Я повертаюсь туди,
Де промайнуло дитинство,
Де не відчувала я ніякої біди,
І будувала власне королівство.

Де кожен ранок був для мене особливий,
Коли дивилась мультики, і сміх,
Такий наївний і грайливий,
Коли я бачила,як падав перший сніг!

Коли бабуся розповідала казки,
Я щиро-щиро вірила у них,
Та відчувала безмежність її ласки,
Яка відбивалася в очах моїх.

Я мріяла тоді про принца.
Про сукню білу і фату,
Не знала ще тоді я лицемірства,
Не думала,як досягну мету.

Любити я по-справжньому уміла,
І кожен день для мене щастя ніс,
Хіба тоді я розуміла,
Мого життя шалений зміст?

Нажаль,роки дитинства не вернути,
Була то золота пора,
Коли ти міг у казку з головой пірнути,
У світ чарівного добра!

Ти падала,але ніколи не здавалась,

Завжди шла впевнено до мрій своїх,

Через невдачі рідко побивалась,

І сльози твої приховував сміх.



Рухи твої,то більше ніж танець,

Вони несуть у собі почуття,

Ти -із ночі вигнанець,

Танцюючи потрапляєш у небуття…



Ти елегантна й граціозна,

Твоя постава,подих твій,

Здається,ти на все спроможна,

На сцені ведучі двобій.



І всі захоплюються нею,

Затримуючи подих свій,

Вона танцює всією душею,

Вдихаючи потік своїх мрій…

Ти захисник-душа народу,

Твої вірши,як зброя у руках

Здобув для нас найбільшу нагороду,

Пророче слово досі у думках….



Тобі вклоняюсь низько-низько,

Тобі,Тарасе,вдячна я!

Твої вірші до серця близько

І ллються,наче пісня солов*я



«Боріться і поборете»-писав ти…

І ми боролись,гордо до кінця ішли,

Та досягли найбільшої мети…



Поглянь ,Тарасе,на Вкраїну,

Вона свободу здобула,

І вже не видно ту руїну,

Якою раніше була!



І досі книгу ту святую,

Несемо гордо у душі

Не знаєм,що далі доля нам готує,

Та знайдемо пораду у вірші…

Війна….
Промовила, і аж жахнулась…
О скільки лиха принесла вона!
Трагедією для нас всіх обернулась…
Чия була у том вина?

Хто винний у смерті міліона?
Хто винен у каліцтві душ,
Що землю покропила кров червона?

Що б’ється серце чимдуж…?



Як довго шли до перемоги,

Як довго чекали того дня

Аби розвіяти тривоги,

Аби настала ця весна!



Чути вже мелодію акордеона,

Та переможнеє : «Ура»!

І покотилася сльоза солона,

Вже закінчилася війна!



В руках тримають орден слави,

Та він для них лише метал,

як вдячність їхньої держави

Як згадка,про нелегкий фінал.





Вже голову покрила сивина,

А на обличчі зморшки часу,

В очах погаслих-глибина,

І вогник вже життя погаснув…



Вони не знайдуть спокій свій,

Вони приречені страждати,

Ніколи не забудуть бій,

Який приніс суцільні втрати!

Слова,здається,наче порх..

Слова-коротка лише мить...

Слова,здавалося б - нічого,

Та сильно звучно в серці прогримить,

Лише одне єдине слово,

Лише в одну коротку мить.

Слова-то найсильніша зброя,

Шалений поклик хвилі моря,

Яка розіб'ється от-от.

Якби ми вміли володіти,

Святою силою тих слів,могли вони тоді б летіти

Шалено,ніжно,мов любов.

Могли б зігрити серце,

Душу відігрити,від того холоду журби...

Могли,та ми не зуміли вберегти

Оті слова,немов скарби..

Таке життя,така є я...

І вам не дітися від цього.

Ви мусите придумати ім'я

Буденній дійсності,і,може,

Пастельні,темні кольори буття

Розвіє вітер,наче порох...

Ви мусите!Розвійте!Розженіть!

Цей сум,цей подих холоду нестримний,

Мене із клітки заберіть!

Благаю,випустіть,хоча б на мить

Мене...

Тоді на крилах вітру полечу туди,

Де сонце душу відігріє,

Червоні маки зацвітуть

В моєму серці,як надія...

Легенький вітер обійме і тиху пісню заспіває...

