та несила їй пробитися на волю
Крізь чорні фраки воскових фігур.