Та там не буде лиш тебе,

Тебе лиш там не вистачає...

Живи сьогодняшним і вір,

Що спокій переможе біль,

Що все життя,то лиш ігра...

Ти маєш правила лиш знати,

Щоб йти вперед-перемагати,

Не впасти на шляху своїм!

Бо лиш від тебе ,знаєш сам,

Залежить лише твій фінал,

Бо лише ти,творець її-

Несправедливої ігри...

Ти знаєш,що немає вороття назад,

Не можна туди відступать,

На старт не повернутись вже,

Нажаль...

І навіть,коли втрат зазнав великих,

Не падай у відчай ти несамовитий...

бо ти живеш один лиш раз,

Не трать на марно свій єдиний шанс!

Це я,це я кажу тобі.

Що не мине кохання,

Воно живе в моїй душі,

Хоч йде вже мить остання...

вже скоро я піду з Землі,

Куди піду-не знаю...

Та біль вбиває всі думки,

А я вдихну востаннє,

Легенький,ніжний вітерець...

Вже відчуваю я кінець-

Свого життя...

не буде туди вороття,

Де ті вуста.

До слів кохання,

А я стояла,мов німа...

Згадала це востаннє.

Бринить сльоза ,біль тіло огортає...

Відлітає вже душа моя,

Вже тіло покидає!

Якби продовжити життя,

Хоча б на мить,хвилину,

Хвороба мрії відняла,

У цьому смерть допомогла,

Мене з тобою,милий,розлучили...

Самотність,наче тінь,

Вона завжди є біля мене,

І навіть,коли я не сама,

Коли,найдорожчі люди,

Мене оточують…дарма…

Самотність супроводжує повсюди



Рятунку від самотності нема…

За що мені найтяжчі муки?

Я чую тихі її звуки,

Після тривалої розлуки,

Я відчуваю дотики її…



Самотність,як небесна кара,

Все далі , далі й до нестями

Моє життя заполоняє,

Бере в полон думки мої



За що?!

Була я навіть не лукава,

В своїх я вчинках,у думках…

Навіщо ж доля покарала…мене



Самотність, як троянда дика,

Яка однісінька зростала,

В моїй душі шипами стиха.



Як хочеться бистрійш звільнитись,

З полону того й побистрійш ,

Із щастям воєдине злитись,

Щоб без турбот і без ночей,

Коли ти сам на сам з собою,

З минулим і прийдешнім днем.



Коли до купи ти збираєш свої страхи,

У серці під замком тримаєш,

Подалі від людських очей…



Та вірю я в майбутнє щиро,

Самотність пійде,знаю я

Попереду я бачу світло,

Своє життя,нове життя!

Осінь ..і твої очі -
Суспільний спокій і журба.
Навіщо снишся ти і досі?
Коли душу огорта-
Холодна осінь,сіра осінь…

Звучать ще й досі ті слова
Слова,слова,як жовте листя,
Як краплі чистого дощу.
Розсипала своє намисто
Засохла горобина у саду.

Верба вже похилилась над водою
Їй вітер шепче журливі пісні,
Тремтять гілля,покритії росою,
І я згадала,як з тобою
Сиділи ми на березі оцім…

Тоді, я покохала осінь,
За прохолоду її дня,
За те,що пам*ятаю досі
Твої останнії слова…

А сонце вже зайшло за обрій,
Не відчуваю я тепла його,
Напевно,це не та вже осінь…

Страшні страждання мені приносить
Суха троянда у душі…
Її шипи тугійш зжимають ,
Від цього сльзи на щоці…

І я зливаюсь з днем похмурим,
Тепер, частинка я його…
І сподіваюсь – осінь,
Всі спогади з собою забере.

Я так люблю писати вірші,
Про почуття,думки.
Це ніби сповідь серця чиста,
Я вливаю у рядки,все те,
Що не байдуже мені.

Пишу я не заради слави,
Не хочу я сподобатись нікому,
Пишу,тому що так вважаю
Душа моя заквітне знову

Мої вірші не пахнуть свіжою росою,
Вони не л*ються,наче річка,
Лягли на серці кришталевою сльозою,
Та на підвіконні ще не погасла свічка….

І поки полум*я горить
Не перестану я творить…
Віршами буду довго жити…
Я не дозволю вам судити їх…
Мої вірші-і мій лиш гріх….